Не уявляю, як під час війни можна не служити: брати Юрій і Олексій Мозгові про Маріуполь, "Азовсталь", російський полон і повернення до служби

Юрій Мозговий (позивний – "Жданов"), виконувач обов'язків командира роти 12-ї бригади "Азов", і його брат Олексій Мозговий (позивний – "Дос"), інструктор батальйону вишколу особового складу 1-го корпусу НГУ "Азов", завітали до студії 24 Каналу, щоб розповісти свою історію від першого рішення піти на службу до повернення з російського полону.

Ми поговорили з ними про шлях до війська, службу до 2022 року, героїчну оборону Маріуполя, вихід з "Азовсталі", полон, російські катування, обмін і подальше повернення до служби в "Азові".

Текстова версія інтерв'ю – на 24 Каналі.

Шлях братів до війська 

Юрій Мозговий: Мій шлях до війська почався ще наприкінці 2014 року. Я був очевидцем того, що відбувалося в Маріуполі, бачив визволення міста, і наприкінці року вирішив сам долучитися до війська.

Уже на початку 2015 року, у січні, я поїхав до Києва, на завод "Атек", і приєднався до тодішнього батальйону "Азов". Коли повернувся, вже на "Урзуф" (база "Азову" біля Маріуполя, – 24 Канал), то це був уже полк. До 2017 року я проходив службу в полку "Азов", брав участь у Широкинській кампанії та інших позиціях.

У 2017 році я звільнився, займався, навчався, працював, а вже з початком повномасштабної війни ми повернулися.

Олексій Мозговий: Коли брат пішов служити в "Азов", я теж хотів піти за ним. Тоді я був, якщо чесно, не дуже зрілий розумом і просто хотів іти за братом, бо він мені був як батько – здебільшого він мене виховував.

Я як несамостійна одиниця взагалі не міг уявити існування без брата. Але він сказав, що я ще не виріс ментально й морально, хоча мені вже було 19 років, і маю залишитися вдома, щоб у випадку, якщо з ним щось станеться, я залишався з матір’ю.

Він сказав: "Коли повернуся, тоді можеш робити, що хочеш". У 2018 році він повернувся, і тоді вже я пішов служити у ЗСУ, саме в ДШВ. Так зійшлися зорі, що я потрапив у ДШВ – тоді це ще було ВДВ, потім назву змінили.

Я прослужив три роки контракту до 2020 року. На той момент мені не дуже подобався стан бригади, в якій я служив, і взагалі стан війська. Не було вже тієї війни – вона ніби стихла (період АТО, – 24 Канал), були лише позиційні перестрілки, інколи можна було і "працювати". Тому я пішов шукати себе в цивільному житті, бо сенсу бути в армії, не захищаючи країну, я не бачив.

Коли почалася повномасштабна війна, ми з братом повернулися до війська, але я вже пішов із ним саме в "Азов". Ми поїхали в Маріуполь захищати своє рідне місто. "Азов" був тоді найбойовитішим підрозділом, який там був.

Служба до повномасштабного вторгнення часто недооцінюється, але насправді давала важливий досвід, який став у пригоді у 2022 році.

Юрій Мозговий: Взагалі ні, я не шкодую. Служба в армії насамперед дає розуміння, як працювати в колективі, що таке колектив, і що люди не ідеальні. Треба вміти з цим працювати й отримувати з цього користь.

Якби я не пішов служити до цього, то на початок повномасштабної війни був би значно недосвідченішим. А цей досвід допоміг досить непогано. Наприклад, за Маріупольську кампанію у нас обох руки й ноги лишилися на місці, хоча ми працювали на одній позиції.

На нашій ділянці втрат майже не було, порівняно з іншими. Хоча ділянка була така, що її зараз уже не існує на карті – її стерли через дії росіян ще тоді, коли ми там були. Коли не лишилося взагалі інфраструктури, на якій можна було триматися, ми потроху відходили і врешті опинилися на "Азовсталі".

Олексій Мозговий: Якщо загалом, то військо дає чоловікові дисципліну та жорсткість характеру. Чим краща підготовка, тим жорсткіший характер і тим краща дисципліна.

