Дорога з пекла: як волонтери рятують життя

Отець Сергій Дмитрієв – священник, капелан 30-ї окремої механізованої бригади ім. Костянтина Острозького, керівник громадської організації Синодального управління соціального служіння ПЦУ "Елеос-Україна".

В’ячеслав Запорожець – в мирному житті власник будівельної компанії, зараз – активіст гуманітарної організації "Центр спасіння життя".

Що спільного між ними? Важлива мета – рятувати життя тих, хто опинився на території активних бойових дій.

В’ячеслав Запорожець: В мене на підсвідомому рівні закладена допомога та порятунок інших

В’ячеслав Запорожець до війни керував власною будівельною компанією, зараз – активіст гуманітарної організації "Центр спасіння життя" / фото з фейсбуку "Центру спасіння життя"

За освітою я інженер-будівельник та архітектор-дизайнер. До війни мав власну будівельну компанію. У ніч на 24 лютого в мене була запланована операція. Тож повномасштабне вторгнення Росії зустрів у палаті реанімації.

Коли вранці прокинувся від наркозу, не міг повірити, що почалася велика війна. Але після дзвінка помічника, який розповів, що в Бориспіль летять ракети, защеміло в серці.

Мій будинок знаходиться в селищі Проців, за Києвом. Разом з односельцями оперативно організувалися: вступили в тероборону, збудували два блокпости, чергували по восьмеро.

Маю великий будинок з великим облаштованим підвалом-бомбосховищем. Так нас вчили будувати в інституті. Тож у перші тижні війни ми прихистили вдома до ста осіб – рідних, друзів, знайомих. В мене на підсвідомому рівні закладена допомога та порятунок інших.

Напередодні 7 березня заправляв авто в Києві. Помітив хлопця, який просив заправити його мікроавтобус. "Навіщо тобі пальне", – запитав я. Він відповів, що має вивезти дітей із Гостомеля до Тернополя. Розговорилися. Я заправив його мікроавтобус, а сам почав думати, що й собі потрібно щось робити.

8 березня вранці узяв два джипи, свого заступника, й ми поїхали до Чернігова. Це був саме той день, коли російські окупанти відрізали трасу Київ-Чоп. Поки їхали, знайомі журналісти знайшли людей, які б хотіли евакуюватися. Загалом мені зателефонували щонайменше десять сімей.

З 9 березня ми щодня їздили до Чернігова евакуювати людей до Києва. Так усе починалося…

"Якщо треба, оперуватиму"

Наша "база" була у Куликівці на Чернігівщині. Мали 4 джипи та 1 мікроавтобус. Вночі 23 березня російські окупанти скинули авіабомби на автомобільний міст через Десну. Чернігів був заблокований. В місті залишалося 120 тисяч населення – без світла, води, з труднощами з продуктами. Почав телефонувати в усі лікарні. Довідався, що загалом там 200 людей у важкому стані. Їх негайно треба вивозити. Дві доби вмовляв голову військової адміністрації та військових дати нам дозвіл на евакуацію пішохідним мостом.

Зазвичай на світанку, поки не працювала артилерія, ми заїжджали в місто джипами, розкладали сидіння в авто, клали 2-3 поранених та вивозили з Чернігова до Куликівки. А звідти – у київські лікарні. Вивезли усіх людей з лікарень.

Вранці 8 квітня вже були в Краматорську. Зателефонували заступнику мера, той сказав їхати у третю лікарню. Але через 10 хвилин передзвонив з питання, чи вмію я оперувати людей. "Якщо треба, то так", – відповів я. По його наляканому голосу зрозумів, що трапилося щось жахливе. Нам сказали їхати на залізничний вокзал. Саме в цей день там був "приліт". Загинуло понад 60 людей, більше 120 отримали поранення. Ми допомагали пораненим, забирали загиблих, добу працювали в лікарні.

