Історія “Червоної фурії” на футбольному полі

На той момент до створення внутрішньої першості треба було протерпіти ще 10 років. Саме терпіти. Але на Олімпіаду-1920 комусь та й треба було їхати. Тим більше, що кожен хотів вписати своє ім’я в історію як перший збірник червоної “селексьон”.

Історично склалося так, що В Іспанії є з півтора десятка общин, кожна з яких претендує якщо не на автономію, то бодай на будь які привілеї. Точно так велися справи і у тодішньому футболі. Мадридці ненавиділи басків, баски на дух не переносили столичних. А свіжостворена Королівська федерація взагалі була схожа на збіговисько дикунів. Це яскраво відображає їхня політика в збірній.

До 1929 року біля керма “селексьйон” побувало 14 наставників, більшість з яких мали відношення до футболу не більше, аніж до тенісу. А на носі був дебютний для піренейців чемпіонат світу 34 року в Італії. Без перебільшення - збірної, у нашому нормальному розумінні, в Іспанії не було. До мундіалю ні планів, ні графіку ігор, ні нормального складу у “селексьон” не було. Як би це дивно не було, але на Апенніни “Фурія” їхала упевнено, і на це були причини, точніше дві вагомі причини. За пропущені м’ячі відповідав Самора, а за забиті - Лангара. Легендарні голкіпепр і нападник, поява на полі яких вже передрікала успіх. Лише завдяки цьому дуету дебютний для “селексьон” мундіаль завершився чвертьфіналом проти майбутніх чемпіонів і господарів змагань - італійців.

А тепер лише вдумайтесь: збірна Іспанії у фінальних частинах європершостей та мундіалях за останні п’ять років поступилась лише одного разу! Як “Червона фурія” змогла досягти такого результату - дивіться у відеосюжеті.