"Моя мрія — відбудувати Донецький аеропорт", — боєць-луганчанин

"Коли сепаратисти у Луганську намагались скривдити дітей — це стало останньою краплею для мене"

Коли почалась так звана "русская весна", я був у Харкові, навчався на магістратурі, родина була в Луганську. В один з днів сестра влаштовувала табір для дітей-пластунів, під час цього стався конфлікт – прийшли сепаратисти, намагалися скривдити дітей, топтали український прапор, казали що це вже не Україна, а "ЛНР". Це була остання точка кипіння. Тоді я собі сказав – я вхожу у гру. Мені було байдуже в який підрозділ йти. Тоді тільки все починалось, з’явились добровольчі батальйони і я вирішив, що буду корисним зі своїми вміннями. Це був травень. І я пішов в "Азов".

Прийшов у Харкові до активістів і запитав, який батальйон на передовій. Вони запропонували в Київ в "Азов". Поїхав, подивився, пройшов підготовку. Нас тренували інструктори з підрозділу СБУ "Альфа". Це був єдиний спеціалізований бойовий підрозділ, який застосовують для зачисток будівель. Нам розповідали дуже багато і здавалось, якщо така серйозна підготовка, то ми за пару тижнів проженемо ворога. Думав, якщо пару місяців нас так готуватимуть, то одразу Донецьк звільнимо. Але вже більше року все триває і не відомо скільки ще буде.

Це війна на витривалість – хто довше витримає той молодець.

Після підготовки поїхав в Урзуф, коли з дачі Януковича зробили базу. Потім нас кинули в Маріуполь. Тут співпрацювали з різними підрозділами. Потім був Іловайськ. Потім співпрацювали з СБУ – ловили терористів, шукали вибухівку, працювали по місту. Потім було Широкине.

"У першому бою було нереально страшно"

Перший бій? Якщо я скажу, що було не страшно, то збрешу. Було нереально страшно. Але комусь потрібно 5 хвилин, щоб прийти в себе, а комусь цілий день. Мені було страшно, але я розумів, що я командир десятку і мені треба щось казати, щоб люди щось робили. Це було в Іловайську, в моєму десятку тоді було 4 поранених і двоє загиблих. Ми вийшли вперед, там готувалась засідка і наші хлопці запартачились, сєпари почали з позицій тікати, а нас стали закидувати гранатами. Ми їм збили атаку і була перестрілка, закидували гранатами, витратили весь боєкомплект і потім стали відходити на позиції. Зараз того десятку вже нема, тих, хто залишився в живих порозкидували по іншим підрозділам.

Поранених і загиблих тоді забрали одразу, ми своїх не кидаєм. Відходили з Іловайська в Маріуполь. Це була така операція...організація була жахлива. Як ми добровольці можемо виконувати роботу спецназа, який готується до цього все своє життя? Але ми вчимося на своїх помилках.

"Своє завдання в Широкиному ми виконали, але втратили хлопців"

Наступна помилка – це Широкине. Маю на увазі ситуацію, коли загинули хлопці в Широкиному в лютому. Помилки нам дуже дорого обходяться.

Ця операція в Широкиному була дуже важкою, її метою було відволікти якусь кількість військової техніки ворога з Дебальцевого, щоб вона розтягнулась. Ми своє завдання, своєю сотнею виконали. Це був досвід колосальний. Та операція вдалась, завдання, яке нам поставив командир полка, ми виконали. Ми закріпились в Широкиному і планували просуватись далі. Але через всі ці мирні домовленості це не можливо. Натомість ворог все одно буде атакувати.

"Нас надихає підтримка маріупольців"

Ще з історії відомо, як брали Маріуполь. Тому ми знаємо наші слабкі місця, це наше українське місто і ми знаємо, звідки його можуть штурмувати. Знаємо, як треба розставляти позиції, де мають бути основні сили, щоб зберегти Маріуполь. Тому історію треба знати – це безкоштовний досвід.

Взяти Маріуполь не реально. Нас тут багато і військових і техніки. Це стільки треба ресурсів, щоб захопити це місто – це не реально. Їм доведеться всю армію сюди присилати, щоб тільки нас, "Азов", зупинити. Нехай пробують – ми їх тут зустрінемо. Єдине, що вони можуть зробити – це обійти місто, взяти в кільце.

Дуже надихає підтримка місцевих. Приходить якась бабуся – каже на тобі синку пиріжки. Тут є люди, які годують, приносять піцу, пиріжки, волонтери підтримують морально.

Я розумію, що я потрібен, є заради кого і чого тут стояти, воювати, вони весь час це мені нагадують. Реальні люди, які підходять, дякують, підтримують. Вони в нас вірять, що ми не просто так тут. Ми переможемо.

