У Тетяни Ластович війна забрала майже всю родину – маму, чоловіка та рідного брата. Усі троє були військовими-"азовцями" й до останнього захищали нашу країну від окупантів. Тепер Тетяна залишилася сама з маленькими дітьми.

Першим Росія вбила Юрія, брата Тетяни, ще у 2018 році на Донбасі. Чоловік і мама загинули на "Азовсталі" під час боїв за Маріуполь у 2022-му. Мама Наталя досі там, адже тіло так і не вдалося повернути, а сама Тетяна вже й не вірить, що це станеться.

У рамках проєкту "Життя після втрати" 24 Канал розповідає історію Тетяни Ластович та її родини.

Важливо "Пообіцяй, що він повернеться живим": як рідні шукають зниклих безвісти бійців "Маґури"

Юрій "Баррет" Луговський, рідний брат Тетяни, пішов на війну у 2014 році у складі батальйону спецпризначення НГУ "Донбас". Пройшов "Іловайський котел", де загинуло багато його побратимів, і вже після долучився до "Азову".

Згадуючи брата, Тетяна каже, що він наче був народжений військовим. Єдине, що його цікавило, – це військова справа і бойові виходи. Юрій постійно працював і до рідних приїжджав один раз на рік на 10 днів у відпустку. І навіть коли був удома, всі його думки були про те, що треба тримати форму.

У нього навіть особистого життя не було, бо він постійно на бойових виходах, виїздах, курсах підвищення кваліфікації. Він був результативним снайпером. Його знав увесь полк "Азов". Коли спілкуюся з кимось з хлопців, то вони впізнають мене саме тому, що я сестра "Баррета", бо він був дуже крутим військовим,
– розповідає Тетяна.

"Баррет" загинув 9 березня 2018 року під час снайперської дуелі на Донбасі. Йому було лише 23 роки.

Юрій Баррет Луговський
Юрій "Баррет" Луговський / Фото, надане 24 Каналу

Зі своїм чоловіком, Олексієм "Кречетом" Ластовичем, Тетяна познайомилася через знайомих. Вони обоє служили у прикордонній службі, хоч і на різних кордонах. Згодом Олексій долучився до "Азову".

Тетяна розповідає, що він був дуже "домашнім". Усі побратими знали, що він говорить лише про дружину, дітей і дім. Дуже любив тварин, постійно забирав когось додому. Захоплювався технікою і машинами, був водієм-механіком.

"Він був досить мовчазний, але дуже добрий – з тих людей, що останню сорочку зніме. Служба була його покликанням. Коли я була вагітна третьою дитиною, ми говорили про те, щоб обрати щось спокійніше, може, військкомат. Але він говорив, що не зможе без цього військового життя, братерства. Це було його життям", – говорить Тетяна.

Наталя, Олексій з дітьми
Бабуся Наталя та Олексій з дітьми / Фото, надане 24 Каналу

Перед повномасштабним вторгненням Тетяна з чоловіком мешкали в селищі Ялта під Маріуполем, неподалік бази "Азову". Востаннє подружжя бачилося 24 лютого 2022 року, коли чоловік з побратимами їхав захищати Маріуполь.

Мама Тетяни, Наталія Луговська, яку знають ще як "Ромашку", 24 лютого 2022 року вже була в Маріуполі. Вона теж була частиною "Азову". Долучилася до підрозділу після смерті сина як психологиня. Наталія була цілеспрямованою жінкою. Вона "горіла" військовою психологією – постійно розвивалася у цьому, шукала нові знання та методики, мала дуже багато планів.

А ще була люблячою бабусею, постійно балувала своїх онучок. І навіть у найважчі часи на "Азовсталі", під постійними обстрілами та майже без їжі, найбільше хвилювалася, як її донька та онучки. Постійно просила Тетяну відправляти більше відео з дівчатами, бо дуже сумувала за ними.

Усі, хто її знав, ставилися до неї як до мами. Багато людей, коли її не стало, так і називали: "мама" або "мама Наталя" – і хлопці-військові, і сім'ї загиблих, і волонтери. Її знали всі, уся "азовська сім'я". Мама була підтримкою та опорою для всіх. Завдяки своїй доброті вона могла знайти підхід до будь-кого,
– згадує Тетяна.

Наталя Ромашка Луговська
Наталя "Ромашка" Луговська / Фото, надане 24 Каналу

Водночас Тетяна, яка у перші дні повномасштабного вторгнення була на 7 місяці вагітності, разом з двома донечками вирішили їхати в Енергодар, що на Запоріжжі. Тоді місто ще не було окуповане, але росіяни вже заблокували його. Виїхати Тетяна просто не могла, ніхто не погоджувався брати вагітну жінку з маленькими дітьми та ще й двома котами.

Тетяна не мала жодного зв'язку ані з мамою, ані з чоловіком, які були в Маріуполі. Першою на зв'язок вийшла мама Наталя – в середині березня, коли у військових з'явився Starlink. Сказала, що все добре, з Олексієм не бачилася, але чула по рації, тому він живий. Чоловік зміг вийти на зв'язок лише на початку квітня. Дзвонив на 5 – 10 хвилин. Здебільшого питав, як Тетяна з дітками, бо дуже хвилювався за них в окупації.

"Мама вже більше розповідала. Про їхній побут, якісь прості речі. Наприклад, що перше, що зробить, коли вийде з "Азовсталі" – замовить собі велетенську піцу "Чотири сири" і буде з великим задоволенням її їсти. Там були великі проблеми з їжею, але мама все одно більше хвилювалася, що нам з дітьми немає що їсти в окупації. Це ж мама", – розповідає Тетяна.