Особисто мені армія дала самостійність. Я весь час жив із братом і матір'ю, був молодшим братом, за мене все вирішували. Мені це було нормально, але потім я потрапив в іншу область – Дніпропетровську, а далі вже в Луганську і Донецьку області, де виконував бойові завдання, і там мусив вирішувати все сам у колективі.

Були різні ситуації. Наприклад, бувало, що я спав з автоматом, бо один побратим не викликав довіри – він був трохи агресивний. На жаль, він уже покійний, але тоді такі ситуації були. Військо дало нормальну самостійність і певну дисципліну.

Попри те, що підготовка частково була не дуже доброю, вона все ж була. І Маріупольську кампанію я зустрів уже з певними навичками та знаннями, які допомогли нам зберегти руки, ноги, очі й усе інше.

Інтерв'ю з братами Мозговими, які пройшли "Азовсталь" і російський полон – дивіться відео:

Початок повномасштабного вторгнення та повернення до Маріуполя

Юрій Мозговий: Я здогадувався, що щось буде. За день до вторгнення я вивіз усі речі, дружину, брата – зібрали все, що могли, всі машини, і вивезли.

Ранок, коли почався обстріл, ми зустріли вже в Запорізькій області. Зупинилися на трасі поспати, бо цілий день вантажилися. Потім вже з братом вирішували, що робити далі.

Тоді я залишив колишню дружину й всі речі, вирішили [з братом] повертатися в рідне місто. Сіли на поїзд. Потяг був майже пустий, бо в той бік уже майже ніхто не їхав. У Пологах потяг зупинили – сказали, що далі все.

В потязі утворилося маленьке "ком’юніті". У нас уже була амуніція, бронежилети, у мене був дробовик. Ми вийшли з потяга, знайшли машину через одного з пасажирів, паралельно знайшли бійців, які теж їхали в тому ж потязі. І вже компанією, п’ятеро нас було, поїхали в Маріуполь.

На блокпості нас зупинила обласна поліція. Вони поклали нас обличчям у землю й перевіряли, хто ми такі, думали, що ми ДРГ. Але те, що я до цього служив, допомогло: мене впізнали – знайшли когось із наших, і відпустили. Через кілька годин ми вже були в Маріуполі, приїхали до частини, взяли зброю й пішли на позицію.

На момент повернення до Маріуполя Юрій уже не мав статусу військовослужбовця – він повернувся з цивільного життя, щоб обороняти рідне місто.

Юрій Мозговий: Ми повернулися, щоби захищати місто.

Я не одразу опинився саме в боях. Нас на початку розділили. Коли приїхали на базу, брата командир взводу одразу забрав на позицію, а я залишився на базі.

Я деякий час допомагав у логістичній службі: розвозили боєприпаси, провізію, їжу. Перші артобстріли я зустрів там. Якоїсь особливої "креативності" не було – усе було по-військовому: зв’язок, комунікація, приїхали, віддали, що треба, забрали, поїхали на позиції.

Були й незрозумілі ситуації, коли ходять якісь люди, і незрозуміло, хто це, але це часто було через відсутність зв'язку, навіть елементарно радіостанції.

У боях я опинився десь за тиждень. Тоді ми з групою спалили перший БТР із дев'ятого поверху. Тут спрацювали навички і розуміння, які я отримав ще на першій службі. Нам дали позицію з іншим військовослужбовцем. Я розставив нас так, як треба, дав йому завдання, собі взяв свої, і ми відпрацювали так, як домовилися. Першим пострілом старший на позиції зупинив БТР, а моїм другим пострілом ми влучили в нього.

Тут спрацювали не стільки "винахідливість", скільки розуміння ситуації й дисципліна. Решта колони, на жаль, поїхала далі, об’їхала цей БТР, але корпус стояв там аж доки його не знищили ФАБом, який вирив там величезну яму.

Нас відвезли на самий край міста, у східний район. Ділянка була така, що не було прямого під’їзду з траси, тож вірогідність заходу техніки була меншою. Але піхота намагалася прориватися.