Я заснував гуманітарну організацію "Центр спасіння життя", в якій зараз працюють 11 парамедиків, 6 анестезіологів та 8 фахівців, які надають першу допомогу. Маємо 21 авто. Від початку війни ми врятували з гарячих точок понад 1000 осіб.

"Всі, кого я врятував, – мої похресники"

Коли немає поранених, вивозимо маломобільних людей. Знали б ви, скільки пенсіонерів залишилося в населених пунктах, де ведуться бої.

Всіх, кого врятував, вважаю своїми похресниками. Кожен з них зі своєю історією. До прикладу, моя похресниця Катя Кирічок. Вона вийшла провідати батьків, їх накрила касетна бомба. Її рідні загинули на місці. Каті відірвало ногу, уламки зачепили голову та печінку. Вона кілька разів була на волосині від смерті, та дивом вижила. Зараз Катя на реабілітації в Німеччині.

Особисто я не боюся смерті. Більше мене хвилюють поранені, люди з інвалідністю. Їх потрібно рятували, соціально адаптовувати.

Знаю, що можу допомогти. Мої знання та навички як менеджера, інженера, парамедика потрібні людям.

"Я пишаюся українцями"

Якось в мене не було пального. І коштів, щоб його придбати. Написав у телеграмі, що потрібно 20 літрів, а через 5 хвилин зібрали потрібну суму. Упродовж години люди задонатили 200 тис. грн. Така підтримка та єдність вражає. Люди віддають останнє, аби перемогти цю навалу. Байдужість для мене – то найбільший гріх.

Швидкість – головний фактор виживання для волонтерів при вивезенні важкохворих із гарячих точок. Та для швидкості – потрібне пальне / фото з фейсбуку "Центру спасіння життя"

Швидкість – для нас головний фактор виживання, коли вивозимо важкохворих із гарячих точок. Але для швидкості потрібен бензин, дизель. Якось до нас звернулися із мережі АЗК WOG із пропозицією підтримати евакуаційні екіпажі пальним. Це було дуже на часі, оскільки щодня необхідно заправляти 11 автівок швидкої допомоги. Будь-яка допомога тут на вагу золота.

Я впевнений, що перемогти нас нереально. Навіть незважаючи на те, що ворог – терорист. Так, це не війна, а справжній терор. Зараз зі мною працюють американці, британці, поляки, литовці. Більшість із них мають досвід у гарячих точках. Усі в один голос стверджують, що такого озброєного до зубів ворога не було ніколи.

Пишаюсь українцями, своїм народом. Він настільки потужний та єдиний. Ми будь-що переможемо!

Отець Сергій Дмитрієв: Для мене Україна – це передусім люди, життя яких є найціннішим

Отець Сергій Дмитрієв як капелан та волонтер щомісяця долає на своєму авто в середньому майже 12 тис. км / фото з особистого фейсбуку

Для мене війна почалася в лютому 2014-го. Але для багатьох її не існувало. Українці жили ніби в двох різних світах – тому, де постійно точаться бої, гинуть люди, й у світі, де цього немає. Коли почалося повномасштабне вторгнення, я саме був на Донбасі. Знав, що рано чи пізно Росія це зробить. Але не очікував, що наступ буде з усіх можливих та неможливих сторін. Звісно, про це говорили, але повірити, що в 21 столітті таке станеться, складно.

З 2014 року мережа "Елеос-Україна" займалася підтримкою нужденних, хворих, родин учасників АТО\ООС, жінок-ВПО тощо. Нам знадобився тиждень, щоб запустити ще й евакуаційний проєкт. На початку березня наш автобус поїхав до Харкова. Зупинився на в'їзді в місто. Люди бачили його і під обстрілами забігали всередину. Ми вивозили їх прямо з-під бомбардувань.

Потім організували евакуацію з Бучі, Ірпеня. Пізніше – з Донецької, Луганської, Запорізької областей. Везли людей до Дніпра, де діє наш волонтерський хаб. Наші авто також брали участь в гуманітарному коридорі з Маріуполя.

