Війна – це дуже чіткий контрастний фільтр: інтерв'ю з айтішником-фронтовиком

Свого часу він частим гостем на телебаченні як голова асоціації "Інформаційні технології України", також Віктор Валєєв регулярно писав колонки в авторитетних українських ділових виданнях, коментуючи тенденції IT-галузі. У 2017 році Віктор добровільно склав повноваження директора, а потім потрапив під призов офіцерів запасу. І хоча, як і інші призовники, Віктор мав можливість відслужити у військовій частині далеко від лінії зіткнення з окупантами, він вирішив добровільно укласти контракт та служити на передовій. В інтерв'ю 24 каналу Віктор розповів, чому вирішив піти на фронт, як проходив день командира ЗРК та чи пожалкував про рішення воювати на передовій.

Читайте також IT-хаб у Києві: чому білоруські айтішники масово переїжджають до України

Сидіти півтора року десь у гарнізоні я не хотів

Коли вас призвали до армії, чому ви не спробували відкупитись або пройти службу в тилу?

Починаючи з 2014 року я активно допомагав IT-компаніям, які не хотіли, щоб їхніх працівників призивали до армії. Серед айтішників була страшна паніка, люди намагались тікати. Щоб хтось йшов у добровольці – не чув.

Два Віктори / Фото з архіву Віктора Валєєва

Я відповідав за розвиток IT-галузі в той кризовий період, але десь у мене фоново була думка про те, що я все ж таки давав присягу, бодай як "піджак" з воєнною кафедрою, і що я маю піти на фронт. Я подавав анкету в добровольчий батальйон "Донбас", але мені не передзвонили.

"Піджак" – так називають в армії офіцерів, які закінчували не воєнні навчальні заклади, а цивільні.

Пішов я вже з призовом офіцерів запасу у 2017 році. Відкупитись я в жодному разі для себе не бачив можливості. Якщо ми громадяни, то незалежно від професії чи посади всі мають стати на захист країни зі зброєю в руках.

Я дізнався, що мене хочуть відправити служити на базу під Житомиром. Для себе я розумів, що це і не війна, до якої я морально готувався, і не нормальне життя, бо сидіти півтора року десь у глухому гарнізоні я не хотів.

Я домовився, щоб мені дали час для того, щоб отримати письмове запрошення від частини на бойову позицію та укласти контракт. Я влаштувався на позицію командира зенітно-ракетного взводу в 56-й мотопіхотній бригаді.

Чи не з'їдала бюрократія у Збройних силах?

Коли починається позиційна війна – бюрократія починає проявляти себе з усією суворістю та, подекуди, беззмістовністю. У мене дійшло до смішного.Я отримав при вступі до ЗСУ документи тестування кандидата на офіцерську посаду, а у військовій частині подібні документи заповнювали за зразками.

Тому, коли я отримав підсумкові документи, там мало того, що був не мій зріст, так ще були якісь "страшні" фізичні параметри. Я ніколи не думав, що можу аж 25 разів підтягнутись!

Скількома людьми ви командували?

Формально я був командиром взводу та заступником командира батареї. Це передбачає три бойові машини та повний взвод з 9 людей. Насправді ж у нас була нестача офіцерського складу. Нас [у батареї – ред.] мало би бути семеро офіцерів, але майже весь час нас було всього двоє: командир батареї і я.

Тому, коли командир був відсутній або у відпустці, я командував усією батареєю. А це – 32 військових, до 15 машин і з десяток вогневих позицій.

Про будні на передовій та "великі дурниці"

Як проходить день командира взводу ЗРК з ранку до вечора?

Необхідно зранку вивести бойові групи з ЗРК та зенітно-артилерійський розрахунок. Ми маємо зайняти позиції та спостерігати за небом, виявляючи ворожі повітряні цілі та бути готовими їх знищувати. Або ж прийти на підтримку піхоті.

Перед виїздом починається перевірка військових, чи всі здорові, тверезі та нормально себе почувають, щоб навіть зуб ні в кого не болів. Треба перевірити заряд рацій, запас води, наявність палива та боєприпасів, карти, засоби спостереження та зброю.

На передовій / Фото з архіву Віктора Валєєва

Також треба перевірити – чи правильно надягнуті засоби захисту. Однак, їх все одно по дорозі на позиції всі знімають. Справа в тому, що у випадку влучання у бойову машину, у повній амуніції шансів вибратися з машини не було б ні в кого.