Повернення з полону / Фото – Координаційний штаб з питань поводження з військовополоненими

Ми ще на дальніх підступах відпрацьовували з тих засобів, що були – СПГ і РПГ, – і вони не змогли підійти. Але з часом, коли почали заходити з напрямків населених пунктів біля моря та з Новоазовської траси, залишатися там стало недоцільно.

Ми потроху відкочувалися й зайняли оборону вздовж Азовстальської вулиці. Власне, там і пройшла вся маріупольська кампанія – ми обороняли цю ділянку, поступово відходячи, поки ще було де триматися.

Олексій Мозговий: Я пам'ятаю той БТР, про який казав брат. Він стояв на наступному перехресті від нас. Наступного дня з'явився ще один БТР уже на нашому перехресті – це була та колона, яку ми не змогли підбити. Ми намагалися влучити, один наш другий номер стріляв і влучив, але, схоже, не пробив, мабуть, через кут попадання. Вони поїхали далі по тій самій вулиці й були вже допрацьовані там.

Що ви думали тоді про російську армію?

Юрій Мозговий: З самого початку вони гнали передусім наших співвітчизників – тих, хто жив у Донецькій і Луганській областях, так званих "визволителів".

Що про них думати? Це ворог. Але їх не можна недооцінювати. Навіть якщо вони непрофесійні, їм може просто пощастити. Тому ти маєш бути готовим до них. Це просто ворог, він на тебе нападає.

З плином часу я взагалі втратив, мабуть, спроможність на когось злитися. Є задача – її треба виконувати.

Це, напевно, тому, що ми вже були військовими людьми. Якби ми прийшли туди як ТРО, можливо, були б ще якісь емоції. А так ми вже пройшли контракти, вже розуміли, хто це і що з ними треба робити.

Перші вороги, яких я бачив, були "бомжі" – без броні, без нічого. І це переважно були навіть не донецькі, а якісь осетини.

Вихід з "Азовсталі" та полон

Після кількох місяців оборони Маріуполя увага всього світу була прикута до міста. У середині травня почався вихід з Азовсталі, а згодом – Оленівка, де росіяни підірвали українських військовополонених у бараку, який тепер називають "барак 200".

Юрій Мозговий: До останнього ми не допускали думки, що станеться щось погане. Це була сліпа віра, яка давала спроможність робити далі й не опускати руки. Ти ніби останній наївний лох думаєш, що все вийде і що ти виживеш.

Але насправді це допомагає. По факту так і сталося: ми до останнього виходили на позиції, працювали. І вже коли командири досягли певних домовленостей, вони довели їх буквально в останній момент: "Хлопці, наказ, виходимо".

Якби наказу не було, люди б і далі стояли. Швидше за все, все закінчилося б якоюсь однією великою спорудою, яку потім просто накрили б чимось, і ми б закінчилися. А так сказали: "Наказ, виходимо, ви не здаєтеся". Це інша ситуація, і вам нема за що соромитися.

Ми централізовано, сплановано вийшли. Коли виходиш, а поряд озброєна колона ворога спостерігає за тобою, а ти без зброї, вже нічого не зробиш. Було прикро, хотілося інакше. Але всі живі, всі здорові – я маю на увазі себе і брата.

Олексій Мозговий: Ми йшли в одній колоні. Я на той час не дуже багато думав, просто йшов собі й усе. У мене вже почалася стадія, коли я просто чекаю повернення додому.

Я не сильно думав, що буде в полоні, бо що б там не було, я вже нічого не міг змінити – зброю вже склав. Єдине, що розумів: не було сенсу "випендрюватися", бо ти вже в їхній владі, і варіантів два – або помреш, або помреш ще болісніше.

У мене забрали ніж, який подарував брат. Сумно було – гарний ніж був.

Оленівка та російське "слідство"

В самій Оленівці брати пробули недовго, а російського теракту в "бараці 200" не застали саме там.

Олексій Мозговий: Ми були в Оленівці, трохи більше місяця. Потім нас забрали на "слідчі дії".

Що інкримінували вам росіяни?

