Небажання Ракицького виконувати гімн України – звичайна донецька "бичка" – фанат "Шахтаря"

Наш співрозмовник – один з лідерів "Za Boys Ultra", провідного фанатського угруповання "гірників". У цьому інтерв’ю для сайту "24" хлопець розповів про трагічні події весни 2014 року і про все, що спонукало й призвело до війни на Донбасі. Звісно, не обійшлося без роздумів про роль Ахметова. Ким його вважали і вважають донецькі ультрас – бандитом, спонсором сепаратизму чи благодійником, який виділяє гроші на футбол?

Мій співрозмовник згадував про діячів, які влізли в їхній "двіж", а нині є елітою й гордістю "ДНР", розповідав у деталях, як ультрас "Шахтаря" взяли на себе удар і тим самим врятували від одностороннього побиття "тітушками" тисячі поукраїнських активістів під час мітингу в Донецьку в березні 2014-го і як їх самих врятував фактично від фізичного знищення начальник міліції Романов, товариш, котрий через кілька місяців здасть місто сєпарам. Говорили про перехід на українську мову, загиблих на війні донецьких фанатів, "патріотизм" Ракицького, фото з орками П’ятова.

З початком війни і вимушеного переїзду нам допомагали рухи всіх українських команд. Але найбільше – динамівці. Цього ми їм ніколи не забудемо.

Закінчення. Перша частина інтерв’ю:
"Як захищали і здавали Донбас. Лідер ультрас "Шахтаря" про революцію, війну, сепарів і патріотів"

"Тимощуку вирвали шматок м’яса на нозі, рахунок 3:0, а він збирався повертатися на поле"

- Фанатом "Шахтаря" став, можна сказати, випадково. З іншого боку, виходу в мене, мабуть, не було. Завжди був людиною активною. Мене не влаштовувало пасивне споглядання футболу. Правда, сказати, що в дитинстві ця гра сильно мене захоплювала, не можу. Вистачало інших захоплень. Однак наприкінці 1990-х кілька разів пішов на поєдинки "Шахтаря" з друзями. То було тоді, коли наша команда рубалася за друге місце з "Кривбасом". Сподобалося. Але навіть при цьому відвідував стадіон від випадку до випадку.

Коли ж перестав пропускати матчі, хотілося підтримувати команду активніше. Але підтримки поміж людей, які сиділи поряд, не знаходив. Шлях був один – на 18-й сектор на РСК "Олімпійський". Мені пощастило, що то був саме той період, коли фанатизм в Україні відходив від хуліганізму англійського штибу і рухався в бік італійського стилю, яскравих перформенсів. Тоді, у 2004-2005 роках "Za Boys Ultra" й з’явилися. Вдалося знайти підтримку інших хлопців, а головне – від людини, яка мала у середовищі ультрас "Шахтаря" великий авторитет. Дмитро, ми залишаємося друзями понині. Зараз він живе у Чернігові, має свій бізнес. Можу сказати, що ультрас-рух у Донецьку по-справжньому почався з нього.

Я на той час був одним з багатьох, а пізніше став одним із лідерів ультрас-групи "Za Boys Ultra". У нас було багато ідей, ми щось видумували. Сьогодні дещо з наших тодішніх перформенсів виглядає по-дитячому, але тоді ми робили перші кроки і постійно розвивалися. На старому стадіоні "Шахтар" фанатів лише за дублерів "Шахтаря". Але то була класна шиза. Понині переписуюся з гравцями тієї команди, яка виграла чемпіонат серед дублюючих складів. Мова про Ярослава Ракицького, Віталія Віценця, Богдана Бутка, Сашка Караваєва, Сашка Овчинникова, у якого гравецька кар’єра не склалася, нині він очолює херсонський "Кристал". І, звісно, Ігоря Чайковського. То був наш капітан. Він завжди приводив гравців до фанатського сектору.

Класну тоді команду Валерій Яремченко зібрав. Подивіться, скільки гравців змогли закріпитися у великому футболі. То за умови, що той же Віценець мав потенціал, щоб досягти чогось вищого, ніж є на даний момент. Але Віталика залікували. У нього була травма меніска, зв’язок. Лікарі помилилися з методами лікування, і це призвело до негативних наслідків. Разом з тим, радує, що у Віценця склалося особисте життя. У нього красуня-дружина, дитина. Віталік почувається щасливим.

