Кожен на своєму місці робить усе і трохи більше, аби забезпечувати сім'ї, донатити на ЗСУ і відбудовувати країну. Розвиток попри обставини – те, що характеризує нашу націю зараз. Зокрема й нашого співрозмовника – Олександра Волошина – судинного хірурга із Запоріжжя, співзасновника судинного центру "АнгіоЛайф".
До теми Я ніколи в житті так не молилася, – Любов про евакуацію з Миколаєва, обстріли та знищене місто
Прильоти, можлива окупація, незнання, що буде далі, змусили покинути дім, але не роботу. Відповідальність перед колегами спонукала відкрити філіал клініки у столиці. Про початок війни, переїзд, відкриття клініки та волонтерство – Олександр розповів 24 каналу у рамках проєкту СВОЇ.
"Росіяни наступали швидко": згадки про початок війни
Олександр, як і багато українців, не вірив, що Росія таки розпочне повномасштабне вторгнення. Ділиться, що російські ракети 24 лютого застали його зненацька.
Це був великий шок і для мене, і для сім'ї. Ми переживали за колектив, бо у нас багато лікарів, молодшого персоналу. Особливо хвилювало те, що в нашому напрямку швидко наступали росіяни,
– розповів Олександр.
Пригадує, що для того, щоб дізнатись, що відбувається, не обов'язково було читати новини, він бачив і чув від знайомих про усе набагато швидше.
"Ми спілкувались з лікарями з області, вони розповідали, що на початку березня росіяни уже були у Мелітополі та Бердянську, хоч у новинах про це ще нічого не було. Потім у лікарні почали поступати поранені, нас викликали оперувати: військових, цивільних. Ми розуміли, що залишатись у Запоріжжі дедалі небезпечніше", – зазначив Олександр.
"11-річну дівчинку розстріляли окупанти": Олександра викликали оперувати перших поранених
Згодом обласні лікарні Запоріжжя почали приймати поранених під час військових дій – серед них були і цивільні, і військові. Олександр розповів, що його викликати оперувати складні випадки. Він відразу пригадав моторошний випадок: російські солдати обстріляли авто цивільних просто під час евакуації.
Сім'я намагалась виїхати із Маріуполя, спершу окупанти пропустили авто на блокпосту біля Токмака, а потім фактично в спину розстріляли.
Влучили в 11-річну дитину, було важке поранення – близько до сонної артерії, повністю уражена вена на шиї. Оперували разом з лікарем-ЛОРом, оскільки в дівчинки кулею повністю відсікло язик. Важка травма. Куля застрягла в хребті, але операція пройшла успішно. Зараз дитина на реабілітації у Швейцарії,
– розповів хірург.
"Ліків критично не вистачало": медики займались волонтерством
За словами Олександра, перші місяці війни він та колеги фактично не займались приватною практикою. Натомість вони активно волонтерили.
Поки не заблокували проїзд на окуповану територію, передавали ліки до багатьох міст області: Бердянська, Мелітополя, Приморська. Там була критична ситуація з медикаментами уже з травня. Не було елементарного: антисептиків, антибіотиків. Ми це все коробками грузили і передавали через перевізників,
– розповів Олександр.
Лікарі волонтерили та передавали допомогу в окуповані регіони / Фото надане 24 Каналу
Медики з окупованих територій потребували медикаментів / Фото надане 24 Каналу
І лише, коли почались щільні обстріли Запоріжжя, вирішили переїхати в Київ. Раніше, додає Олександр, "здавалось, що Київ найбезпечніший".
Пояснює, що у їх медичному центрі працює багато жінок, які прийняли рішення про виїзд з міста. Тож, з метою безпеки та, аби не залишити працівників без роботи, Олександр з партнером вирішили відкрити філіал клініки в Києві.
"Наш центр в Запоріжжі працює і до сьогодні. Тих, хто хотів виїхати, ми перевезли в Київ. Ті, хто захотів залишитись, – працюють в Запоріжжі", – додав чоловік.
Співробітники клініки "АнгіоЛайф" / Фото надане 24 Каналу
"Ритм життя більш напружений": про переїзд у Київ
Узагалі Олександр розповідає про переїзд у столицю невимушено, легко. На мить нам навіть здалось, що жодних труднощів через війну він і не відчув. Про усе з посмішкою та легким тоном. Це, мабуть, якась суперсила українців: приймати нові виклики як пригоду, бороти у собі всі страхи та продовжувати йти.
Коли ми запитали про юридичні моменти відкриття філіалу, Олександр відповів, що усе було максимально просто, "як у довоєнний час".
Документи, ліцензії – усе плюс-мінус так, як і в довоєнний час. Все можливо, якщо захотіти,
– зазначив він.