21 квітня 2022 року росіяни вбили чоловіка Тетяни. Снайперська куля пробила його бронежилет навиліт. Олексій не дожив 3 тижні до народження їхньої третьої дитини. Йдучи на останнє завдання, він обіцяв, що вийде на зв'язок через 5 – 6 днів, але за цей час Тетяні повідомили трагічну звістку.

У таке ніколи не віриться. Ніяк. Перша думка, що це якийсь прикол, помилка, треба когось перепитати. Тому я почала писати тим, кого знала, маминим подружкам, бо її теж не було на зв'язку. Дівчата відписували, що мама зараз не може відповісти й що вони нічого не знають. Потім вже через якийсь час почали приходити повідомлення від всіх знайомих: "Загинув", "Вибачай, загинув",
– згадує Тетяна.

Після загибелі чоловіка вона зрозуміла, що треба негайно виїжджати з окупації. Їй було скоро народжувати й Тетяна розуміла: якщо окупанти в пологовому побачать документи та дізнаються, хто вона, – усе може погано закінчитися.

Вирватися з окупованого росіянами Енергодара виявилося не так просто. Перевізники боялися брати до себе в машину Тетяну з двома дітьми та ще й на 9 місяці вагітності. Врешті один чоловік погодився, але найважче було попереду, бо коли рушили однією дорогою на виїзд, там розпочався артилерійський бій, і їхати тим шляхом було неможливо.

Тоді перевізник запропонував Тетяні прорватися через Василівку, хоча тоді там нікого не пропускали. Не пропустили і їх, тому довелося повертатися до Енергодара. Тетяна згадує, як тоді просто сиділа в машині й плакала, бо не знала, що робити далі, діти теж були страшно налякані.

Там на об'їзній була така "тарілка": з одного боку поворот на Енергодар, на який направили Тетяну з дітьми, а з іншого – поворот на виїзд у бік Запоріжжя. Тоді водій розвернувся й поїхав на Запоріжжя, а не назад в окупацію.

Там стояли "кадирівці", вони не очікували, що ми повернемо до них. Водій працював чесно, як справжні розвідник і психолог. Він "налетів" на них, мовляв, "ось, народжує, зараз тут усі пологи прийматимуть, пропускайте нас". Вони були шоковані, навіть не встигли нічого сказати. Махнули рукою та сказали, мовляв, проїжджайте. Ми до останнього не вірили, що виїдемо,
– розповідає Тетяна.

Українські військові на блокпосту були шоковані, коли побачили машину, адже окупанти не пропускали цією дорогою жодної машини вже дуже давно. Так Тетяна з дітьми дісталася Запоріжжя.

Мама Наталя підтримувала дочку, однак 3 травня 2022 року – за тиждень до народження онука – вона теж загинула. Під час авіанальоту на "Азовсталь" бомба влучила у бункер, де вона перебувала. Жінку відкинуло до стіни і її неможливо було врятувати – вона моментально загинула.

Найважче, згадує Тетяна, було тримати себе в руках. Ситуація була патова: у Тетяни двоє дітей на руках і дві сумки речей, одна з яких у пологовий для немовляти. Тож треба було вирішити, де жити й де народжувати.

Це було найважче – тримати себе в руках, щоб не впасти в апатію або горювання, бо якби в той момент я впала б у цей стан, то це закінчилося б катастрофою. Хто б займався дітьми? А дитину народжувати як? Хто б це все робив? Тому це було моїм основним завданням,
– говорить Тетяна.

Не пропустіть "У рюкзаку був ніж, спирт і пелюшка": щемливі історії жінок, які народили в умовах великої війни

Пояснювати старшим донькам, що тато й бабуся загинули на війні як Герої, Тетяна почала вже через рік, коли вони трохи підросли. Розповідала без подробиць і без сильного емоційного забарвлення, але як є. Крім того, дівчата почали ходити в садочок і там теж були діти, чиї батьки загинули на війні. Тож Тетяна пояснювала, що вони не одні такі, що це спільне горе.

Старша донька мені якось сказала, що тато зараз на хмаринці, але він нас бачить, тому треба ходити на вулицю, щоб йому було добре нас видно. Питала, чи тато нас бачить, коли ми заходимо додому? На той час це було для них "на хмаринці", а вже через рік потихеньку почала пояснювати, що іде війна й що вони загинули на війні,
– ділиться Тетяна.

Після загибелі рідних життя змінилося на 180 градусів. Змінилося місце проживання, оточення, і сама Тетяна теж змінилася: стала спокійно до всього ставитися й зрозуміла, що насправді є важливим, а що – просто дрібниці.

Тетяна розповідає, що рутинні справи, які треба виконувати, дають відчуття стабільності й це не дозволяє зірватися. Біль від втрати, який ти відчуваєш, не проходить, але з часом стає легше.

"Я завжди кажу дівчатам, які теж втратили чоловіків, що перший тиждень-два треба плакати. Плакати, але не залишатися на самоті. Потрібно займати себе людьми, якимись справами, навіть домашніми. Бо ця рутина – навіть просто мити голову, посуд чи підлогу, – ця домашня рутина дає таку собі землю під ногами, відчуття стабільності. Бо ця втрата, вона вибиває тебе з реальності, й ти думаєш – де я?" – говорить Тетяна.

Найбільше вона хоче, щоб про її рідних пам'ятали. Щоб їхні імена не стерлися з історії. Щоб знали: був такий "Азов", були такі хлопці. І ті, хто буде пам'ятати, – точно знатимуть, що вони були сталевими й що вони були Героями.