Сім'я Ніни та Юрія, рятуючись від загарбницької війни, змушена були вже вдруге полишити свою домівку й усе життя. Вперше "русскій мір" дістався до них у Донецьку у 2014 році, а згодом й у невеликому селі під Слов'янськом.

Варте уваги Українські діти, яких вкрала Росія: куди їх вивозять, як працює депортація і хто за цим стоїть

Намагаючись вберегти своє життя Ніна з родиною дісталися аж до Німеччини, але думками й серцем вони перебувають в Україні. Чекають, коли вже зможуть повернутися на свою рідну землю й допомагатимуть відбудовувати країну. Своєю історією родина поділилася в інтерв'ю 24 Каналу.

Розкажіть про себе – звідки ви, чим займалися до повномасштабної війни?

Ніна: Ми – звичайна шахтарська сім'я з Донецька. До 2014 року ми з чоловіком та двома дітьми проживали там. Працювали на шахті, чоловік більше 20 років, я – 30 років.

Коли у 2014 році почалася перша хвиля війни, чоловік та син втратили роботу, а доньці було лише 15 років. Але я ще мала можливість працювати, ми отримували гроші від України. Ми розуміли, що я працюю на українському підприємстві й хотілося бути корисним своїй країні, тому я залишилася ще працювати у Донецьку на шахті, а чоловік з дітьми виїхали до Слов'янська. Орендували там квартиру, доньці треба було закінчити школу, це був 10 клас.

До війни ми купили будиночок у селі під Слов'янськом на декілька сімей та іноді приїжджали туди відпочивати. Тому коли ми не змогли оплачувати житло у Слов'янську, наша сім'я переїхала туди.


Село на Донеччині, де мешкала сім'я до війни / Фото надані 24 Каналу

Ніна згадала, що їй було складно звикнути до життя там, адже будинок належав не тільки подружжю Ніни та Юрія. Разом з ними мешкали їхні родичі. Тоді у 3-кімнатному будиночку проживали 10 осіб.

Потім я теж залишилась без роботи, бо підприємства стали перереєстровувати на так звані "днр". Було дуже складно перебувати в окупованому Донецьку. Після цього я звільнилася, бо зрозуміла, що надії немає, що підприємство вже не буде українським, адже переоформлювали документи на "днр". І тоді я вже виїхала.

Сім'я Ніни та Юрія лишилася без роботи, вони шукали будь-які підробітки, щоб триматися на плаву. Але у Слов'янську було дуже важко з роботою – у місті перебувало багато переселенців й усі потребували роботи. Чоловік Ніни та старший син мають інвалідність, тому жінка прийняла рішення їхати до Польщі й шукати роботу там, вона хапалася за будь-яку можливість, щоб урятувати свою сім'ю. Крім того, її донька вступила до польського університету.

Загалом нам якось вдалося купити маленький будиночок у тому ж селі та перебратися туди. На момент повномасштабної війни ми у своєму будинку прожили 1,5 року. Мріяли, що все буде добре. Працювали на городі, намагалися купити якусь техніку на ту пенсію, яку отримували. Я вже на той час змогла оформити пенсію, бо ми всі пенсіонери.

Сподівалися, що будемо жити в Україні так, як хочемо ми – вільно: будувати дороги, як це було, запроваджувати якісь цифрові моменти, бо бачили, як змінюється життя, як покращується робота пенсійного фонду. У нас все було чудово, працювали магазини, перукарні й кав'ярні.

Розумієте, ми ж бачили, що та як відбувається у Донецьку, який там занепад – позакривались компанії та підприємства, люди бідують, бо зовсім маленькі зарплати. Я вже не говорю про психологічний стан.

Тому, коли 24 лютого почалась війна, ми дізнались про це дуже рано, бо почули вибухи у Краматорську. Чоловік в інтернеті все подивився. Ми були шоковані, що бомблять Київ.

Сказати, що це був шок – це не сказати нічого. Це було жахливо, ми не думали що почнеться повномасштабна війна, хоча безглуздо було сподіватися, що Путін не захоче йти далі, мабуть.

Тобто ви прокинулись від вибухів у Краматорську?

Так, чоловік почув ці вибухи у Краматорську. У нас там добре чутно, бо село, поля й ліс. Увімкнули телевізор, почули виступ президента й був шок, страх.

Юрій: І надія.

Ніна: Звісно, і надія. Ми, якщо чесно, сподівалися, що все вирішиться швидко, що, може, це якась дурна помилка. Це були перші емоції.

Не пропустіть Як війна та стрес впливають на здатність проявляти емоції

Потім почалися оці періодичні виступи по телебаченню – ми дивилися, слухали, переглядали в інтернеті все. Березень ми жили з надією, що якось все зміниться, але обстріли ставали частішими. Вони були все більш гучними та страшними й лунали ближче.

