Росія намагатиметься припинити війну до кінця 2026 року

Така моя думка мала під собою певні підстави. Про це пише Костянтин Машовець. 

Адже на початку нинішнього року стало очевидно, що подальше затягування війни "на виснаження" втратило свій сенс або, краще сказати, шанси на успішну реалізацію. Оскільки, за великим рахунком, реалізація цієї стратегії поступово й майже незворотним чином повела Кремль до власного виснаження набагато швидше, ніж Україна втрачала здатність чинити опір його збройній агресії.

Чому Росія рухається до поразки?

Наростання у Росії вкрай негативних процесів, спровокованих саме війною, у військовій, фінансово-економічній й, як наслідок, у соціально-політичній сферах почало прискорюватися. Більше того, стало зрозуміло, що подальше зволікання із проведенням змін у цій стратегії, зумовлених цілком об'єктивними причинами, може призвести взагалі до поразки Кремля у війні.

Трапилось це через дві основні й купу більш дрібних стратегічних причин, на яких я детально зупинятися не буду, лише зазначу їх:

• Кремлю так і не вдалося повністю "перекрити кисень" Україні на міжнародній арені. В першу чергу – у сфері її фінансової підтримки, а в другу – у військово-технічній. Що, по суті, означало збереження (а за окремими напрямками навіть нарощування) Україною, звісно, до певної міри, своєї здатності до спротиву агресору. Принаймні, на такому рівні, який виключає швидке досягнення агресором своїх цілей у цій війни;
• друга причина – очевидне небажання "китайських товаришів" (головних стратегічних союзників Кремля) наростити свою участь у цій війні. Принаймні, на рівні, який би вимагав від Пекіна суттєвих витрат та зусиль. Іншими словами, китайські комуністи виявилися готовими всебічно допомагати Кремлю у веденні цієї війни, але лише до певної міри – коли це їм коштує не дуже дорого й приносить вагомі здобутки. Усі спроби росіян переконати "товарища Си" втягнутися у його війну з Україною більш вагомо та на більш інтенсивному рівні виявилися безрезультатними.

Саме ці дві причини, а також цілий ряд інших підстав (особливо пришвидшення наростання негативних процесів в самій Росії), призвели до того, що необхідність виходу з війни саме у нинішньому році постала перед військово-політичним керівництвом Росії у весь свій невблаганний зріст.

Момент для зламу втрачено

Наприкінці 2025 – на початку 2026 року об'єктивно у Кремля виникла потреба перейти від стратегії "війни на виснаження" до стратегії "одного рішучого стратегічного удару", який би різко, а головне, швидко зміг би розвернути стратегічну ситуацію – примусити військово-політичне керівництво України, внаслідок його стратегічної військової поразки, погодитись на усі вимоги та забаганки Кремля.

При цьому Кремлю потрібно було не тільки зберегти свою спроможність стратегічного (дальнобійного) впливу по всій Україні, а й, дуже бажано, – наростити його обсяги та інтенсивність, аби цей вплив на військово-політичне керівництво України набув критичного для нього рівня через кардинальну втрату спроможності централізованого управління обороною країни.

Саме через це я й вважав, що протягом літа – осені 2026 року Кремль спробує здійснити такого роду спробу у комплексі із нарощуванням дальнобійних (стратегічних) ударів по всій інфраструктурі нашої країни. І він таку спробу здійснив, або, краще сказати, саме зараз здійснює – у вигляді Слов'янсько-Краматорської оперативно-стратегічної наступальної операції та інтенсифікації ударів дальнобійною зброєю.

У цій операції наразі задіяні, принаймні, до п'яти загальновійськових армій Росії зі складу одразу трьох їх угруповань військ, окремий армійський корпус та частина сил і засобів окремої танкової дивізії, ряд з'єднань морської піхоти та повітряно-десантних військ. Щоб зрозуміти масштаб та значення операції, які йому надає російське військово-політичне керівництво, варто зазначити, що обсяг залучених російським командуванням до нього сил та засобів суттєво перевищує загальний обсяг того стратегічного угрупування їхніх військ, яке вторглося на всю територію України у лютому 2022 року.

Одночасно, Кремль здійснив цілу низку заходів організаційного та технологічного характеру, аби різко та швидко наростити свої спроможності щодо далекобійного впливу на Україну та її населення. Починаючи з максимально можливого збільшення виробництва відповідних засобів ураження, закінчуючи залученням до цього додаткових можливостей, за рахунок своїх союзників.