Евакуація відбувалася як через особисті контакти (люди передавали знайомим номер телефону координаторки евакуаційного проєкту Наталії Гейман або наших водіїв), так і стихійно – приїхали на місце, де збираються люди, вони сіли в автобус, і він швидко поїхав.

Наталія Гейман координує евакуаційний проєкт мережі "Елеос-Україна". Роман Холод рятує людей: вивозить дітей, стареньких, поранених військових / фото з фейсбуку Наталії Гейман

"Важко робити добрі справи без підтримки"

Ризикуючи, наші волонтери щоразу їдуть в бойові точки, щоб врятувати десятки життів. Від початку березня нам вдалося вивезти майже 3 тисячі людей.

Сьогодні "Елеос-Україна" має 5 екіпажів для евакуації цивільного населення. І ще 4 авто швидкої допомоги, що перевозять дітей з хронічними хворобами з лікарень у ті лікарні, де вони можуть отримати спеціалізовану допомогу. Також ми евакуюємо важкохворих і допомагаємо їм потрапити в лікарні, де вони будуть під наглядом фахових спеціалістів.

Щоразу, приїжджаючи на евакуацію, ми привозимо продукти харчування, ліки, засоби гігієни тим, хто продовжує залишатися в гарячих точках.

Без допомоги й підтримки важко було б робити це все. 70% фінансування наших проєктів іде від закордонних партнерів із Польщі, США, Литви, Латвії, Естонії, Німеччини, Словаччини, Швеції. 30% - це допомога українців, вітчизняних компаній. Приміром, раніше кошти для заправки евакуаційних авто ми збирали через фейсбук на банківську картку. Якось мені зателефонували з мережі АЗК WOG та запропонували підтримати пальним. Я дуже зрадів, бо кожні 100 л дизелю чи бензину – це десятки врятованих життів. А вони – безцінні. Більше того, тепер ми зможемо стати ще мобільнішими, а кошти, які надсилають волонтери, витрачати не на пальне, а спрямовувати на допомогу постраждалим від війни, військовим, ветеранам.

Лише я один, як капелан та волонтер, щомісяця долаю на своєму авто в середньому майже 12 тис. км. Розвожу різноманітні вантажі, зокрема й для військовослужбовців. Загальний місячний бюджет допомоги, яку доставляю, близько 1 млн доларів.

"Ми ті, хто поборе зло і відбудує справедливість"

Іноді чую, як нам не пощастило жити саме в Україні й саме зараз. На це завжди відповідаю, що навпаки пощастило народитися саме в Україні, й саме в ці часи. Бо ми ті, хто поборе зло і відбудує справедливість. У нас є шанс це зробити. І не треба складати руки та втрачати віру в перемогу. Вона обов’язково буде за нами. Сонце зійде над нашою країною, осяє свободу. І наші діти побудують демократичне, вільне суспільство, яке не буде знати ні корупції, ні підлості й цінуватиме життя. Це найголовніше. Саме з такими думками треба жити, боротися й будувати.

Щоб наші діти й онуки в майбутньому не воювали, нам треба один раз перемогти. Саме зараз. Можливо, навіть, важкою ціною.

Геннадій Карлінський, директор з маркетингу мережі АЗК WOG

В умовах повномасштабної війни в Україні кожна допомога вкрай важлива. Наша компанія зосередилася на підтримці тих, хто рятує життя. Волонтери, благодійні фонди, громадські організації, які вивозять поранених військових з гарячих точок, цивільних із зони бойових дій на мирну територію – це наш фронт допомоги. Ми розуміємо, що для них пальне – це, передусім, мобільність. Ціна кожного літра пального тут – це десятки, а то й сотні врятованих життів.

Ви тільки вдумайтеся, лише за червень волонтери мережі "Елеос-Україна" та "Центру спасіння життя" сумарно проїхали 33 тис. км, зробили понад 230 евакуаційних рейсів та врятували понад 730 життів.