Юрій згадав, що постійно були повітряні тривоги, адже обстріли були регулярними – у небі літали ворожі ракети. На щастя, на початку повномасштабної війни "прильотів" по їхньому селу не було, однак відчувалося, як з кожним днем Росія підбирається усе ближче.

Сім'я вичікувала, їм було дуже важко морально. Думали, що "три доби протримаємося і все відкотиться назад, але цього не сталося".


Зруйнований будинок знайомих / Фото надані 24 Каналу

Ніна: Ми прийняли рішення виїжджати, коли вже сусідні села – Ізюм, Сидорове та Святогірськ – були під конкретними обстрілами. Деякі навіть були вже зруйновані й багато знайомих виїхали.

8 квітня зранку ми збиралися. Вночі у нас вимкнули світло, а без нього не було й води, бо все на електроенергії. Добу просиділи без світла й вирішили їхати, бо ми з сином думали про це декілька днів.

Декілька днів сім'я перебувала у роздумах, чи варто виїжджати – дуже не хотіли залишати свій дім знову. Вони ніяк не могли почати збирати речі, боялися, якщо почнуть збиратися – станеться щось погане.

Прийняли рішення їхати, щоб урятувати своє життя. Наша дочка на той час була у Німеччині, працювала там. Вона наполягала на тому, щоб ми виїхали. Було, звісно, складно прийняти це рішення, бо ми втратили дім у Донецьку, не могли туди повернутися, там лишилися наші речі.

Тому було складно на це наважитись, але, враховуючи ситуацію навколо й наполегливу рекомендацію дочки, ми зібралися та 8 квітня виїхали.

Юрій розповів, що перед виїздом постала проблема – куди подіти усіх їхніх тварин. Сім'я мала курей та котика й не хотіла лишати їх напризволяще. Подружжя дізналося, що у їхньому селі є переселенці з Ізюма, тому вирішили віддати їм птахів та котика й у такий спосіб допомогти людям. Вони також зібрали деякі речі та продукти, щоб допомогти переселенцям, адже, як ніхто знали, як це – лишити свій дім.

Так, з ліхтариком в руках вони зібрали сумки, кинули їх у багажник й вирушили до Німеччини з мрією побачити доньку.


Котик до якого сім'я хоче повернутися / Фото надані 24 Каналу

Їхали до Німеччини ми цілий тиждень на своєму авто. Взяли з собою деякі особисті речі та найнеобхідніше – три сумки на трьох людей.

Чи виникали якісь проблеми під час виїзду?

Річ у тім, що у нас брат чоловіка та багато знайомих виїжджали, їм допомагали волонтери, тому вони дуже тепло й по-доброму говорили про всю цю систему, яку побудували волонтери, що можна було лишатися ночувати. Але через те, що у мене чоловік з інвалідністю, йому складно спати просто на підлозі на матраці.

Ми приїхали одразу до Дніпра, нас там зустріли друзі. Вони нас розселили, ми переночували, а потім вже зупинялися у готелях. Потім ми доїхали до Умані, а звідти – до Львова. Там теж чули вибухи, як власне й у Дніпрі. А тоді ми перетнули польський кордон та дісталися до Німеччини.

Ми приїхали до знайомих спочатку, але через певний час нам треба було шукати житло своїми силами. Бо ми їхали не поїздом, не організовано.

У Слов'янську у нас майже нікого не лишилося. Хоч ми й прожили там недовго, все одно у нас з'явилися знайомі. Я телефонувала їм, люди виїжджали – хто за кордон, хто по Україні.

Ми, найімовірніше, лишилися б десь в Умані, чи у Львові. Але через коронавірус не бачилися з донькою 2 роки, то ми хотіли зустрітися з нею. І, чесно сказати, ми сподівалися, що поїдемо, місяць з нею поспілкуємось та поживемо й повернемося додому. Ми не думали, що так тут затримаємося.

Зверніть увагу Новий етап війни, саміт миру та мапа Буданова: до чого Україні готуватись у 2023

Що ви відчули, коли приїхали до Німеччини?

Була розгубленість, бо інша ж країна, незнайома мова. Але донька володіє німецькою й тут були волонтери. Прийняли нас дуже тепло, ми дуже вдячні Німеччині за їхнє добре ставлення.

Волонтери й прості громадяни Німеччини дуже підтримали родину Ніни та Юрія. Німці допомогли придбати необхідні речі, адже люди приїхали лише з найнеобхіднішим, що помістилося у сумку. Коли вони почали шукати житло, мешканець Баварії пустив їх до себе у будинок й виділив там кімнату. Тож наразі подружжя разом з сином зупинилися у баварському селищі, але, як зазначають самі – душею в Україні.

Все гарно, прекрасно й добре, але попри це ми дуже хочемо додому.

Чи спілкуєтесь з іншими переселенцями з України?

Так, ми спілкуємось з деякими, але тут це важко, бо люди "розкидані" у різних селах – один від одного ми перебуваємо у 10 – 20 кілометрах, це важко. Зідзвонюємося, періодично за можливості зустрічаємося.

