Інженерів ОПК відправлять на фронт: хто тепер вироблятиме зброю для України?

Це має вигляд кадрового питання, але насправді зачіпає весь ланцюг обороноздатності країни, де від послаблення однієї ланки слабшає вся система. І першими це відчують ті, хто воює. Про це пише Віктор Таран.

Що станеться після зняття броні

Першим постраждає темп. Інженер, який сьогодні налаштовує виробництво або веде розробку, не має заміни на ринку, бо таких людей готують роками, а не тижнями. Коли він іде, лінія не зупиняється одразу, але поступово сповільнюється, і замовлення, які АОЗ уже законтрактувала у збільшених обсягах, почнуть виконуватися із запізненням.

Другою постраждає здатність встигати за ворогом. Противник змінює засоби РЕБ і тактику протидії дронам кожні кілька тижнів, і наша перевага тримається лише на тому, що розробники відповідають ще швидше. Якщо R&D втратить людей, наші дрони почнуть застарівати раніше, ніж з'явиться наступна версія, а за це платитимуть життями оператори.

Третім постраждає навчання. Навчальні центри працюють разом із виробниками, тестують нові зразки, передають зворотний зв'язок з фронту і готують екіпажі під конкретні системи. Коли виробник втрачає інженерів, центри отримують менше техніки для навчання, менше оновлень і менше підтримки, а отже, на фронт приходять гірше підготовлені оператори.

Четвертою постраждає довіра. Люди, яких сьогодні знімають з броні після того, як вони роками працювали на оборону, зроблять висновок, що держава не цінує їхню роботу. Частина з них піде з галузі в тінь або виїде, і повернути цих спеціалістів буде набагато важче, ніж зберегти.

І нарешті, на фронті інженер із досвідом розробки систем зв'язку чи РЕБ найчастіше опиниться в піхоті, де його знання не використають. Держава втратить спеціаліста в тилу і не отримає рівноцінного бійця на передовій.

Про відсутність підтримки

За всі ці роки ні оборонна галузь, ні навчальні центри не отримують від держави реальної підтримки. 

Центри підготовки самі купують дрони, симулятори і витратні матеріали, самі шукають полігони, проходять сертифікацію і утримують інструкторів, більшість із яких – ветерани з бойовим досвідом. Вони навчають військових, але не мають ні фінансування, ні зрозумілого статусу, ні гарантій, що команда залишиться на місці завтра. 

Виробники так само роками будували підприємства на власні кошти і під постійним тиском регуляторних змін. Галузь не просила допомоги, вона просила лише не заважати, але замість цього її починають послаблювати.

Що потрібно зробити?

Служити мають усі, справедливо і по черзі, без винятків для політичних і бізнесових еліт. Війну не можуть роками тягнути одні й ті самі люди. Але справедливість не означає забирати тих, без кого фронт залишиться без засобів. 

Із приблизно 1,5 мільйона заброньованих в ОПК працює менше ніж 10%, і саме ці люди разом із тими, хто воює, тримають країну. Тому для виробників і центрів підготовки треба зберегти повне бронювання щонайменше на рік чи два. А шукати резерв серед заброньованих на заводах олігархів, у прокуратурі, серед чиновників і численних батальйонів Монако.

Замість того, щоб урізати бронювання, Кабмін мав би зайнятися тим, що справді підтримає галузь. Насамперед варто переписати постанову від 1 липня, яка виявилася мертвонародженою, так і не запустивши ринок експорту озброєння.

Саме контрольований експорт міг би дати виробникам кошти на розвиток, а державі — додаткові ресурси для фронту, не забираючи жодного інженера з виробництва. Хай краще уряд займеться цим, а не ламає те, що працює та зміцнює обороноздатність країни.