На перший погляд, здавалося, що одночасне, різке й подібне до своєрідного "вибуху" застосування цих двох елементів російської стратегії (успішний наступ відповідного рівня на фронті + підрив стратегічних оборонно-промислових, інфраструктурних та морально-психологічних основ спротиву України) повинно було швидко привести Кремль до успішного результату. Але, як завжди, сталося не так, як гадалося.

Спочатку наступ на фронті почав «потроху» відставати від графіку. Й чим далі він тривав, тим більше це відставання почало наростати. І хоча наразі він все ще продовжується, реальні його темпи та результати переконливо доводять – цього року, з дуже великою ймовірністю, швидко закінчити у Кремля не вийде.

Наступ на Донеччині та ракетні удари не працюють

Слов'янсько-Краматорська оперативно-стратегічна наступальна операція російських військ, як комплекс (комбінація) взаємопов'язаних за своїм планом оперативно-тактичних операцій, вже фрагментувалася на окремі, слабко пов'язані в оперативному сенсі, дуже повільні, а в окремих випадках навіть малорезультативні, дії в тактичній зоні на окремих напрямках.

Причин цієї фрагментації багато. І вони варті окремої розмови. Зараз я не буду на них зупинятися, лише констатую вже очевидний результат цих зусиль російського командування – його "рішучий" та "стратегічний" наступ знову виродився у дуже повільне, але вартісне та витратне повзання у тактичній зоні.

У свою чергу, досягнутий Кремлем на даний момент рівень далекобійного впливу на Україну, хоча й помітно зріс у своїх кількісних та якісних показниках (по суті, досягнувши свого "історичного максимуму"), станом саме на зараз, він не спроможний забезпечити швидкого виведення України з війни.

Більше того, Україна, завдяки внесенню у свою стратегію суттєвого асиметричного елемента, який базується на новому технологічному підході, отримала у цій царині додаткові можливості щодо впливу на агресора на оперативному та стратегічному рівнях. Україна продовжує нарощувати та розширювати ці свої спроможності (принаймні, відкрито це декларує). Що, в свою чергу, цілком здатне, в разі збереження стратегічного «статус кво», в кінцевому рахунку, вагомо хитнути загальну стратегічну ситуацію саме на користь України.

Кремль постав перед вибором

Усі ці останні зміни та тенденції щодо стратегічної ситуації у російсько-українській війні (головна з яких полягає в тому, що швидко вивести Україну з війни у нинішньому році Кремлю навряд чи вдасться), очевидно, були усвідомлені військово-політичним керівництвом обох ворогуючих сторін (й не тільки ними, а й іншими "зацікавленими" сторонами) приблизно місяць – півтора тому.

Саме тому у нашого ворога виникла цілком об'єктивна необхідність зробити черговий вибір у реалізації його подальшої стратегії. Росії треба було:

• або поступово перейти до режиму «природно затухаючої війни», недосягнувши своїх головних цілей війни (як декларованих, так й справжніх), задовольнившись вже досягнутим. По суті – зробити у протистоянні з Україною черговий перепочинок, тобто припинити свою активну (конвенціональну) участь у війні явочним порядком у форматі «ні миру, ні війни»;
• бо перейти до чергового етапу «активізації зусиль» й спробувати ще раз швидко «вивести» Україну з війни на власних умовах.

Росія "вистрибуватиме з штанів", щоб дотиснути Україну

Як би там не було, затягувати з цим вибором Кремля вже стало неможливо. Причому, в цьому сенсі, загальна стратегічна ситуація у війні, на той момент, у порівнянні із ситуацією кінця 2025 – початку 2026 року, ставала дедалі гіршою для нього. Затягувати із прийняттям рішення було "смерти подобно".

Тому, судячи з останніх дій (та частково слів) кремлівського режиму, він такий вибір зробив. Здається, на користь саме другого варіанту.

У стратегічному сенсі це, очевидно,  повинно виглядати як реалізація чергового етапу мобілізаційного розгортання (мобілізації), з наступним етапом оперативного розгортання стратегічного міжвидового угрупування російських військ в Україні.

Також йдеться про подальше нарощування далекобійного впливу Росії на всій території України та на основні угруповання Збройних Сил. Ймовірно, росіяни, у цьому сенсі, спробують вже восени – на початку зими «вистрибнути зі штанів», але добитися суттєвого зниження спроможності України чинити опір на стратегічному та оперативному рівнях, дестабілізувати фінансово-економічну та соціально-політичну ситуацію всередині країни саме шляхом «майже безперервних» масованих та комбінованих далекобійних ударів.