Ну, а далі приїхали, розгорнули позиції, виставили пости, замаскувались і починали роботу. Зі свого боку, як командир вогневої групи, я мав організувати спостереження, постійно перевіряти, щоб військові були у бойовому дусі, нагодовані. Ну, і дивитись, щоб ніхто не робив маленьких чи великих дурниць.

Великі дурниці – це, наприклад, у мене була ситуація, коли військові взяли з собою на позицію два балони пива. А я їх вилучав та, скажімо так, знищував. Звісно, у тому сенсі, що виливав, а не випивав (сміється).

Читайте також Ударні безпілотники стали модною смертоносною зброєю: чи готові ЗСУ до сучасної війни

Хлопці, користуючись хвилинкою відсутності нагляду командира, любили попертися подивитись "а що тут десь є". А оскільки навколо міни, розтяжки і купа іншої гидоти, то доводилось слідкувати, щоб жоден твій боєць не отримав снайперську кулю (бо усюди відкритий простір) та не підірвався на чомусь.

Щоб такого уникати, я брав пару військових, ми все обходили самі та дивились, щоб усе було безпечно. Також ми продивлялись усі ділянки, де могли пройти ворожі диверсійно-розвідувальні групи (ДРГ), щоб мінімізувати небезпеку.

Ну, і звісно документи. Я дуже часто брав з собою ноутбук. І в такому стандартному форматі, спершись на гусеницю бойової машини, писав щось з тисячі паперів, які мені необхідно скласти.

Загрози життю – на кожному кроці

Наскільки часто доводилось відчувати загрозу життю під час служби?

Насправді, постійно: коли ми їдемо на завдання або ж повертаємось. Це можуть бути міни протитанкові під вами. Під час розвідки місцевості – це потенційно може бути розтяжка або ж протипіхотна міна. Тим паче, що жодних нормальних знань із знешкодження розтяжок та протипіхотних мін нам не давали. Детектор металу мені мали б надіслати, але так ніхто і не надіслав.

На відкритому просторі – це завжди страх отримати снайперську кулю. Вночі, коли ти намагаєшся заснути, – це загроза атаки з боку ДРГ. Ну, і всі розуміли, що в будь-який момент може прилетіти щось важке.

Тому, відчуття загрози постійне. Навіть на виїзди до магазину часто брали з собою зброю, бо могло бути все, що завгодно.

Читайте також Життя після війни: чи турбується держава про психічний стан ветеранів?

Чи правда, що з часом військовий звикає до того, що кожної секунди може статися щось жахливе?

Взагалі – так. Важко з психологічної точки зору пояснити цей феномен. Тут питання в тому, наскільки здоровий військовий колектив. Люди підтримують один одного.

Так, десь на фоні грає думка про те, що все може закінчитись жахливо. Однак, з іншого боку набагато гучніше грає думка про необхідність виконати бойове завдання.

Українська інтелігенція не сприймає війну як частину життя

А ваші товариші по службі – вони хто? Чи легко вам, айтішнику, було з ними знаходити спільну мову?

Тут важко відповісти з одного боку правильно, а з іншого – зберегти честь мундиру. Якщо ми говоримо про військових – сержантів, військових, то багато з них з невеликих містечок та сіл. Вони далекі від тих питань, які б цікавили так званий креативний клас. Спочатку було дуже важко.

Тим не менш, це майже усі щирі хлопці, справжні бойові товариші, вчили мене солдатським мудростям, а я їх – радіолокації та основам тактики.

Звісно, теми для розмов поза бойовими діями знаходились. Однак, таку собі моральну ізоляцію та нестачу спілкування я відчував. Як я казав, офіцерів було реально мало, а це накладає певний відбиток на твою поведінку. Це була якась душевно-комунікативна пустота. Хлопці мене з подивом питали "О, товаришу лейтенанте, ви що, книги читаєте?".

Бойові побратими / Фото з архіву Віктора Валєєва

І тут скоріше питання до українського суспільства, у якому інтелігенція зовсім не сприймає війну як частину життя. В будь-якому випадку війна вибила з мене весь снобізм, який мені був притаманний раніше.

Були прикрі випадки, коли після образ командирів доводилось вдаватися до "позаштатних" форм впливу. Але, на щастя, у мене такого майже не було, лише у критичних випадках, коли від цього залежала дисципліна підрозділу.

Айтішник на фронті

Чи знадобились ваші IT-навички під час служби на ЗРК?

