"Київ розвалять", наступ із Білорусі: чому ми самі допомагаємо Росії сіяти страх
Останнім часом дедалі частіше можна почути, що в українців опускаються руки. Постійні повітряні тривоги, балістика, реактивні дрони, удари по Києву створюють відчуття, ніби ситуація стає катастрофічною і далі буде тільки гірше.
Але я б запропонував трохи критичніше подивитися на те, чому в нас виникає саме таке сприйняття реальності. Бо частину цієї роботи за Росію, на жаль, виконуємо ми самі. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Ми підкидаємо дров у російське ІПСО
У мене є претензія до нас, медійників, до українських медіа.
Останнім часом дуже активно почали обговорювати білоруський напрямок: можливу загрозу з Білорусі, новий наступ на Київ, розбудову залізниці, масштабування однієї десантно-штурмової бригади, перевірку спроможностей артилерійської бригади.
Такі речі не можна ігнорувати. Будь-які потенційні сценарії мають відстежувати розвідка та Сили оборони.
Але питання в іншому – яке місце ми відводимо цій загрозі в інформаційному просторі.
Бо паралельно з цим є інформація про величезне угруповання російських військ на напрямку Слов'янська та Краматорська. І за масштабом це просто неспівмірні речі.
Коли ми пріоритизуємо саме білоруську загрозу, у людей закономірно виникає страх: "Боже, зараз росіяни знову підуть із Білорусі на Київ".
Але навіщо пересічному українцю вже сьогодні проживати ситуацію, якої ще не сталося?
Саме цього і хоче Росія.
Кожна така згадка в ефірі, кожне нагнітання, кожен черговий сценарій катастрофи може фактично стати ще одним поліном, яке ми самі підкидаємо в топку російської інформаційно-психологічної операції.
Чому після ударів по Києву здається, що все стало набагато гірше
Я так само, як і багато інших українців, живу в Києві. Так само чую балістику, бачу реактивні загрози і переживаю те, що зараз відбувається зі столицею.
Але треба розуміти ще одну особливість Києва.
Саме тут сконцентровані центральні редакції українських медіа, телеканали, лідери суспільної думки, політики, блогери, велика кількість публічних та впливових людей.
Тому кожна атака на Київ отримує величезний інформаційний резонанс.
Удар по столиці тиражується в інформаційному просторі в десятки тисяч разів більше, ніж повідомлення про черговий приліт по Херсону чи Харкову.
І це природно. Я не бачу тут когось конкретного, кого потрібно звинувачувати.
Але результатом стає загальний інформаційний фон катастрофи.
При цьому Харків уже не перший рік живе в значно гірших умовах. Запоріжжя переживає надзвичайно важкі атаки. Те саме стосується інших прифронтових територій.
Тому нам важливо не плутати дві речі: реальне зростання небезпеки і масштаб нашої інформаційної реакції на цю небезпеку.
"Київ розвалять" – саме так народжується відчуття безвиході
Сьогодні ми можемо говорити про можливості Росії виробляти балістичні ракети і про те, скільки їх потенційно може полетіти по українських містах. Це реальна загроза.
Але водночас фронтові міста щодня отримують колосальну кількість ударів КАБами.
І коли людина постійно бачить повідомлення про балістику, реактивні дрони, нові російські можливості, можливий наступ із Білорусі та чергові сценарії ударів по столиці, поступово виникає відчуття темного тунелю без виходу.
Звідси народжуються фрази: "Київ розвалять", "ми не вистоїмо", "далі буде тільки гірше".
Але подивіться на Харків.
Його не розвалили.
Не розвалили Суми.
Не розвалили Запоріжжя.
Так, це поранені міста. Вони пошматовані війною, зазнали величезних руйнувань і продовжують жити під постійною загрозою.
Але вони стоять.
Тому не потрібно самим множити катастрофічні сценарії, яких ще не сталося.
Головне завдання тилу – не посипатися
Це не означає, що потрібно заспокоювати себе або применшувати загрози.
Навпаки.
Треба реагувати на повітряні тривоги. Треба знати, де найближче укриття. Треба розуміти свої маршрути евакуації. Треба усвідомлювати, що Росія продовжує розвивати засоби нападу і певний час засоби захисту неминуче відставатимуть від них.
Але є принципова різниця між усвідомленням небезпеки і самодеморалізацією.
За роки війни Сили оборони вже багато разів продемонстрували, що здатні виконувати свої завдання.
А наше завдання в тилу – не посипатися.
І не посипатися потрібно не тільки фізично чи економічно.
Не посипатися потрібно інформаційно.
Не проживати наперед кожен найгірший сценарій. Не перетворювати кожну потенційну загрозу на неминучу катастрофу. Не допомагати Росії створювати відчуття, що виходу немає.
Бо страх українців – це теж зброя, яку Росія намагається використати.
І нам точно не потрібно самим допомагати їй цю зброю заряджати.
Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.