Хто читає: той, кому здається, що він – серед глухих та розумово відсталих.
Що читає: книгу шведського письменника та психолога Томаса Еріксона "В оточенні ідіотів, або Як зрозуміти тих, кого неможливо зрозуміти".
Чому читає: тому що йти у відлюдники ще зарано, а вчитися комунікувати з ближнім своїм ніколи не пізно.
Відразу зауважимо, що книжка, яку ми сьогодні читаємо, є доброю (інших ми й не пропонуємо), але не цілком релевантною викликам, з якими стикається український соціум.
Читайте також: Джо Диспенза: сам собі рай і пекло, або Як керувати своїм життям
Еріксон моделює різні ситуації, виходячи з одного й того самого антуражу: ось є компанія, наприклад – консалтингова, де які-небудь умовно взяті Бьорн, Майя, Інгемар та Маріта не можуть порозумітися, бо кожен з них належить до різного типу вербальної поведінки. Один – червоний, другий – жовтий, третій – зелений, а четвертий – синій. Використовуючи колористику, автор фактично має на увазі запропонований ще Гіппократом поділ на холериків, сангвініків, флегматиків та меланхоліків.
При цьому, однак, вище згадані Бьорн, Майя, Інгемар та Маріта – милі та адекватні люди, котрі цілком толерують один одного, вони лише звучать на різних "частотах", бо мають різний темперамент та обирають різний спосіб самопрезентації та різні шляхи самореалізації. І от Томас Еріксон сідає та пише книжку, яка допоможе цим персонажам знайти спільну мову.
Сангвінік, холерик, меланхолік чи флегматик – хто ви?
Швеція не дарма входить до трійки найбільш толерантних країн світу, попереду неї лише Ісландія та Фінляндія. Та от якби пан Еріксон на один день – та що там на день, на одну годину! – опинився би, приміром, в Україні і проїхався київською маршруткою, до якої намагаються увійти пільговики; чи зазирнув би до школи та послухав, як спілкуються між собою українські підлітки; чи постояв би в черзі до відділень Ощадбанку у той день, коли пенсіонери намагаються оплатити комунальні послуги – ми переконані, що в цьому випадку шановний автор здав би в архів всі свої дипломи і визнав би, що він нічогісінько не знає про мистецтво комунікацій. А точніше, не так про мистецтво, як про методи виживання серед тотальної агресії.
Міркувати про темпераменти можна у більш-менш благополучному суспільстві, до яких наш вітчизняний соціум поки що не належить. Україна посідає 83 місце у рейтингу світових демократій, а це також непрямо свідчить про той рівень нетерпимості, який панує у нас. Але відсутність чи наявність демократії здебільшого пов'язують із інститутами влади, що ж стосується нашого "простого народу", який так любить сакралізувати інтелігенція, то й тут не все так просто.
В 2001-му році Центр Разумкова заміряв градус відрази до різних соціальних груп. Респондентам було запропоновано відповісти на питання, з ким би вони не хотіли жити поруч за жодних обставин. Серед найбільш неприємних сусідів були названі наркомани (94%), алкоголіки (81,5%) та гомосексуалісти (66,5%). І якщо дискомфорт від присутності наркоманів та алкоголіків зрозуміти можна, то превалююча неприязнь до одностатевих пар тяжко піддається осмисленню.
Рівень гомофобії в Україні навіть трохи вищий за відповідний показник у Росії (66,2%), майже вдвічі – ніж у Польщі (39,6%), втричі вищий, ніж в Німеччині (22,4%) і без малого вдесятеро вищий, ніж у Нідерландах (6,9%). Але й це ще не все. Згідно із тим таки опитуванням, 65% українців не довіряють людям іншої віри, а 62% – людям іншої національності.
А ще 12,1% не хотіли б жити поруч з представниками іншої раси. І це насправді доволі страшні цифри. Бо двоє з трьох українців є гомофобами, а кожен восьмий – расистом.
Вся ця деталізація моментів, котрі буцімто не мають прямого відношення до книжкової колонки, все ж не випадкова. Велика вдячність видавництву "Фоліо", котре цьогоріч переклало та видало Еріксона, проте українському соціуму – перш ніж навчитися відрізняти червоне від зеленого – слід позбутися чорного кольору ненависті та сіризни наших безкінечних "хайпів", котрі супроводжують нас як у віртуальному, так і в реальному житті.
Книга, що допоможе порозумітись у сучасному світі
Однак повернемося до книги. Невже українському читачу нема чого із неї почерпнути? Звісно, є. Якщо лишити в стороні, так би мовити, "екстремальне" українське спілкування, то поради та спостереження Еріксона можуть стати у нагоді кожному. Ось, наприклад, історія про те, як на другий чи третій тиждень роботи Еріксона на новому місці йому на мобільний подзвонив начальник:
"У повній відповідності до того, чого мене навчили в перші дні роботи у даній організації, я почав з вітання, мого імені та назви компанії, яку представляю. Тут Бьорн нетерпляче перервав мене і поставив питання:
- Ви шукали мене?
- Ні, – відповів я, зробивши глибокий вдих і готуючись додати щось опісля, та я не мав жодного шансу.
- Окей, – випалив Бьорн та поклав слухавку.
Непривітний, скажете ви? Ну, на цей час ми не знали один одного. Та все ж маю визнати, що ця ситуація змусила мене трохи понервувати – просто через свою несподівану суть. Я працюю в компанії тільки три тижні й вже отримую дзвінок від генерального директора, та ще й з доволі буркотливим відтінком у його голосі".
Продовжуючи цю історію, Еріксон пише, що коли він пізніше спробував з'ясувати у Бьорна причини його нелюб'язності, то сам Бьорн був заскочений подібною трактовкою. Бо нікого не планував образити й не вважав, що поводиться неввічливо. На той момент його цікавило лише одне: чи був пропущений ним дзвінок від Еріксона, і якщо так, то що той мав йому повідомити.
Індивідуальний стиль спілкування та відмінності в уявленні про межі припустимого у розмові з колегами й створило подібне непорозуміння. Свого шефа Бьорна Еріксон відносить до "червоних" людей, чи то пак до холериків, а себе, вочевидь, – до "жовто-зелених", тобто до тих, хто поєднує життєствердність сангвініків із врівноваженістю флегматиків.
Щоб знайти вірний підхід до кожного, думаючій людині достатньо одного: пам'ятати про те, що її візаві – потенційно не такий, як вона. Пам'ятати та поважати будь-які відмінності. Приймати їх як даність і, не втрачаючи власної індивідуальності, знайти досить гнучкості для того, щоб прийняти в своє коло нового приятеля чи нового однодумця.
Іншими словами, запорука успіху – у широті поглядів та відкритості тому новому, що ви зустрічаємо в людях. А запорука провалу – в тупій зашореності й намаганні за будь-яку ціну гнути свою лінію.
Люди різні, деякі завжди діють без масок, тому що ніколи не задумуються над тим, як їх може сприймати оточення. Чим глибше ваше самопізнання, тим вища вірогідність вашої успішної адаптації до поведінки людей навколо.
– підсумовує Томас Еріксон.
Краще і не скажеш, чи не так?
Читайте також: "Ми всі помремо, бо самі створили своїх убивць": про нову книгу Ювала Харарі