А проте вони все ж відкривають несподівано живий портрет забутого екранного світу. 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
Де народжувалося перше українське кіно?
До радянської доби українське кіно вже мало власний характер – живий, міський, театральний і часом по-справжньому сміливий. Але майже весь цей ранній пласт сьогодні схожий на археологічні пам'ятки на межі зникнення, бо стрічок лишилося катма, а імена першопрохідців довго губилися у тіні імперських і радянських наративів. Та й починалося все не з урочистої ходи з фанфарами.
Наше перше кіно росло на перетині театру, ярмаркової культури, міських атракціонів і технічної новинки, яка стрімко змінювала спосіб бачити світ. Початки його пов'язані з Катеринославом (нині це Дніпро), де 1911 року кіноательє Данила Сахненка зняло хроніку гастролей театральної трупи Миколи Садовського.
А також із ранніми осередками в Одесі, де кіновиробництво активно формувалося у перші десятиліття кіноепохи. Одеса, власне, стала тим місцем, де кіно швидко набрало темпу. Пізніше саме Одеська кіностудія стане одним із ключових осередків, але її джерела – у дореволюційній добі, коли кіно лише вчилося бути масовим мистецтвом.
При тому українське кіно від самого початку не зводилося лише до розваги. Воно вбирало в себе сценічну культуру, локальні сюжети й міську модерність. Не дивно, що у ранніх стрічках поруч існували фрагменти театральної гри, документальна уважність до реальності та прагнення показати саме місцеве життя, а не абстрактний імперський декор. Пізніше саме це різноманіття стане одним з аргументів для дослідників, які говорили про окремішність українського кінопроцесу ще до повного поглинання його радянською системою.
Як народжувалося українське кіно: дивіться відео fincherkubrykom
Що знімали українці, коли кіно ще було молодим?
Ранні українські фільми пов'язують насамперед із роботами на стику театру й екрану. Вони виросли з уже наявної сценічної традиції, яка дала акторську пластику, ритм і драматургічну кістку. Також тут слід розуміти, що в українському кіно до 1917 року формувалася не одна лінія, а кілька – театралізована, документальна, етнографічна й розважальна.
Таке багатоголосся робить ранній період нашого кіно особливо цікавим для істориків культури. Вони вбачають кілька головних сюжетних магістралей: перша – театральні записані вистави, які переносили на плівку вже знайомі глядачам сценічні твори; друга – побутові й етнографічні сюжети, що фіксували локальні звичаї, одяг, типажі, ритм провінційного й міського життя; і третя – короткі популярні стрічки, покликані розважати й дивувати, адже раннє кіно майже завжди було ще і ярмарковим видовищем.
Саме тут, що цікаво, криється одна з найцікавіших історичних іроній. Те, що знімали як мить сучасності, сьогодні стало майже недосяжною тінню. Збережені німі фільми – це рідкісні фрагменти реального життя, які документують людей, події, стилі гри та ранні технічні експерименти. Ця оцінка актуальна для всього світового контексту, та для України вона звучить особливо гостро – ранні фільми тут зникали, як талий сніг під весняним сонцем.
А їх було чимало. Згадаймо бодай епічну "Запорізьку Січ" та екранізацію "Наталки Полтавки" 1911 року з Марією Заньковецькою, які зняв у Катеринославі Сахненко. Або одеські культові психологічні драми режисера Петра Чардиніна "Мовчи, грусте, мовчи" та "Останнє танго" 1918 року за участю легендарної королеви німого екрана Віри Холодної.
Перші кроки українського кіно та світовий контекст: дивіться відео imtgsh
Чому майже нічого не вціліло з перших стрічок?
Це не одна катастрофа, а цілий ланцюг. Плівка раннього кіноперіоду була крихкою, нестійкою й легко горіла – без належного зберігання вона псувалася, тріскалася або просто зникала. До цього додалися війни, революції, зміна режимів, евакуації студій, розпорошення копій між різними містами та архівами, а також постійне недооцінювання фільму як культурного документа.
Для раннього кіно це була смертельно небезпечна суміш – ніби архів будували на піску під сильним вітром. У перші десятиліття кінематографа не існувало нинішньої культури системного збереження, а ідея постійного фільмофонду стала нормою значно пізніше (навіть у Британії інституційне збирання розпочалося лише у 1935 році). В українських землях, розірваних політичними бурями, шанси зберегти довоєнні стрічки були мізерними.
А потім сталася найбільша біда. Після 1917 року історія українського кіно не просто змінилася – її майже переписали заново. Частину дореволюційної та ранньої української кінематографії поглинула радянська система, де окремі місцеві традиції часто розчинялися у союзній оптиці. Українське кіно дорадянської доби не сприймали як окрему історію, а радше як передмову до "справжнього" радянського.
На щастя, зараз ми маємо змогу побачити іншу, справжню картину. Тобто, так, до 1917 року українське кіно не було індустрією у сучасному сенсі, але воно мало корені, географію, персоналії та культурний нерв – задовго до того, як радянський апарат почав перетворювати створення фільмів на ідеологічну машину.