Ампутація ноги, розкопана могила брата і фільтрація: трагічна історія Владислава із Маріуполя

Владислав сьогодні перебуває у Запоріжжі. Сайт 24 каналу поспілкувався з ним та його дівчиною Вікторією про життя під час війни у Маріуполі. А саме про те, як місцеве населення виживало під обстрілами, про так звані "фільтраційні табори", авіаудари по лікарнях та втрату близьких.

Актуально 40 днів потому: як рідні бійців і Червоний Хрест реагують на теракт в Оленівці

"Страшно стало, коли місто оточили": перші дні війни у Маріуполі

23-річний Владислав разом з дівчиною Вікторією, намагаючись втекти від війни, переїхали до своєї родини у приватний будинок у Приморський район Маріуполя. Тут проживали рідні брати хлопця та їхня мати. За кілька днів місто було взяте в оточення – житлові квартали почали жорстоко обстрілювати.

Коли ми дізналися, що місто взяте в оточення – стало дійсно страшно. Особливо, коли почали обстрілювати наш район. Ми постійно були у підвалах і не знали, що робити далі,
– пригадала Вікторія.

У перші дні у місті ще працювали термінали. Люди масово намагалися зняти готівку. Біля банкоматів вишикувалися довгі черги. Однак, гроші в них вже закінчилися. За словами дівчини, на щастя, ще працювали термінали у магазинах і їм вдалося закупити крупи, консерви та м'ясо.

Пощастило, що у братів Влада у будинку була піч на дровах, де ми весь час і готували,
– додала вона.

Маріуполь під час вторгнення росії / Фото з Telegram-каналу "Мариуполь сейчас"

"Снаряд вбив двох сусідів і мого старшого брата"

Найближчий магазин від їхнього будинку був на виїзді до Мелекіного. Дівчина розповіла, що в той момент, коли вони прийшли туди, там стояла українська поліція. Їм повідомили, що місто вже в оточенні, що випустити можуть, але не відомо, чи хтось із людей зможе безпечно виїхати. З часом обстріли все посилювалися. Владислав розповів, що оскільки вони жили на околицях, то спочатку чули лише вибухи навколо, бачили як обстрілювали шлях вночі та як палало місто від російських обстрілів.

Маріуполь, місцеві готують їсти / Фото з Telegram-каналу "Мариуполь сейчас"

З 7-го березня почали бомбити нас. Ми потрапили під "Гради" на попередній квартирі, а потім вже, коли жили з братами. Там згоріло дуже багато будинків,
– розповів він.

Ранок 9-го березня розпочався з сильних вибухів. За словами Владислава, вся родина сиділа тоді у підвалі. І коли все наче затихло, – почали виходити на вулицю. Повиходили і сусіди, всі стояли та спілкувалися. В якийсь момент хлопець помітив, що над ними летить безпілотник.

Вони часто там літали. Але в цей раз, як я зрозумів, били просто по нас. Нас стояло близько семи людей там. За півтора метра від мене прилетів снаряд – вбив двох сусідів і мого старшого брата Вадима, якому було 33 роки. Поранило і мене,
– розповів він.

Міна, яку скинули російські війська, забрала життя брата Владислава Вадима / Фото з особистого архіву хлопця

Вікторія, яка в цей момент виходила з будинку, почула сильний свист. У цю мить їй вдалося стрибнути у підвал. А коли вийшла, то побачила свою невістку Настю, яка лежала з пораненням живота, ніг та руки. І лише промовляла "Віка, допоможи". Дівчина закинула її на плечі та занесла у підвал.

Я спустила її та вибігла на вулицю. Побачила, що лежить мати Влада, яку посікло асфальтом, щебенем. Лежав Влад, його брат і сусіди. Вадим тоді при нас зробив останній подих. Він загинув на місці, бо йому дуже сильно посікло тіло. Коли я підбігла до Влада, то він сказав мені сховатися назад. Я в сльозах і в істериці, не знаючи, що робити, – побігла у підвал. Там я провела буквально хвилину, бо розуміла, що треба його рятувати,
– зазначила Вікторія.

"У яку б лікарню не поїхали – її обстрілювали"

Дівчина знайшла сусіда, який погодився на власному автомобілі відвезти Влада у лікарню, у хлопця сильно кровоточили ліва нога та рука. Вони доїхали до поліклініки, але там не було ні лікарів, ні медсестер. Там ховалися цивільні. Поруч була обласна поліція. Влада перенесли у машину поліцейських і привезли у лікарню №3 в центрі Маріуполя. Там його одразу забрали в операційну. За словами дівчини, на той момент, у лікарні було дуже багато людей, зокрема, жінок, які мали народжувати.