"Моя родина в Луганську весь час отримувала погрози"

Весь час проросійських мітингів і до повної окупації, родина була в Луганську, майже до початку самих бойових дій. Коли вже почались бойові дії, вони виїхали звідти. Весь цей час вони отримували погрози від сепаратистів, батько був в "Просвіті" і його "ЛНРівці" подали в розшук. У Луганську було полювання на українських патріотів. Навколо родини ходили чутки, розмови, косі погляди. Але до крайоності не доходило. Врешті, вони все кинули, зібрались і поїхали до родичів.

Моя сім’я мене підтримує – і батьки, і сестра, інші брати та сестри. Тому що розуміють, що зараз це єдиний вихід, що я можу зробити для своєї країни.

"Склалось враження, що всі, хто підтримує "ЛНР" – це люди, які нічого в житті не досягли"

Не можу сказати, що в Луганську була дуже велика українська спільнота, але була. І свідомих українців там дуже багато. В мене склалось таке враження, що всі, хто підтримує "ЛНР" – це люди, які нічого в житті не досягли, які хотіли швидко щось отримати за допомогою насилля, переворотів, мрій про те, що хтось прийде і дасть їм гроші на розвиток, дасть їм роботу, житло. А їм для цього нічого робити не треба буде – просто постояти покричати "Россия прийди".

Був супротив, були хлопці з Луганську.

Аксьон з Луганську, він тоже приймав участь в українських мітингах, потім поїхав в "Азов". Загинув він в Іловайську, під час операції 19 серпня.

Ми зачищали двори, заходили у село Виноградне, там зустрілись з групою Мотороли. Був контакт. Прилетіло пару десятків гранат. Його зачепило осколками. В той же день загинув і його друг Фома — він стрибнув на гранату прикривши хлопців.

Так що є хлопці і з Луганська, вони були спочатку активістами, а потім вирішили, що єдиний спосіб – це брати зброю в руки і йти воювати. Бути гвинтиком у механізмі, який поборить ворога.

"Солдати, як малі діти — в них ті самі іграшки"

В Луганську був "Пласт". Він є майже в кожній області. Я опинився там у 2005 році, це було Свято весни. Був дуже серйозний бунчужний – в нього була класна підготовка, він був ідеал командира і тоді я подумав, що буду таким самим командиром. "Пласт" дає правильний приклад для людини, людина розвивається в правильному руслі, спрямована на добрі справи.

Знання і навички, які я отримав у "Пласті", дуже допомагають. Різні табори, братерство, підхід до людини для того, щоб зробити якусь спільну справу – це дуже допомагає. Служба в "Азові" – це як один великий табір, який розтягнувся на цілий рік. Це ті ж самі особливості, відношення людей один до одного, спілкування. Все дуже схоже на табір. Солдати, як малі діти, в них ті самі іграшки.

"Хочу відбудувати Донецький аеропорт"

Коли ми переможемо — поїдемо в Київ сказати нашому керівництву, що вони вели себе не дуже файно. Давайте будувати країну.

Моя основна мрія – це перемога. А після перемоги я, як фахівець хочу відбудувати Донецький аеропорт. Хочу працювати по спеціальності. Щоб чесно і достойно, без усіх цих схем, корупції, розвиватись духовно, хочу побачити світ. Хочеться сім'ю. Мирного життя хочеться.

Хочеться щоб люди прокинулись і кожен знайшов, вирішив для себе, що для нього важливо. Щоб коли прийде час, в нього запитати – що ти зробив, щоб збудувати незалежну Україну? Якщо тобі не потрібна Україна – то краще їдь в іншу країну. Всіх небайдужих закликаю до боротьби в інформаційному полі, боротьби волонтерської, найсміливіших – йти на фронт.

"Для нас війна — це трагедія, для влади — бізнес"

Наша війна – це легальний бізнес. Для нас, простих людей, війна – це трагедія, це втрати друзів. Для людей, які стоять при владі, для них — це бізнес, бізнес-схеми на яких вони заробляють гроші.

Путіна ніщо не зупинить, ніяка реакція світу. І ці "будапештські меморандуми", за якими нам начебто гарантували суверенність територій, вони не діють. Тому розраховувати ми можемо тільки на себе. На своїх побратимів, родичів, друзів, волонтерів.

Я хочу сказати велике дякую всім волонтерам, які нас підтримують. Хочу сказати, що єдині люди, які відпрацьовують свою роботу на 100% — це волонтери. Якби не вони – війська наші здулись би.

Всім українцям треба єднатись і робити спільну справу — захистити свою територію, яка дана Богом, яка дана нашими пращурами. Сама Конституція каже – територіальна цілісність України повинна зберігатись. Головна наша задача зараз – це відстояти свою країну від ворога, російського агресора, українських зрадників. І в цьому люди можуть об'єднуватись, як військова структура, волонтерська, або, як бійці інформаційного простору. Війна яка йде – гібридна, тому кожен може зробити свій внесок в нашу перемогу.

Всі думають, що ми прийшли бо нам в кайф воювати. Ми прийшли, бо хочемо мирного життя, а за нього треба боротись.

Фото зі сторінки полку "Азов" у соцмережах.