Юрій Мозговий: Не хотів би надто деталізувати, бо це ще частина слідства, яке проходить [вже] у нас, і розголошувати було б некоректно. Але по факту вони з матеріалів, які самі ж створили в місті, робили матеріали для нас.

Тобто є якийсь труп на вулиці – слідчий приїхав і каже: "О, так це ж "Азов" зробив". І тепер шукає азовця, який це зробив. "Ну, це по-любому був Азов" – і вони таких людей знаходили. У місті було багато загиблих серед цивільного населення, тож, скажімо так, їм було з кого обирати.

Я був до цього морально готовий. На перших "слідчих діях", коли мене відвезли, мені слідчий запитував: "Що ти зробив? Давай, розказуй нормально, і нормально будеш сидіти".

Я йому відповів: «Так ти розкажи мені, що я робив. Я підпишу і буду нормально сидіти". Він не зрозумів. Я сказав: "Я розумію, де я знаходжуся. Який сенс?" Він потім так нічого й не сказав, просто сторопів.

Потім вони вже сказали, що від мене хочуть, трохи поспекулювали на цих "переговорах", і в результаті "засудили". Я розумів, що або обміняють, або ні – це вже ні негативно, ні позитивно на ситуацію не впливало.

Олексій Мозговий: Ми проходили приблизно в одному місці, але в різних умовах нам інкримінували різні статті. Було багато думок про те, чи обміняють швидше, бо ходила інформація, що засуджених міняють швидше, або навпаки – не міняють.

Спочатку ми пручалися і не хотіли підписувати. Потім, коли нас почали катувати на очах один одного, тоді вже почали підписувати те, що від нас хотіли.

У них є певний фетиш – заставити тебе ніби зізнатися, змусити відчувати, що ти дійсно це зробив. Спершу змушують зізнатися, потім приносять якийсь папір, ти читаєш, а потім знову приходить той самий і каже: "Зізнайся".

Я потім багато з ким сидів із наших, з морпіхів і азовців – усіх змушували зізнаватися, яку б маячню не писали. Людина каже: "Та я підпишу, тільки відчепіться від мене". А їй: "Ні, ти розкажи і зізнайся".

Найдивніше, що вони бачать, що робить їхня країна, влада і військо, але все одно свято вірять, що вони лицарі без страху та докорів, які борються з несправедливістю і злом навіть такими методами.

Це, на мою думку, їхня натура, їхній менталітет. Не всіх, але це їхнє нутро. Їм це подобається, бо де б вони не були, роблять усе те саме з різними людьми – незалежно від національності чи віросповідання.

Декотрі з них, хто є професіоналом своєї справи, катують людей заради інформації. Але багато хто катує просто так. Ці ФСІНовці, співробітники тюремної служби, багато хто з них просто любить катувати людей, і їм не потрібно жодного завдання для отримання інформації.

Вони просто прийшли на зміну, звичайних зеків чіпати не можна, а нас – можна чіпати, в принципі. І вони починають гратися, бо декотрі з них – просто маніяки.

Життя в полоні

Що допомагало триматися морально в полоні?

Юрій Мозговий: Допомагала надія, що повернемося додому. І все. Що ще там може допомогти? Тільки надія на повернення.

Я вже налаштовувався на десять років, тому очікування повернення не так сильно тиснуло. Єдине, що допомагало, – бажання повернутися адекватним, насолоджуватися життям і бути спроможним щось відчувати.

Усе, що з тобою відбувається, залишає відбиток, і ти це розумієш. Але все одно хочеш жити, щось робити. Інакше навіщо повертатися? Ти намагаєшся відволіктися, щоб не поїхати головою, не зациклюватися на їжі чи поганих умовах.

Коли випадала можливість прочитати книжку, ти читав її так, як ніколи в житті. Максимально уважно, бо в цивільному житті такої концентрації й часу не буде.

Які книжки вам траплялися в полоні?

Здебільшого це була російська література. Був навіть прикол на одній із колоній: принесли томи Леніна, його переписки, телеграми: "Читайте, учіть".

Але бували й інші книжки – починаючи з Нового Заповіту, інколи траплявся історичний роман. Були й цікаві книжки.

Як ви переживали невідомість щодо рідних?

