Рівно 34 роки тому українці дізнались новину, яка сколихнула усіх. Когось охопив страх того, що відбуватиметься далі. Дехто безтурботно стрибав по будинку, не стримуючи захвату. Однак дещо спільне було у всіх – це неймовірна радість за Україну, яка стала незалежною.

Вулицями українських міст майоріли синьо-жовті стрічки, в аеропорту "Бориспіль" розливали шампанське, а в одному будинку в центрі Львова буквально верещала від щастя вчителька, якій було байдуже на сусідів-росіян.

У матеріалі 24 Каналу українці пригадали, як почувались 24 серпня 1991 року та чи розуміли усю важливість події. Що відбувалось поза стінами Ради – читайте далі.

Дивіться також Від Польщі до Туреччини: як за кордоном відзначатимуть День Незалежності України

У будинку 33-річної вчительки хімії та польської мови – Лідії Гевко – завжди було увімкнене радіо та телевізор. Тоді у її домівці на Староєврейській, у самому центрі Львова, тривав капітальний ремонт: розвалені стіни, не було дверей, змінювали вікна. Попри це, Лідія Гевко завжди мала бути в центрі всіх подій, тому телевізор працював і в той день, 24 серпня 1991 року.

Я почула, що на засіданні Верховної Ради був дуже стривожений Леонід Кравчук, він тоді був головою Верховної Ради. Я залишила всі свої домашні справи і сіла уважно дивитись телевізор,
– пригадала вчителька.

Вона чітко пам'ятає, що тоді у Кравчука було дуже занепокоєне обличчя. Він ніби не розумів, що відбувається.

"Коли автори Акту проголошення незалежності України, а це В'ячеслав Чорновіл, Горинь Михайло, Головатий Сергій, Лук'яненко Левко, вносили величезний прапор України в зал, я знову звернула увагу на лице Кравчука, який казав, мовляв, що це робиться? Чорновіл, напевно, якби міг, вискочив би йому на стіл і танцював би з прапором", – сказала Лідія Гевко.

Жінка є дуже емоційною, тому не приховує: коли зрозуміла, що відбулося – тішилась і верещала, не стримуючись. І їй було все одно, що сусіди – росіяни. Вона на своїй землі, вже вільній.

Я тримала кулаки, молилась в голові, хоч в такому зворушені забула порядок слів в будь-якій молитві. Однак Бог чув мої щирі звертання – підтвердилось те, що мало підтвердитись вже давно. Нарешті сталось те, на що ми так довго чекали,
– запевнила Гевко.

10-річні доньки Лідії були ще малими, гралися у той момент надворі, а чоловік був на роботі. У розваленій внаслідок ремонту домівці вчителька зробила наступне.

"Пішла на кухню, зварила каву, взяла пляцок і підняла келішок з коньяком за те, що здійснилась воля багатьох поколінь українців, які поклали своє життя за той світлий день – 24 серпня", – зазначила Лідія Гевко.

Лідія Гевко про емоції в День проголошення Незалежності / Фото надане 24 Каналу

Вона все пояснювала дітям, однак вони ще не могли зрозуміти, що буде відбуватись у новому житті – незалежному. Водночас коли з роботи повернувся чоловік – жінка ходила по дому і повторювала: "Чуєш? Все! Здійснилось!". Він жартував, що його дружина скоро лусне від емоцій.

Сім'я весь вечір святкувала. За стіл посадили навіть майстрів і заявили: робота на сьогодні скасовується.

"Пам'ятаю як сьогодні: вони в робочих комбінезонах сіли за стіл і мовчали. Потрібен був час, щоб це усвідомити. Водночас мої справжні друзі зі мною тішились. Стаціонарний телефон був "червоний", бо ми не могли наговоритись", – підсумувала вчителька.

Після того дня Лідія Гевко дуже уважно дивилась усі засідання Верховної Ради. Настільки часто дивилась, що її папуга голосом голови ВР Івана Плюща говорив: "Вимкніть мікрофон".

Єпископу Української греко-католицької церкви Степану Сусу було тоді лише 9 років, але він пам'ятає, що відчував 24 серпня 1991 року.


Степан Сус пригадав День проголошення Незалежності / Фото УГКЦ

"Це був вихідний день. Я разом зі своїм батьком їхав центром Львова. Там були різні мітинги, співали українські пісні. Це був день особливого піднесення і відчуття того, що відбуваються зміни в країні, що ми все ж таки стаємо іншими, вільними, незалежними. Ми маємо щось своє, маємо свої цінності", – пригадав єпископ.

У нього є спогад дитинства – він радісно спостерігав за синьо-жовтими стрічками, які тоді були усюди. Їх розповсюджували серед людей. У центрі міста ходили фотографи. Люди робили фото на згадку.

Батьки завжди мені розповідали, що ми пройшли важкий шлях. Те, що ми стали незалежними – це результат прагнень багатьох поколінь. Було багато людей, які мріяли про цю незалежність. Зокрема, мої дідусі, бабусі. Вони, на жаль, не всі дочекалися того моменту,
– сказав Сус.

Він пригадує і страх в очах дорослих, адже називає цей період "часом турбулентності". Розвалився Радянський Союз. Економічна ситуація була непроста.

"Однак, на мій погляд, ці почуття свободи та незалежності додавали сил і мужності людям в той час долати виклики. Так, це було складно, але була свобода, своя держава – це перемагало. Сьогодні ми розуміємо, що цей шлях нашої незалежності продовжується і ми заплатили й платимо справді високу ціну", – підсумував єпископ УГКЦ.