На мій погляд, Луч (Мірча Луческу – Прим. авт.) зарано висмикнув Віценця з "Зорі". Так, Віталя видав класний відрізок у складі луганців, не дивлячись на те, що з-під нього тоді на 93-й хвилині забив Чигринський, відмінно провів матч із "Шахтарем", однак Віталик був ще надто молодим, йому б не завадило повиступати в Луганську трохи довше. Тим паче, що невдовзі після його повернення в Донецьку з’явився Степаненко. Конкуренцію виграв "дерев’яний" Тарас. "Дерев’яний" не з точки зору роботи з м’ячем, а через свою стійкість.

Степаненко так само як Тимощук не ламається, у нього занижений поріг больового відчуття. Толик у цьому плані взагалі був унікальний. Пригадую, як наприкінці 2000-го наші грали з "Кривбасом".

У середині другого тайму хтось із суперників вирвав Тимощуку шипами на нозі кусок м’яса. Рахунок 3:0, а Толя збирався повертатися на поле!

У той час регулярно перетинався на вулицях міста з лікарем команди. "Що там з Толею, зіграє з "Сельтою"?" – питаю. "Там жахіття, – чую відповідь. – Кістка незачеплена. Але шматка м’яса немає. Але ледве переконав Толю, щоб він не повернувся на поле в Кривому Розі". Інший гравець на місці Тимощука зупинився б і не грав. Степаненко такий же.

"Хто розділяє – ворог України"

- Контакт ультрас мають в основному з українськими гравцями. Про бразильців нічого поганого сказати не можу, бо як нам спілкуватися, не розуміючи одне одного? Вони не знають російської, ми – португальської. Ось і все. Бували зустрічі, скажімо. з Фернандіньо. Він трохи навчився говорити по-нашому й відповідно певне розуміння знайти вдалося.

Читайте також: Ультрас "Шахтаря" нагадали, чий насправді Донецьк

А з українцями проблем в основному взагалі немає. Сашко Кучер навіть давав гроші на проведення дитячого футбольного турніру, який проводив цивільний корпус "Азов" в Угринові на Івано-Франківщині. Ціла група гравців допомагає, але воліє своєї діяльності не афішувати. Можу вас запевнити, що усім хлопцям з нашого руху, які воювали й воюють у теперішній війні, футболісти "Шахтаря" допомагають.

Ракицький? Нормальний він хлопець. А гімну він не співає не тому, що погано ставиться до України. То його фішка. По-донецьки то називається "бичка".

Коли Ярославу почали дорікати, мовляв, не співаєш, він почав впиратися ще більше. Його ж ніхто не змінить. То не Серьожа Бабкін. Який відмовився від своїх слів, бо потрібні гроші. Проте я Ракицького сприймаю абсолютно позитивно. Він не був помічений у чомусь такому, що моє ставлення до нього змінило б.

Футболісти з сєпарськими поглядами в "Шахтарі" були, але вони від нас вже пішли. В основному – в Росію. З Женею Селезньовим я після початку війни не спілкувався. До війни то була абсолютно нормальна, доступна у спілкуванні людина. Рівний макіївський чувак.

Фото П’ятова з сєпарами? На його місці сфотогорафувався б кожен. Уявіть ситуацію: ти їдеш на машині, ти відома людина, тебе зупиняють на блок-пості. Тут люди зі зброєю пожвавлюються: "О, П’ятов! Андрюха, давай з тобою сфотографуємося?" Як він міг відмовитися? При бажанні звинуватити можна кого завгодно. То як з "інстаґрама" Марлоса роздули хтозна що. Навіть за умови, що то чистої води фейк. На мій погляд, роздувають такі речі ті, хто хоче розділяти. А хто розділяє – ворог України. Вважаю, що навіть лайк такого поста в соцмережах – то вже бонус у кишеню москалів. Зрозумійте, Україну не треба об’єднувати. Треба її не розділяти. Але в тому й річ, що розділяти простіше.