Юрій Мозговий: Коли ти перебуваєш у полоні, дуже важко не знати, що з твоїми рідними, з братом, із країною взагалі. Природа страху – це незнання.

Я знав, що брат був на Горлівці в СІЗО. Мені сказали, що їх забрали в Донецьке СІЗО й там їх добре били. Я знав, як б’ють у Донецькому СІЗО, там мене били найсильніше в полоні, тож розумів, що там було непросто.

Потім, коли я сам потрапив у СІЗО, мені вже передали слова від Юри, і я зрозумів, що з ним плюс-мінус усе нормально. Потім дізнався, що він поїхав у Макіївку, і вже не так переживав.

Єдине, за що я переживав – це не сказати нічого зайвого про наше спільне перебування на позиціях, бо це могло потім нашкодити йому, якщо до нього в Макіївку приїде ФСБшник і почнеться непотрібна розбірка.

Повернення додому та обмін

Люди, які пройшли полон, згадують, що перед обміном у них і їхніх родин часто з'являлися дивні "знаки" або дрібниці, які сприймалися як передчуття повернення.

Юрій Мозговий: У нас не було історії із капцями від рідних, але коли мені віддали мої документи, я подумав, що, мабуть, я додому все-таки поїду.

Але до останнього моменту не віриться, поки все це не пройде і ти не перетнеш кордон. Бо багато було ситуацій, коли людей уже не один раз везли на обмін і так і не обміняли.

Сюжет про звільнення українських бранців з російського полону – дивіться відео:

Олексій Мозговий: Я почав думати, що це обмін, зранку, коли нас усіх забирали. Саме так я собі й уявляв обмін: беруть усіх українців, скільки тільки зможуть, дозволяють забрати лише особисті речі й перестають бити.

Нас із того старого поста в колонії забрали, зібрали всіх українців. До того нас повністю фотографували на наявність синців та іншого, потім вели в підвал, ще раз усе перевірили. І вже там із нами спілкувалися ввічливо – не били, не хамили, не кричали. Просто професійно зібрали, упакували, дали теплий одяг, щоб ми доїхали до пункту.

Коли вже приїхали, хлопці пішли в туалет, повернулися й сказали, що там стоять літаки. Ми одразу зрозуміли: на літаках у Росії "зеків" не возять, значить, ми летимо додому. 

Було цікаво, чи буде брат на обміні… Я дізнався про це вже в Ростові, коли була пересадка. Поруч сів хлопець, з яким я був у СІЗО на посту, де нас тримали, і він сказав, що брат там теж є.

Але навіть коли ми вже їхали в автобусах, я не міг повірити. 

Юрій Мозговий: Була перекличка, я своє прізвище почув двічі й зрозумів, що брат теж є. Коли перетнули кордон, я одразу вибіг шукати його. Там так багато автобусів було. Мені казали: "Та він он сидить". Я побачив його вже в автобусі. 

Олексій Мозговий: Я теж його шукав, але вирішив, що, аби не створювати хаосу, вже коли всі виходитимуть, тоді й знайдемося.

Повернення на службу після полону

Після полону ви мали право звільнитися зі служби, але обоє повернулися до "Азова". Чому?

Олексій Мозговий: Не уявляю, як під час війни можна не служити. Навіть якщо ти вже заслужено можеш звільнитися, бо "своє відвоював", – я можу ще приносити користь підрозділу, наприклад, навчати людей, які так само підуть захищати країну.

Я знаю, чим можу бути корисним, тому повернувся до бойової роботи, але вже на безпілотні системи. Трохи попрацював у полях, отримав поранення, дослужився до командирської посади й зараз масштабую свої ідеї в життя.

Чим займається Олексій як інструктор?

Олексій Мозговий: Я інструктор із тактичної підготовки. Зараз мене поставили старшим інструктором із тактичної підготовки – не знаю, тимчасово чи ні. Я організовую й проводжу заняття.

Ми навчаємо загальновійськовій тактиці: переміщенням, реагуванню на контакти, комунікації між людьми, тому, що таке бій і яким він буває.