Росіяни проводитимуть цілий комплекс заходів військово-економічного характеру в самій Росії. Це, очевидно, включатиме подальшу державну монополізацію економіки з цілком ймовірним нарощуванням цих процесів в обсягах та темпах. Без цього мобілізація та ракетні атаки отримають суттєвий шанс виродитися у таку собі "карикатуру".

Черговий "стратегічний" наступ потребуватиме дуже багато ресурсів, фінансів й т. д. Без "мобілізації" економіки та фінансової сфери, включаючи золотовалютні резерви та різного роду "розкуркулення" місцевого олігархату, Кремлю вже просто немає звідки брати гроші. Скоріш за все, Кремль намагатиметься перед черговим своїм "стратегічним кидком" звести ринкові відносини всередині власної економіки до мінімальних значень.

У суспільно-політичній площині подальше перетворення Росії на такий собі "сплошной военный лагерь" стає майже обов'язковою умовою. В цьому сенсі, будь-які прояви опозиційної думки (а тим більше, практичної опозиційної діяльності) будуть жорстко та швидко каратися. Масштабну, а головне, результативну мобілізацію в умовах непридушених у зародку "народных волнений" та навіть наявності глухого невдоволення, не проведеш. 

У цьому сенсі, проведення майбутніх парламентських "виборів" у "потрібному та спокійному" режимі та подальше збільшення інформаційно-психологічного впливу на власне населення стають для Кремля вагомими безальтернативними заходами. 

На міжнародній арені Кремль, очевидно, спробує всіма силами мінімізувати або, по можливості, заблокувати будь-яку дієву допомогу Україні. В першу чергу – військово-технічного та фінансового характеру. Причому спробує цього досягнути у такий спосіб, аби перед самим початком його "останнього кидка" обсяг та розмір допомоги не змогли докорінним чином вплинути на рівень боєздатності Сил оборони України, й зокрема ЗСУ.

Однак, варто розуміти, що головним фактором у проведенні цього "вимушено перенесеного" останнього стратегічного "кидка"  Кремля стане саме військовий. Бо цей "кидок" треба на практиці (тобто, безпосередньо на фронті) спланувати, організувати, підготувати та провести. Звісно, є ймовірність, що вдасться, образно кажучи, вибити Україну з війни переважно далекобійними ударами. Але не факт, що таки вдасться.

Кремль готується до "останнього ривка"

Як показує практика, зокрема, остання війна США та Ізраїлю з Іраном (а Україна, у цьому сенсі, явно не Іран), якщо противник зберігає здатність наносити у відповідь бодай мінімальні на стратегічному рівні удари протягом більш-менш тривалого часу, то такого роду швидке "вибомблювання" дуже ризикує перетворитися на вкрай витратну, малорезультативну, а головне – критично довгу у стратегічному сенсі справу.

Імовірно, зараз військово-політичне керівництво Росії розглядає свою здатність наносити масовані далекобійні удари по Україні як стратегічно важливий, але скоріше допоміжний фактор.

Що стосується безпосередньо військового фактора, то, очевидно, Кремль вже розпочав підготовку. Дуже красномовними, у цьому сенсі, є останні кадрові перестановки у російському військовому керівництві  оперативно-стратегічного рівня. Включно із сферою тилового забезпечення та військових закупівель. Тобто, саме у тих ланках, які будуть безпосередньо планувати, організовувати, забезпечувати й проводити його.

Усе, за "класичною" кремлівською схемою керівництва військом, обкатаною ще за часів Сталіна, під час Другої світової війни. Відповідно до неї, перший крок у такого роду підготовці – саме підбір та розстановка відповідних кадрів, починаючи з рівня безпосередніх виконавців.

Сюди ж варто додати дискусію (навіть на офіційному рівні) про необхідність переведення російської економіки "на військові рейки", яка якось так різко та гучно пожвавішала (Собянін вам у допомогу); завершення практичного етапу "обкатки" електронної системи мобілізації; реорганізацію системи постачання у російське військо у бік його централізації й т. д.

Іншими словами, Кремль вже зрозумів дві основні речі щодо свого нинішнього стратегічного положення:

• далі затягувати свою участь у дуже витратній для себе війні – вкрай небезпечно для себе. Тому варто, різко й масштабно "прискоритись";
• хоча перша у цьому сенсі спроба (маю на увазі нинішню Слов'янсько-Краматорську наступальну операцію, яка все-таки досить кволо триває) виявилася, скажімо так, не зовсім вдалою, варто її повторити новими силами, новими людьми й, можливо, на новому місці.