"Донбас-Арену" відвідував з абонементом на ім’я Боярського Михайла Сергійовича"

- Фанатський рух "Шахтаря" розвивався до 2012 року. Перед Євро-2012 нам почали міцно прикручувати гайки, складати сумнозвісні списки. В принципі, схожі директиви згори отримали правоохоронці всієї України. Однак якщо десь цю вказівку сприйняли як формальність, то донецька міліція завжди вирізнялася виконавськістю. Не тому, що їм наказав Янукович, Ахметов чи хтось іще, а просто, по своїй суті.

Нас почали переслідувати. Достатньо згадати, що до людини, яка просто розповсюджувала журнали ультрас, особисто приїхав заступник начальника міліції Донецької області з боротьби з організованою злочинністю. У ході розмови "мусор" пообіцяв хлопцеві, що поламає йому ноги, і Євро-2012 той буде дивитися в інвалідному візку. Зрозуміло, що бажання продовжувати діяльність відразу відпало. При цьому міліція знала, на кого вона виходить. У людини замовили журнал, домовилися про зустріч, при зустрічі показали ксиви, а сівши в маршрутку, засунули в рюкзак якусь порнуху. Операція на грані фантастики.

Інших хлопців розшукували за місцем прописки. Не знайшли лише тих, хто жив не за місцем прописки, зокрема мене. Іншим дільничий призначав на певний час зустріч у райвідділку. Там людині давали заповнювати анкету – що слухаєш, що дивишся, чим цікавишся. На завершення – фото на тлі стіни і маємо готове досьє.

Зараз фанатів намагаються "переписати" уже на державному рівні. Маю на увазі іменні квитки на матчі за участю національної збірної України. У нас у Донецьку під час відвідання "Донбас-Арени" правила були схожими ще п’ять років тому. Варіанти вирішення конфліктної ситуації було два. Коли ми були єдиною підтримкою, одного разу купили квитки в сусідній сектор. Пояснили, що люди створюють собі проблеми власноручно. У той час без паспорта на матчі "Шахтаря" не можна було придбати лише сезонного абонементу. Квитки на кожен окремо взятий матч нам дозволили купувати без документів. Правда, перед 2012 роком, коли почали прикручувати гайки і в середині "двіжа" розпочався певний розвал, ми на якийсь час відмовилися від активної підтримки. Врешті, паспортний контроль обходили як могли. Приміром, я заходив на стадіон по ксерокопії на прізвище Боярський Михайло Сергійович. Створив собі у фотошопі і ходив, мав на це прізвище абонемент.

Зараз від квитків за паспортом нікуди не дітися. Рано чи пізно їх введуть. Ставлюся до цього явища філософськи. Так, проти цього треба боротися. Так, треба, щоб ті, хто нагорі не забували, що фанати – дієва сила. Що є люди, здатні винести їх в одну калитку, наче на майдані. Але, чесно кажучи, не вірю, що ця боротьба до чогось призведе. Буду радий помилитися.

Зараз фанатський рух в Україні починає ділитися на людей підконтрольних і непідконтрольних. Причому не скажу, що другі сильніші за перших. Підконтрольні вчасно піймали хвилю, їх вчасно підігріли і тепер цих людей влаштовує все. Когось заманили грішми, когось безкоштовними поїздками, когось іншими привілеями. Як там співали кіт Базіліо і лисиця Аліса? "На дурака не нужен нож, ему покажешь медный грош, ему немного подпоешь, ему с три короба наврешь – и делай с ним, что хошь".

"Чуваки, давайте закінчимо війну, а потім подивимося – ворогувати чи дружити"

- Рух "Шахтаря" в його нинішньому стані, знаходячись у вигнанні, суттєво впливати на ці процеси не здатен. Наразі ми змушені змиритися з тим, що є. Куди винесе, тим і будемо користуватися. Звісно, при нагоді, знаходячись у різних куточках України, "Шахтар" ми підтримуємо. Більшість хлопців із "Za Boys Ultra" підтримує зв’язок – списуємося, іноді зустрічаємося. Причому поєднує нас не лише футбол та фанатська тема. Чимало з нас любить ходити горами, подорожувати, у когось є спільні суто професійні інтереси.

Читайте також: США запропонують Росії план з розміщення 20 тисяч миротворців на Донбасі

Нині ми інші. Скажімо, я років п’ять тому спрогнозувати війни з москалями не міг. Хоча друзі з західної України кажуть, що завжди вважали це питанням часу. Просто ми різні. Я пожив на Сході, Центрі, Півдні й Заході. Кожен мислить по-різному. Ми фактично живемо в різних країнах. Чи міг я спрогнозувати, що настане той день і всі ультрас об’єднаються? Треба мати проти кого об’єднуватися. Під час матчів збірної ми ж об’єднувалися. Скажімо, коли наша команда грала проти москалів у 1999-му чи проти білорусів у 2008-му.