Знаєте, як у тому анекдоті:

– А навіщо нам вчити інтеграл?

– А ось у мене якось впали ключі в калюжу, а я зігнув дріт у формі інтегралу і їх витягнув.

Якщо серйозно, то IT дає системність. Це, перш за все, забезпечення бойового порядку, адекватна реакція на нестандартні ситуації з аналізом контексту навколо них.

Щодо прикладного IT… Ну, я принаймні іншим офіцерам завжди міг підказати, як їм розібратись з таблицями Exel та документами Word (сміється). У чомусь допомогли базові знання по зв'язку.

Героям слава! / Фото з архіву Віктора Валєєва

Якщо брати мою техніку, у вогневих групах, то зенітна артилерія керується майстерністю навідника, усі працюють прямим наведенням з поправками на балістику. Що стосується моїх "Стріл 10", то це, знову ж таки, техніка, яка не використовує особливих технологій, які б могли спростити ураження цілі. Автоматика є в ракеті.

Дивіться відео, як працює ЗРК "Стріла 10":

З іншого боку, мої комп'ютерні знання допомогли мені потім перейти на службу в Генеральний штаб. Але це вже трошки інше.

На війні усе чорне та біле, тому багатьох тягне назад

Коли ви вирішили піти з фронту та чому?

Напевне, найскладніше питання. Моя наречена тоді повідомила мені про те, що в неї рак, і я почав шукати варіанти, щоб мене перевели до Києва. Я вислухав багато від командира, коли розповів про рапорт на переведення.

Як морально пройшло ваше повернення до мирного життя?

Ви знаєте, важко. Війна – це дуже чіткий контрастний фільтр. Показує, що насправді є в людині. З іншого боку – це якась кузня, яка перековує людину.

Кажуть, що на війні все чорне та біле. Ти дуже швидко розумієш, хто покидьок і сволота, а хто прекрасна людина з великою душею. В тих умовах це все швидко виявляється.

До теми На війні з 18 років: дівчина-піхотинець про роль жінки на передовій

Я не скажу, що на війні немає політики та немає інтриг. Вони завжди є, в будь-якій армії: починаючи з глобальних питань, кому командувати та отримувати нагороди, та закінчуючи тим, що хтось у когось може "позичити" боєкомплект чи броню.

Але, це є винятками і поведінкою, яка зневажається воїнським колективом. Водночас подібні речі в цивільному житті, дуже часто, є нормою, як я побачив з поверненням.

Боротьба триває / Фото з архіву Віктора Валєєва

Тому, коли я спілкуюся зі своїми хлопцями та з хлопцями, які воювали в інших частинах, багатьох тягне назад. Я не можу сказати, що і мене не тягне. Принаймні, у нас завжди було розуміння якоїсь великої цілі, для якої ми тут. Розуміння того, що поряд надійні люди. І було розуміння того, що є чорним та білим. А тут іноді бачиш скиглення щодо необхідності затриматись на роботі і просто не знаєш, що казати… чи не хочеш.

Зараз, коли пройшло стільки часу, можете сказати, як вплинула на вас служба у збройних силах?

З'явилося більше чіткості та лаконічності, напевне, в рішеннях і діалогах. З іншого боку зникли речі, які можна було б відносити до "рожевих окулярів". Я став набагато простіше сприймати тих людей, які мене оточують. З їхніми слабкостями, недоліками та різними поглядами.

Десь розвинулась здатність до емпатії, кооперації та командної взаємодії.

Чим ви зараз займаєтесь та чи пов'язана ваша діяльність з армією?

Я повернувся до громадської діяльності, займаюсь організацією діяльності асоціації національних IT-компаній "Software Ukraine", що має на меті створення умов для розвитку галузі, впровадження інформаційних технологій в усі сфери життя суспільства, держави, економіки.

Що стосується армії, я активно беру участь у багатьох суспільних ветеранських рухах та акціях, починаючи з перешкоджання протиправної діяльності щодо ветеранів, закінчуючи сприянням впровадженню інформаційних технологій в ЗСУ, звісно і волонтерською допомогою, в першу чергу – своїй рідній 56-й бригаді.

Також займаюся поданням пропозицій по нормативно-правовій базі стосовно захисту прав ветеранів, розвитку армії тощо – це братерство, яке назавжди з тобою, зараз з Міністерством у справах ветеранів допомагаємо ветеранам отримати роботу в ІТ.