Великий грабіж 90-х: як найспритніші комсомольці стали першими в Україні олігархами

Замість обіцяного вільного ринку країна спершу потрапила у химерну систему, де доступ до державних активів визначали не таланти, а партійні зв'язки та посади. Саме тоді, у буремні дев'яності, було закладено фундамент олігархічної системи, наслідки якої українська економіка болісно відчуває навіть сьогодні, у 2026 році. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.

Як червоні директори та партійна номенклатура перетворили державну власність на приватні імперії?

Дослідники перехідних економік описують приватизацію в Україні у перші роки незалежності як безпрецедентне "полювання за рентою" (rent-seeking). Головним джерелом первинного збагачення стала колосальна різниця між фіксованими державними цінами всередині країни та світовими цінами на сировину. Маючи ексклюзивний доступ до експортних квот, колишні партійні функціонери купували метал, хімічну продукцію чи вугілля за копійки, а продавали за кордон за тверду валюту, залишаючи надприбутки на рахунках у західних банках.

Звичайні громадяни отримували приватизаційні майнові сертифікати, абсолютно не розуміючи їхньої реальної вартості, а от колишня номенклатура вже бачила чіткий план дій. Червоні директори – керівники гігантських радянських підприємств – використовували свій адміністративний ресурс для штучного знецінення активів. Британське видання The Financial Times описувало класичний приклад Володимира Бойка, який роками керував Маріупольським металургійним комбінатом імені Ілліча: завдяки хитромудрим схемам оренди та закритій підписці на акції серед "своїх" він фактично приватизував індустріального гіганта, залишивши тисячі робітників із порожніми обіцянками замість реальних дивідендів. А потім продав підприємство, ставши мільярдером.

Колишні комсомольські ватажки діяли ще витонченіше, використовуючи справжню фінансову алхімію через центри науково-технічної творчості молоді (НТТМ). Річ у тім, що у СРСР безготівка на рахунках заводів та готівка у кишенях людей були фактично двома різними видами грошей, які не можна було легально обміняти одну на одну. Завод міг мати мільярди, але директор не міг зняти звідти навіть 100 рублів. І от тоді він укладав договір із НТТМ, скажімо, на "написання програми для комп'ютера" чи "дослідження міцності металу", за що абсолютно легально перераховував мільйон.

Комсомольці ж, маючи унікальні пільги від держави, спокійно йшли у державний банк і знімали цей мільйон паперовими рублями. Зняту готівку, ясна річ, ділили – наприклад, 700 тисяч віддавали директору заводу, а 300 тисяч залишали собі як "комісію". У результаті державні "віртуальні" гроші перетворювалися на реальний капітал у кишенях конкретних людей. На початку ж 90-х, поки гіперінфляція знищувала заощадження населення, нова еліта акумулювала капітал, щоб під час великої приватизації скупити важливі комбінати за ціною брухту.

Звідки взялися українські олігархи: дивіться відео OstanniyCapitalist

Цікавий факт: у приклад швидкого формування нових українських великих бізнесменів американський журнал Forbes розповідав про шлях Сергія Тігіпка, який від посади завідувача відділу пропаганди Дніпропетровського обкому комсомолу стрімко перейшов до створення перших комерційних банків. Разом із ним сформувалися й іншого штибу підприємці – Ігор Коломойський та Геннадій Боголюбов, які починали з кооперативів, а згодом заснували фінансово-промислову групу "Приват".

Чому економісти називають українську приватизацію класичним прикладом "захоплення держави"?

У 2000 році дослідники Світового банку Джоел Геллман, Герайнт Джонс та Даніель Кауфман ввели в науковий обіг термін "захоплення держави" (state capture), який став класичним для опису українських реалій 90-х років. На відміну від традиційної корупції, нові українські олігархи пішли значно далі – вони почали купувати політичний вплив, щоб писати закони під себе. Іншими словами, приватизація породила закритий клуб феодалів. Яскравим прикладом такого злиття влади та капіталу західні аналітики називають Павла Лазаренка та так званий "дніпропетровський клан", які "осіли" навколо другого президента України Леоніда Кучми.

Ці новітні магнати швидко зрозуміли, що збереження їхніх імперій вимагає тотального контролю над парламентом, урядом та медіа. Щонайгірше, саме цей симбіоз великого капіталу та політики став головним гальмом для прямих іноземних інвестицій – західні інвестори просто не могли зайти на ринок, де правила гри миттєво змінювалися на користь кількох фінансово-промислових груп. А ще й судова система слугувала лише інструментом для захисту монополій колишніх комсомольців та партійних функціонерів, блокуючи будь-яку чесну конкуренцію.

Озираючись назад із перспективи 2026 року, ми вже розуміємо, що той первинний розподіл майна заклав глибокі структурні вади в українську економіку та державу. І процес деолігархізації, що розпочався аж через понад 30 років після тих подій, виявився надзвичайно складним – саме через міцність фундаменту, закладеного у 90-ті. Замість того щоб стати драйверами інновацій та технологічного прогресу, приватизовані за безцінь радянські гіганти роками експлуатувалися на знос, приносячи надприбутки своїм власникам через офшорні юрисдикції. І виправити ситуацію цілком не вдалося й досі – через повномасштабне вторгнення Росії.