Крім "Динамо", "Карпат" чи "Дніпра" нашими ворогами були ультрас запорізького "Металурга". Так склалося історично. Далася взнаки географічна близькість. З "Динамо" тягатися складно, а з "дніпром" певний час ми йшли ніздря в ніздрю. Проте дніпряни в один час гарно стартанули, а в нас так не вийшло. Тому почали у навколофутбольному розвитку, в силовому аспекті відставати. Так сталося, що наш лідер тоді потрапив під мусорську роздачу. В русі почався розвал. Відтоді тривалий час зібратися до купи ми не могли. Коли ж зібралися – відставання було надто великим. Наздоганяти не виходило аж доти, доки не підросла молодь.

З початком війни і вимушеного переїзду нам допомагали "двіжі" багатьох українських команд. Але найбільше – динамівці. Цього ми їм ніколи не забудемо.

Вони надали нашим хлопцям прихисток, допомагали з працевлаштуванням, досі чимало наших людей тренуються в одних залах з представниками найтоповіших динамівських угруповань. Часи настали такі, що трохи не до "огірків". Нині інші пріоритети.

Звісно, початок війни і фанатське перемир’я атмосферу в середовищі "навколофутболу" змінили. Що буде потім? Складно сказати. Чуваки, давайте спершу закінчимо війну, а потім подивимося – ворогувати чи дружити. Хоча я переконаний, що коли буде мир, з часом усе повернеться на довоєнні позиції. Прийде молодь, у неї будуть свої погляди. Свіжі люди дають свіжий поштовх, до чогось надихають. Молодь не дає тупцювати на місці. У нас у період 2012 року був певний період застою. Але потім з’явилися молоді хлопці, які за кілька років до того дивилися на нас із відкритими ротами. І закрутилося-завертілося. Навіть у вигнанні ці пацани є лідерами руху.

"Дякую мудаку Шарію, що засвітив і допоміг витягти з полону нашого хлопця"

- Нині на наших секторах є три банери, присвячених хлопцям, які загинули на цій війні за цілісність України – Растішка, Росписний і Козак, той самий хлопець з Харцизька, про якого я говорив вище.

Якщо ви мене запитаєте, скільки наших людей воюють чи воювали, точної відповіді не дам. Більшість людей цього не афішує. Дізнаємося, як правило, випадково. Бувало, що й після загибелі.

Є й інший банер, з надписом "Горлівка". Його історія цікава й трагічна водночас. Банер виготовив дорослий, дуже активний хлоп, родом із Горлівки. Ще до війни він переїхав жити в Бровари. То він власноручно створив великі помаранчево-чорні прапори, які були на наших секторах під час виїзних матчів. Разом зі своїм другом вони билися за ці стяги з "хохлами", фанатами "Динамо". Коли розпочалася війна, хлопець пішов "добриком", добровольцем, служив у 25-му окремому мотопіхотному батальйоні "Київська Русь". Під Рідкодубом був полонений. Група потрапила в засідку, в бою чоловік отримав важкі поранення рук, втратив пальці. Вперше розстріляти хлопаку сєпари збиралися відразу, потім повезли у якийсь підвал у Луганській області. Там помітили на тілі полоненого татуювання. "Ета кто?" – питають. "Це – горлівський шахтар Микола Зотов" – відповідає. "Так ти с Горловкі? У нас здєсь єсть одін горловскій, сєйчас прідьот тєбя расстрєлівать".

У підсумку того горлівського десь не було, хлопець залишився живий і невдовзі його перевезли в Донецьк. Там його в будинку СБУ допитували москалі, там він бачив того кренделя, котрий начебто перейшов з "Азову" на бік ворога. Катували струмом, але запитання були дурні, відповідей на які звичайний солдат знати не може. "Гдє стаят гради? Урагани? Смєрчі?"