Середній брат Влада, якого на момент обстрілів з нами не було, прибіг додому та побачив поранену мою невістку, яку, на жаль, мені не вдалося забрати. Він зупинив машину з українськими військовими, які довезли їх на своїй машині до тієї ж лікарні. Щойно її вивезли з операційної – стався вибух. По пологовому №3 був авіаудар,
– розповіла вона.

Росіяни нанесли два авіаудари по лікарнях, де перебували Вікторія та Влад / Фото надані хлопцем

По всій лікарні миготіло червоне світло, а жіночий голос озвучував слова: "У будівлі загоряння. Негайно пройдіть в укриття". Через пів години поліція евакуювала Влада разом із вагітними та іншими пораненими в обласну лікарню. Там зробили повторну операцію Насті та Владу. На руку та ногу хлопцю наклали гіпс. Влад розповів, що пацієнтам вже зовсім не вистачало ні їжі, ні води, ні медикаментів. Їм давали на добу склянку води та супу. А поранених людей ставало все більше.

Вмирало також дуже багато людей у нас на поверсі. 13 березня по другій лікарні було завдано авіаудару поверхом вище від нас. Ми лежали в палаті та чули, як летить літак. Такий звук був! Ракета прилетіла прямо у палату. Тоді загинуло багато людей і персоналу. Я не знаю, де їх хоронили. Я чув, що їх тоді всіх складали в одну кімнату в підвалі. Потім чули, що їх похоронили на території лікарні,
– розповів Владислав.

Маріуполь, люди хоронять цивільних у дворах та братських могилах / Фото з Telegram-каналу "Мариуполь сейчас"

"Нам казали, що тут військові, а тут лише цивільні"

Через танкові бої, які тривали біля лікарні, цивільні змушені були просидіти у коридорі з 10:00 ранку до вечора. Після удару зразу ж туди вдерлися військові так званої "ДНР". Один з них зайшов у коридор, де сиділи Вікторія та Владислав.

Я навіть не знаю його національності – чечен чи бурят, але точно не росіянин. Він зайшов і запитав: "А що ви тут робите, чого ви тут сидите?" На що я відповіла: "Триває бій. Куда нам йти?" і показала на Влада. Тоді він сказав: "Нам сказали, що тут військові базуються, а тут цивільні сидять". 15 березня Владу зробили ампутацію ноги, бо вона в нього вже посиніла і він не відчував її,
– розповіла дівчина.

Владиславу ампутували ногу, яка була поранена / Фото надане хлопцем

Після обстрілу лікарні, молода пара вирішила евакуюватися до лікарні у Мангуші. Вікторія дізналася, що там на восьмому поверсі ще якось пробивається мобільний зв'язок "Київстар". Так вона змогла зв'язатися з своїми батьками, які перебували у Запоріжжі. Вони сказали, щоб Вікторія та Влад будь-якими шляхами намагалися виїхати з Маріуполя. Щоб ні за яких умов не їхали у Нікольське, бо там забирають тільки у росію або в так звану "ДНР".

У Мангуш за нами приїхала моя мати, яка прорвалася з волонтерами. Мою невістку вона змогла забрати, бо в неї були легші поранення. А нас із Владом не забрала, бо лікарі сказали, що він не переживе дорогу, щоб ми їхали у Донецьк,
– додала вона.

Фотографували, як злочинців, знімали відбітки

Вікторія розповіла, що змушена була двічі проходила так звану "фільтрацію", щоб мати змогу виїхати. Перший раз, коли приїхала у лікарню Донецька разом з Владиславом. Вона дізналася, що ніяк не зможе виїхати. Вона пішла у так зване "районне управління внутрішніх справ".

Там мене сфотографували, як злочинця, з усіх сторін, зробили відбитки пальців, взяли мої дані – колір шкіри, волосся та очей. Також тоді перший раз і був допит,
– розповіла вона.

Дівчину запитували скільки днів вона перебувала у підвалі, де проживала, чи має знайомих військових у "Азові" та в інших підрозділах ЗСУ. На що вона скрізь відповідала, що "не має і не знає, хто це такі". Питали також, чи має вона щось проти армії "ДНР" та росії, чи робили вони щось погане.

Окупанти роздягають жителів Маріуполя / Фото з Telegram-сторінки радника міського голови Маріуполя Петра Андрющенка

Я відповідала, що ні, бо іншого і не могла сказати. Тоді мені не дали ніякого папірця, що я пройшла її. Другий раз прийшлося йти разом з Владом. Мені сказали, що мене у базі даних немає і що мені треба ще раз це проходити,
– сказала вона.

Окупанти намагалися підключити мій телефон до свого комп'ютера, щоб подивитися всі дані. Дівчині просто пощастило, бо він не підключався. Їм видали папірці, з якими вони вже змогли виїхати. Щойно потрапили у Запоріжжя – Вікторія розірвала їх на шматочки та викинула.