Українці – єдині, це беззаперечна істина, де б вони не перебували – намагаються підтримувати один одного й допомагати. Про це розповіли й Ніна з Юрієм. Вони підтримують зв'язок з такими ж переселенцями як і вони, діляться досвідом й намагаються допомагати, чим тільки можуть – підвезти когось, допомогти з переїздом.

Чи змогла Німеччина стати для вас домом?

Це складне питання, бо дім – це не таке просте поняття. Хоч і кажуть, що дім там, де люди, але, розумієте – своя земля, мова, культура та своя Україна.

Тим паче наш дім – вистражданий. Ми бачили людей, які проти України. Ми багато пережили, коли у Донецьку почався оцей рух росіян з прапорами. Ми ходили на мітинги за Україну, намагалися пояснювати знайомим.

Наш дім – Україна, тому це складно.

У вас дуже важка історія – "русскій мір" знайшов вас у Донецьку, потім у селі під Слов'янськом й наразі ви дісталися аж до Німеччини. Що допомагало морально триматися весь цей час?

Віра в те, що буде перемога та ми повернемося додому. Ми молимось, якщо якось можемо – намагаємось допомогти.

Складно ще те, що ми дізналися, що наш будинок розграбований. Нам знайомі надіслали відео, ми не знаємо, що там відбулося, але вся техніка, все, що у нас було – винесли.

Я не знаю, як нам знайти сили, щоб це все відновити. Мені вже 55 років, а чоловіку – буде 60.

Юрій: "Приліт" був у сусідній будинок, тому дах теж пошкоджений, двері всі виламані.

Ніна: Це ще одна додаткова біда, дуже складна.

А чим ви зараз займаєтесь у Німеччині?

Чоловік у мене погано ходить, тому він на господарстві, а я маю підробіток – влаштувалася покоївкою у готель. Син шукає роботу, але дуже складно без знання мови. З курсами для вивчення мови у нас складно, це пов'язано з сільською місцевістю.

Ми спочатку не думали працювати, це я вже вирішила, якщо лишилися без нічого, то хоч якісь гроші заробити. Не думали працювати та вчити мову, бо хотіли швидко повернутися додому.

Люди знаєте, як у сільській місцевості, ми у Донецьку містянами були, а потім стали такими селянами. У нас уже город був, курей купили. Загалом такими господарями стали – молодий садок посадили – аґрус, смородину, вишня у нас весною цвіла. Все було так гарно й пахло, а тепер – розруха.

Ця війна багатьох людей зробила бідними. Це навіть не обговорюється, ми всі бачимо руйнування.

До теми Найголовніше – життя і той, хто поряд, – хірург із Запоріжжя, який через війну переїхав у Київ

Що можете сказати людям, які бояться покидати рідні домівки та переїжджати в більш безпечні місця? Що порадите їм?

Юрій: Ну що порадити – виїжджати треба, життя дорожче за все! Майно? Так, шкода втратити, але життя – дорожче. У нашому селі є і поранені, і вбиті, коли прилітали снаряди у город. Краще евакуюватися.

Ніна: Ми як ніхто знаємо, що значить залишитися без майна, але все одно прекрасно розуміємо, що треба виїжджати, щоб зберегти життя й потім відновлювати нашу Україну. Й не заважати нашим ЗСУ виконувати свою роботу, бо це відволікання. Знову таки, волонтери привозять їжу, воду та ліки, вони ж теж ризикують життям.

Юрій: Морально дуже важко в іншій країні або іншому місті. Деякі наші сусіди вже повернулися. Морально важко, та я все одно думаю, що треба виїжджати.

Ніна: Треба не тільки про себе думати, а й про тих волонтерів, які ризикують життям – привозять продукти, бо немає світла та води. Це все відповідальність.

І наостанок нашої розмови – що ви зробите, коли ми переможемо?

Юрій: Одразу будемо повертатися. Ми у будь-якому разі будемо повертатися. Якщо у нашому регіоні Донецької області буде неспокійно – ми у центральній частині України, можливо, десь зупинимося.

А коли переможемо – будемо святкувати, а потім все відбудовувати. Можливо, навіть у Донецьк приїдемо.

Ніна: Ми віримо, що Донецьк – це також Україна. І що наша славна країна буде процвітати.

Будемо плакати від радості, бо зараз плачемо від жалю. Будемо плакати від радості, згадувати усіх, хто не дожив до цього переможного дня. Мабуть, це буде у багатьох сім'ях. Будемо дякувати. Як і зараз молимося та дякуємо нашим воїнам, уряду та президенту. Так само й, дай Боже, у переможний день будемо слухати промову президента й радіти усі разом.

З такими людьми, як Ніна та Юрій, що усім серцем люблять Україну – Росія не має жодного шансу на перемогу. Українці – єдині! Хтось боронить нашу Батьківщину прямо зараз, а хтось буде її відбудовувати. Тому робимо усе, що від нас залежить, щоб на нашій землі нарешті був мир.