Частково навчаємо, як будуються фортифікаційні системи, як у них поводитися, як поводитися поза ними, коли йдеш у складі групи маршем. Окремо є заняття з бою в окопах і бою в місті.

Усе, що люди бачать по телевізору, ті базові прийоми, ми й навчаємо рекрутів. Наша задача – дати їм базу, щоб вони взагалі зрозуміли, що таке військова справа, могли орієнтуватися там і робити все механічно, без зайвих роздумів.

Під час бою не завжди є час думати. Треба, щоб деякі речі були доведені до автоматизму, аби можна було думати про більш масштабні речі – наприклад, не як правильно перестрибнути з кута в кут, а як правильно поставити людину, щоб вона закривала сектор.

Чим займається Юрій?

Юрій Мозговий: Я повернувся на ударні безпілотники – на крила-камікадзе. Десь до року працювали на них, знищували російську техніку.

Мені дуже подобається ця робота, і колектив у нас класний. Насамперед подобається, що там, де застосовується технологія, там набагато більше простору для творчого розвитку – і для людей, і для командирів.

Зараз моя робота полягає не лише в координації підрозділу в бойовій роботі, а й у його розвитку. Ми постійно шукаємо нові технічні рішення, обмінюємося досвідом, бо все постійно розвивається.

Вони (росіяни, – 24 Канал) вчаться боротися з нами, ми – з ними. Це дуже стрімка й динамічна сфера. Мені це подобається, є куди рости і що розвивати.

Що потрібно країні, щоб вистояти

Олексій Мозговий: суспільство поза військом повинно трохи більше уваги приділяти тому, що відбувається, і допомагати війську, якщо вже не хоче служити. Багато хто просто забув, що триває війна.

Люди люблять кричати: треба відвойовувати землю, треба те, треба те. Але коли питають: "А що ти?" – "Я хочу сім'ю створювати, думаю про майбутнє, ще не готовий іти". Чомусь хтось має бути готовий іти помирати.

Але помирати – це найгірший варіант. Ми намагаємося зробити так, щоб наші рекрути не помирали, а виживали, виконували свою роботу й поверталися додому.

Найстрашніше на війні – це думки перед боєм, те, що ти сам собі прокручуєш у голові. Коли подія вже відбувається, вона виявляється не такою страшною. Навіть приліт КАБа страшніший у голові, ніж сам по собі.

Якщо хочеш називати себе українцем, то зроби щось, щоб називати себе українцем, а не просто тут жити. Тобі країна нічого не винна, спочатку ти дай щось країні.

Почни з себе: не кидай сміття на вулиці, паркуйся нормально, спілкуйся нормально, а вже потім щось вимагай від когось.

Юрій Мозговий: Якщо дивитися масштабніше, то, на мою думку, у ворога є перевага, тому що суспільство у них іншої ментальності. Вони за своєю природою нападники. У них агресивна манера мислення, усе, що у них є, – це треба в когось забрати.

Так налаштовані не лише військові, а все суспільство. У них, якщо так можна назвати, постійно присутня така зла форма. Ми ж перебуваємо в цьому стані як суспільство вже досить тривалий час, і від цього втомлюємося. Ті, хто мобілізувався у 2022 році й дав достойну відсіч, багато хто досі це робить уже на автоматі. Інші вже не можуть, або їх уже немає серед нас.

Люди закінчуються, мала народжуваність – це одна з найменших проблем. Тому питання єдності суспільства – це справді важливо. Коли я був у полоні, я налаштовувався на десять років. Треба налаштовуватися на найгірше, пристосовуватися до цього життя, бо до всього можна пристосуватися, і навіть у важких умовах можна отримувати задоволення від життя.

Треба розуміти, заради чого це робиш, і що є промінь надії на майбутнє. Ми фізично не спроможні довго злитися й ненавидіти. У нас інша ментальність, і це добре, бо ми не за це боремося.

Бажаю наснаги нашому суспільству і трохи більше співчуття одне до одного, а також до нас як до військових. Дякую всім, хто нас підтримує, і хочу, щоб таких людей ставало більше.

Це інтерв'ю було скорочено та виправлено для кращого розуміння аудиторією.