Але за 4 роки ця боротьба обернулася виснаженням, втратами й політичним розпадом. Як і чому так сталося? 24 Канал розповість про це трохи докладніше.
В обвалі імперії: як народилася Українська Народна Республіка?
Українська Народна Республіка постала не з кабінетних рішень, а в гуркоті революції. Після падіння Російської імперії у 1917 році український політичний рух схопився за шанс, на який чекав десятиліттями – створити власну державу. Звісно, вирватися з лещат понад двохсотрічної окупації не було просто, і Центральна Рада спершу проголошувала автономію – але згодом, під тиском війни, хаосу й зовнішньої загрози, дійшла до проголошення незалежності УНР 22 січня 1918 року.
Це була держава, що змушена була вчитися ходити буквально з народження. Вона не мала міцної армії, стабільної адміністрації, відпрацьованої системи постачання і, що не менш важливо, часу. На її землі сходилися інтереси більшовиків, антибільшовицьких сил, так званих білих, що мріяли про відновлення монархічної Росії, а ще й німецьких і австро-угорських військ, польських політичних і військових центрів, і місцевих отаманів, які нерідко діяли за власними правилами.
УНР опинилася не просто між двома фронтами Першої світової війни – вона жила у багатовекторному штормі, де майже кожен союз мав ціну. Першу довелося заплатити після Брест-Литовського мирного договору 1918 року, коли УНР уклала угоду з Центральними державами, сподіваючись отримати військову підтримку проти більшовиків.
І справді, німецькі та австро-угорські війська допомогли витіснити більшовиків із частини українських територій. Але ця допомога мала подвійне дно – союзники дивилися на Україну насамперед як на джерело продовольства і сировини, а не як на тендітний суверенітет, який треба пестити. Відтак німецьке командування дедалі впевненіше втручалося у внутрішні справи УНР.
У квітні 1918 року владу у Києві перебрав Павло Скоропадський, і УНР змінив гетьманат – Українська Держава. Але це не був кінець республіканського проєкту – наприкінці 1918 Директорія відновила УНР. Але та повернулася вже виснаженою, з розхитаними інституціями й армією, яка більше нагадувала клаптикову мозаїку, ніж єдину бойову силу.
Найцікавіше про події в Україні 1917 – 1921 років: дивіться відео Document_history
Війна без упину: як УНР трималася між більшовиками, білими, поляками й отаманами?
Мабуть, головна трагедія УНР у тім, що вона воювала не на одному фронті, а одразу на кількох. Зі сходу тиснули більшовики, які прагнули зробити Україну "радянською". З півдня й сходу діяли різні білогвардійські сили, які не приймали української незалежності та бачили майбутнє лише в "нєдєлімой" Росії. На заході та північному заході наростав польський чинник, ба й на самій українській території вибухала отаманщина – явище, коли місцеві військові ватажки будували власні маленькі володіння.
Окремою бідою стала нестача дисциплінованої регулярної армії. УНР мала військові формації, але вони страждали від браку зброї, амуніції, єдиного командування і стабільного тилу. Частини переходили з рук у руки, деморалізувалися, розпорошувалися або домовлялися з тим, хто на цей момент скидався на сильнішого. У таких умовах будь-яка перемога була крихкою, а будь-яка поразка – майже фатальною.
Зверніть увагу: як не дивно, на цьому тлі все ж відбувся один із важливих та величних моментів нашої історії. 22 січня 1919 року УНР і ЗУНР (Західноукраїнська Народна Республіка) урочисто проголосили Акт Злуки. За ним українські землі мали об'єднатися в одну державу – але у підсумку історія показала, що наміри не здатні замінити артилерії, запасів і чіткої державної машини. Тим більше ці дві республіки об'єднувалися в умовах різних воєнних реальностей. УНР боролася проти більшовиків і білих, а ЗУНР – проти Польщі. Результат був сумний – усе відбувалося занадто швидко, занадто криваво і, радше за все, занадто пізно.
Водночас УНР робила те, що робить будь-яка держава на межі виживання – продовжувала шукати союзників. Дипломатичні місії, міжнародні переговори, спроби домогтися визнання – усе це було частиною боротьби не меншою, ніж бої на фронті. Але міжнародне середовище після Першої світової залишалося жорстким, холодним і розпорошеним.
Польща, яка вела власну боротьбу за кордони й вплив, у 1920 році уклала союз з УНР. Для Симона Петлюри, голови Директорії з лютого 1919, угода з Варшавою означала шанс повернутися у гру, коли власних сил уже не вистачало. Під час сміливого, хоч і ризикованого, спільного походу на Київ навесні 1920 року столицю було взято, але дуже ненадовго. Більшовицька контратака перекреслила плани, а польсько-український союз обернувся новою хвилею втрат.
Як УНР боролася, але втратила незалежність: дивіться відео bazovana_istoriya
Чому з УНР все пішло не так?
Причин поразки УНР насправді багато, і жодна з них не спрацювала б сама по собі. По-перше, держава народилася в умовах тотального розпаду імперського порядку, коли всі інституції доводилося створювати на бігу. По-друге, війна не давала ні часу, ні навіть передишки, щоб вибудувати адміністрацію, армію, податкову систему й забезпечити лояльність населення. По-третє, УНР змушена була маневрувати між потужнішими силами, які або не визнавали її незалежності, або підтримували її лише доти, доки це було вигідно.
Додалася й внутрішня слабкість. Політична роздробленість, зміна урядів, суперечки між військовими та цивільними лідерами, отаманщина і нестача централізованої влади роз’їдали республіку зсередини. УНР не мала того спокійного тилу, без якого навіть найвідважніша армія перетворюється на заблукалий загін.
Наприкінці 1920 року становище УНР стало критичним. Після поразок у війнах, втрати територій і міжнародної ізоляції уряд і війська УНР відступили за кордон. Формально боротьба тривала ще деякий час, але реальна державність уже була втрачена. У 1921 році останні спроби збройного повернення завершилися поразкою, і УНР пішла в еміграцію як уряд без території.
Та навіть поразка тут не означала забуття. Історія УНР взагалі не про червоний стяг війни, і не про білий прапор поразки – а про неймовірну спробу вирватися з пастки імперій. І читати її варто як живе нагадування про те, що держава не є чимсь само собою належним – її виборюють, її доводиться захищати, а також будувати й берегти. Знову і знову.