Хтозна, чим би все завершилося. Як то не смішно, але нам допомогло відео мудака Шарія. На одному зі своїх роликів він нашого хлопця засвітив. Ми визначили не тільки те, в якій лікарні він знаходиться, а й за краєвидом за вікном вирахували приблизний номер палати. Відразу подали дані на обмін. Пощастило, бо обміняти вдалося з першої спроби. Після повернення додому хлопець знову почав працювати. Компанія Ахметова, знаючи, де її працівник, весь цей час зберігала за ним робоче місце. Більше того, пораненим на війні своїм працівникам компанія виплачує грошові премії. Доволі відчутні, в десятках тисяч гривень. Звісно, про Ахметова можна говорити різне, але ставлення компаній, в яких РеЛе є бенефеціаром, до бійців, котрі воювали за Україну, викликає повагу.

"Вірю в те, що з введенням миротворчих контингентів ситуація поліпшиться"

- Ще у 2014 році нарахував, що війна закінчиться не раніше 2020-2021 року. З часом почав робити трохи оптимістичніші прогнози, але нині все ж утвердився в думці, що раніше 2020 року москаль від нас не піде. Вважайте, зараз уже 2018-й. Мінімум рік піде на те, щоб на Донбасі з’явилися миротворці. Рік ми втратили, бо американці вибрали Трампа, а не Клінтон. З демократами домовленість уже була. Перед торішніми президентськими виборами у США про введення миротворчих контингентів на територію Донецької і Луганської областей говорили досить гучно. Але обрали іншого кандидата, і рік наші дипломати витратили на те, щоб тільки розмови про миротворців були відновлені повторно. Зараз переговорний процес триває, але поки узгодять питання статусу мине ще близько року, потім ще рік триватиме введення. А там уже 2020-й настане.

Я вірю в те, що з введенням миротворчих контингентів ситуація поліпшиться. То буде важливим стримуючим фактором для однієї зі сторін.

Коли хтось починає вести свою політику, миротворці можуть повернутися до неї спиною і подивитися в інший бік. А та сторона бачить, що миротворці повернені до неї обличчям. І не втручатиметься. Звісно, балканський досвід миротворчих контингентів у 1990-ті роки був не найкращим. Але то був хороший досвід.

Слідкую за риторикою основних гравців. Володя Х…ло каже, мовляв, ми підемо, і на Донбасі розпочнеться Сребреніца. Але відповідь Курта Волкера, спецпредставника США з питань України, виглядає переконливо: "Туди, куди зайдемо ми, заборонено входити жодній зі сторін конфлікту". Тобто один визнав, що російські війська на Донбасі таки є, і вони на щось впливають, а інший пояснив, що американські миротворці замінять російських. Погано те, що умови диктує Росія. Але москалів примушують поступатися – і це добре.

Чи вірю в те, що з настанням миру зможу повернутися додому? Сумнівно. Чимало наших хлопців налаштовані оптимістично. Вони чекають, коли з’явиться нагода повернутися, щоб будувати там Україну. Але то ж ризик. Люди рішучі, коли відповідають лише за себе. Але не факт, що вони захочуть повернутися, коли поруч буде дружина чи діти. Тому не впевнений і я.

Є люди, яким погано навіть удома, я ж належу до тієї когорти, якій комфортно будь де. Я комунікабельний, компанійський, з активною життєвою і соціальною позицією. Коли переїхав до Івано-Франківська, перейшов на українську мову. Мені то було не важко. До того їздив на Західну Україну лише взимку, кататися на лижах. І постійно ловив себе на думці, що не можу комфортно спілкуватися. Хоча, здавалося б, нічого складного немає. Постійно ж дивився телевізор, читав, вивчав українську в школі. Однак починав говорити – наставав ступор, затупи, мова аж рясніла русизмами.

Дійшов до висновку, що мені бракує вільного спілкування. Найбільше часу подумати над словами є, коли спілкуєшся з допомогою переписки. Тож перейшов у "асьці" та "скайпі", різних форумах на українську. Отримав практику і через кілька місяців відчув, що розмовляю українською вільно. Переходити на мову почав ще вдома, коли приїжджав до села на Донеччині. Хоча унікальний галицький діалект засвоїв, звісно, вже коли переїхав до Івано-Франківська. "Нині", "лапати", "менше з тим" – мені подобається так говорити.

Читайте також: Найвідоміший хіт про Путіна відзначив уродини: святкове відео