Ігор Федик – історик, заслужений вчитель України та науковий співробітник Центру досліджень визвольного руху. На момент відновлення Незалежності йому було 43 роки. Історик брав участь у всіх акціях 1989 – 1990 років, за що неодноразово "діставав" від поліції. На акції виходив також з дружиною та сином.

Протягом цього періоду він уважно стежив за всіма подіями, які відбувались в Україні. Напруження було не лише у нього, а й у всіх людей, які надіялись на те, що згодом сталося.

Коли почав розвалюватись Радянський Союз, коли було оголошено про незалежність, я був на сьомому небі від щастя. Ми заплатили за це дуже дорогу ціну. Втілилась мрія мого батька, який воював в УПА. Ви й не уявляєте, який це день був для всієї моєї родини. Це було щастя,
– зауважив Федик.

Він чітко пам'ятає: у той день у Верховній Раді були бої з комуністами, а на вулицях міст тривали демонстрації.

Попри радість після відновлення незалежності, у Федика був страх – історик боявся, що Росія нападе.

"Дуже боявся. Тоді Союз розвалювався, Борис Єльцин лютував, а в комуністів кресали очі. Наше суспільство теж було розколоте, комуністи брали вверх. А в нас тоді фактично армії не було", – пояснив він.

Військовому капелану 24 окремої механізованої бригади – отцю Юрію Хамуляку – на момент відновлення Незалежності було 17 років. 1991 рік був важливим для нього – хлопець вчився в автодорожньому технікумі і вступав у семінарію. Юрій Хамуляк також ходив на протести разом з іншими студентами.

Пригадую, в технікумі ми носили жовто-блакитні значки у вигляді прапорця, за що тоді переслідували. Вчитель історії покликав мене і сказав: "Якщо колись ти хочеш десь стати в пригоді своїй країні по-справжньому, поки що зніми цей значок". Тоді я цього не зрозумів, але через рік насправді осмислив, що він мав на увазі і до чого вів,
– пригадав військовий капелан.

Отець Хамуляк називає 1991 рік внутрішнім переломом. Він познайомився з Богом і знав, що той робить дива. Саме так він і сприйняв незалежність.


Військовий капелан Юрій Хамуляк / Фото 24 ОМБр

Капелан пам'ятає, як у той день вся родина дивилась засідання Верховної Ради по телевізору. Це було щось неймовірне. Піднесення, радість, страх, тривога – все разом, він пам'ятає ці відчуття.

Михайла Горбачова відсторонили. Тоді мало статись щось одне – або ми мали стати вільні, або жити у ще більшому страху, – заявив Юрій Хамуляк.

Зараз військовий капелан впевнений: "Незалежність, яку ми здобули у 1991 році, не є тою незалежністю, яку ми маємо отримати, коли переможемо у цій війні".

"Тоді незалежність була номінальною, бо всі люди, через яких тоді панувала Москва, залишились. Ми мали герб, прапор, Конституцію. Однак вся комуністична партія і структури залишились. Ми наче оголосили незалежність, але залишились цілковито залежними від Росії через усіх цих людей, які були на тих самих посадах. Думаю, тому тоді Москва не мала потреби воювати", – пояснив отець Хамуляк.

Водночас зараз все по-іншому. Росіяни за останні роки побачили нашу реальну незалежність: молоде покоління вже зовсім інше. Окупантам це не подобається, саме тому триває війна за незалежність народу.

"Росіяни втратили можливість нас контролювати. Росії без України не існує як такої. Вони не мають ні історії, ні культури. Все, що вони мають – є нашим фундаментом. Росіяни мають або зникнути, або перемогти. Оскільки вони не переможуть, бо Господь на нашій стороні, вони зникнуть. Питання лише в часі і способі", – запевнив військовий капелан.

24 серпня 1991 року 42-річний Юрій Ковалів – український поет, літературознавець і педагог – перебував у Борисполі. Тоді він разом з іншими батьками чекав на повернення дітей, які були на відпочинку та лікуванні у Франції. Вони мали нагоду полетіти у рамках допомоги дітям-чорнобильцям, а саме 24 серпня поверталися додому.


Юрій Ковалів дізнався про подію, перебуваючи у Борисполі / Фото УКМЦ

Перебуваючи у Борисполі, усі дізналися про те, що у Верховній Раді проголосили незалежність України.

Це ми почули, коли були у товаристві батьків, які зустрічали дітей. Ми одразу і перелякалися трохи, бо була така чутка, що той літак має полетіти на Москву, а не приземлятися у Києві. Але, слава Богу, він таки потрапив до Борисполя,
– пригадав Юрій Ковалів.

У людей, які оточували чоловіка, була ейфорія – і він не став винятком. Почали з'являтись прапори, розливати шампанське – усе прямо в аеропорту.

"Різні люди, різні розмови були. Обіймалися, раділи – дуже велика була радість. Нарешті все сталося. Люди почали згадувати те, що минуло. Згадували події, які були під час національно-визвольних змагань, національної революції 1917 року. Згадували, що було в 1918-1919 роках. Всі ці події одразу ставали для нас актуальними", – сказав Ковалів.

Звичайно, в аеропорту були й інші люди – Ковалів зізнається, що деякі з них перелякалися і не знали, що робити. Однак те, що подія надзвичайна – розуміли усі.

"Це була справді велика подія. І цією подією, до речі, переймалися і наші діти", – підсумував чоловік.

Вже через три дні сім'я Коваліва отримала телеграму. Родина з Франції, у якій перебувала його дочка на відпочинку, привітала їх з великою подією, про яку говорив увесь світ.