Чоловік пригадує, що з липня вони з партнером почали шукати приміщення. А уже з серпня залишились в столиці на постійній основі.
"У Запоріжжя теж періодично їздили, бо й обладнання треба було перевезти: радіохвильову, ультразвукову апаратуру", – розповів хірург і лише тут визнав, що переїзд був складним.
Щодо того, як облаштувались співробітники центру по переїзду у столицю, відповів: "потихенько".
Дехто переїжджав сам, хтось з чоловіком. Хтось сам знаходив квартири. Великої проблеми знайти житло не було, проблема була підібрати за ціною адекватно. У Києві дорожча оренда, ніж в Запоріжжі. Але знайшли, адаптуються. Ритм життя більш напружений, ніж у Запоріжжі,
– додає чоловік.
Олександр Волошин з партнером намагались забезпечувати регіони необхідними медикаментами / Фото надане 24 Каналу
"Шахіди" в Києві порушили ілюзію: Олександр про нові виклики в столиці
Олександр ділиться, що відкриття філіалу клініки було у планах ще до війни. Однак, вона пришвидшила його втілення. І якщо раніше партнери розглядали Дніпро, то тепер це стало неможливим. Місто теж часто атакували окупанти.
За свою безпеку не дуже переживаю. За сім'ю – так. Тут, в Києві, безпечніше. У мене двоє діток, вони були зі мною в столиці, але коли почастішали ракетні обстріли та атаки безпілотниками, вони з дружиною поїхали на деякий час в Трускавець. Я ж залишився,
– ділиться Олександр.
Попри те, що столиця теж зазнає атак, у плані медичної практики, за словами Олександра, в Києві трохи безпечніше. Однак і в Запоріжжі клініка продовжує діяти.
"Проблема в тому, що з Запоріжжя виїхало дуже багато судинних хірургів. У нас дуже специфічні хвороби, які не те щоб лікувати, не усі спеціалісти їх можуть виявити", – додав він.
"Люди хворіють": чому центр у Запоріжжі вирішили не закривати
Олександр Волошин пояснює, що попри те, що з Запоріжжя багато людей виїхали, багато і в'їхали, особливо переселенці з окупованих територій: Маріуполя, Бердянська тощо.
"Люди хворіють. Вони теж потребують спеціалізованої допомоги. Ми продовжуємо її надавати", – додав хірург.
Він наголосив, що у їхньому центрі для ТрО, ЗСУ, Нацгвардії безплатно проводять обстеження, складають план лікування, а для ВПО – діють великі знижки (20 – 30%) на лікування, обстеження, на усе.
За його спостереженнями, по допомогу частіше звертаються саме ВПО. Військові теж, але більше в Запоріжжі. У Києві ж, у новій клініці, уже було 5 пацієнтів ВПО, які отримали лікування.
Клініка "АнгіоЛайф" приймає на лікування військових / Фото надане 24 Каналу
"Найголовніше – це життя і той, хто поряд": як війна змінила пріоритети
Олександр каже, що ніколи не розглядав для життя Київ, але війна усе змінила.
Після перемоги він планує повернутися у Запоріжжя, але й філіал клініки теж не закриватимуть. Будуть працювати у двох містах: розвивати центр у столиці та продовжувати діяльність в Запоріжжі.
Немає людей в країні, яких би ця війна не змінила. Ми пройшли кардинальну переоцінку цінностей, відношення до себе, рідних, близьких, персоналу. Все цінується по-іншому. Розумієш, що найголовніше – це життя і той, хто поряд, а не комфорт чи гроші. Все переоцінив,
– зазначив Олександр Волошин.
Після перемоги має чіткий план. Каже, що обов'язково втілить його у життя. Оскільки не має сумнівів, що перемога за нами.
"Поїду до Бердянська, дуже за ним сумую. У мене там рідні й сестра. Особливо влітку туди хочеться з'їздити. Там уже буду святкувати перемогу", – поділився Олександр.
Розмови з українцями під час війни, на диво, не завжди складні, вони не завжди про біль. Часто вони наповнені легкістю та шаленою енергією. Попри усе, що доводиться переживати нашому народу, ми не втрачаємо віри у краще. Це якась феноменальна властивість українського духу. Ми готові боротись зі злом в рази більшим за нас. Готові відстоювати свої принципи та ідеї. Не дивно й те, що в Європі досі є ті, хто не розуміє, чому варіант перемовин не спрацює. Це розуміють лише українців. Адже як комусь пояснити, що ми готові воювати до останнього, аби не вважатись братськими народами з імперським режимом, аби не мати російського сліду в генетичному коді. Тому й продовжуємо жити своє життя, щоб майбутнє наших дітей було розвиненим, щоб воно було в Україні, щоб воно узагалі було.