"У дитинстві самому спати в кімнаті було страшніше" – саме ці слова написав Олександр Коцуконь мамі, перебуваючи всередині "Азовсталі" на початку повномасштабного вторгнення. Тоді він постійно жартував і заспокоював близьких, говорячи, що з ним все добре. Однак під час останньої відпустки він вже передчував щось недобре.

Олександр Коцуконь з позивним "Арс" загинув 22 березня 2022 року в Маріуполі. Його життя забрав російський снайпер. Однак досі живе його віра у майбутнє України й надія на перемогу.

Мама героя Оксана Коцуконь у рамках проєкту "Життя після втрати" розповіла 24 Каналу про дитинство сина, його вибір стати військовим та останні розмови з Маріуполя. Її прийняття втрати почалось від болючого впізнання тіла. Зараз же вона бореться за звільнення полонених захисників, бо знає – син любив усіх побратимів і вважав їх своєю сім'єю.

Дивіться також Його зухвалі рейди на росіян обговорювала вся бригада: спогади про легендарного пілота дронів – "Кота"

Олександр народився 3 вересня 1999 року. За словами мами Оксани, хлопчик з дитинства полюбляв футбол, але ще більше – усе, що пов'язане з автівками. Саме це захоплення супроводжувало його протягом усього життя. Дідусь саджав малого Олександра за кермо машини та показував, як потрібно керувати.

Згодом юнак почав захоплюватись історією та археологією, а після 11 класу поступив в Уманський педагогічний університет імені Павла Тичини. У цей період в житті Олександра відбулась жахлива подія – внаслідок побиття трагічно загинув його близький друг. Оксана пригадала, що розслідування та суд відбувались не в той спосіб, як би це хотіли побачити близькі.

Тоді Саша сказав, що хоче здобути фах журналіста, щоб у майбутньому висвітлювати новини чесно. Він хотів мати можливість говорити правду, щоб її чули. З дитинства він був принциповим, справедливим і з чіткою позицією,
– зазначила Оксана.

Водночас мама Олександра наголосила, що її син був дуже турботливий, добрий та відкритий. Вони мали дружні стосунки, часто спілкувались та не приховували один від одного якихось секретів. Подорослішавши, син став міцною чоловічою опорою для мами та завжди повторював, що він її захистить і підтримає.

Олександр з дитинства був опорою для мами Оксани / Фото надане 24 Каналу

"Він завжди дарував мені квіти. Знаходив підробітки, щоб купувати мені подарунки. Ми жили на відстані 100 кілометрів, а він робив мені такі сюрпризи. Такі чоловічі риси – рідкість. Зараз цього дуже бракує", – сказала мама Олександра.

Навчаючись на 2 курсі факультету журналістики Черкаського національного університету імені Богдана Хмельницького, Олександр вирішив піти працювати. Мама довго переконувала хлопця спершу закінчити навчання, але він вирішив остаточно – хотів бути самостійним та заробляти гроші.

Олександр перевівся на заочну форму і йому прийшло сповіщення про військове зобов'язання. Так хлопець розпочав службу у частині Національної гвардії в Черкасах. Там у ньому побачили хист до журналістики – Олександр писав гарні тексти та вмів фотографувати, тому йому запропонували роботу у пресслужбі.

Олександр працював у пресслужбі / Фото надане 24 Каналу

Однак, одного дня до їхньої частини прийшли представники полку "Азов". Тоді син мені зателефонував з непоборною ідеєю перевестись до них. Він побачив, що в цьому полку на першому місці братерство. Крім того, "Азов" – це висока планка і для нього було важливо бути на рівні з ними,
– підкреслила Оксана.

Так, у вересні 2020 року, Олександр пройшов курс молодого бійця і став азовцем. Мама пригадує, що він тоді був щасливим. Оксані ж було важливо прислухатись до бажань сина і радіти разом з ним.

Водночас сім'я переживала за Олександра, адже на той момент російсько-українська війна вже тривала. Хлопець виїжджав з побратимами на завдання в зону бойових дій на Донеччині.

"Арс" став азовцем у 2020 році / Фото надане 24 Каналу

Напередодні повномасштабного вторгнення, з 22 січня до 6 лютого 2022 року, Олександр приїхав додому у відпустку. Саме тоді Оксана бачила сина востаннє.

Коли ми з чоловіком вже проводжали його на потяг в Маріуполь, Саша сказав, що він не хоче їхати з дому і повертатись. Він мав якесь передчуття,
– пригадала жінка.

Жінка дуже добре пам'ятає, що за цей тиждень вони багато розмовляли. Одного разу Олександр сказав: "Буде щось недобре".

Оксана припустила, що син разом з побратимами готувались до можливого широкомасштабного наступу, але точно не знали, коли він розпочнеться.

Олександр на фронті / Фото надане 24 Каналу

О 4:20 ранку 24 лютого 2022 року Олександр перший зателефонував мамі. Він попросив її не виходити на роботу і берегти себе. Спершу Оксана не розуміла, про що говорить син, але потім вона вийшла на вулицю і почула, як земля здригається від вибухів.

Тим часом в Маріуполі Олександра прирядили до групи розвідки й снайперів. Він був водієм і їздив з побратимами на завдання. Син одразу попередив маму, що буде рідко виходити на зв'язок.

"Арс" рідко виходив на зв'язок, адже возив побратимів на завдання / Фото надані 24 Каналу

За словами Оксани, син був настільки зайнятий, що навіть не мав змоги відправити свої цінні речі додому, хоч таку можливість надало їм командування. Були дні, коли він взагалі не мав можливості написати, що у нього все добре.

Пам'ятаю, що передостаннім повідомленням були фотографії – він стояв, а за спиною був палаючий і майже зруйнований міст. Однак у нього було неймовірне почуття гумору, він завжди жартував у будь-яких ситуаціях. Це його рятувало,
– сказала Оксана.

Крім цього, Олександр до останнього привозив своєю автівкою побратимам у бункери "Азовсталі" цигарки та енергетики. За словами жінки, ніхто досі не розуміє, як і де він їх діставав.

Останнє повідомлення від Олександра Оксана отримала 19 березня. Він вислав їй новину про те, що російські війська знищують завод "Азовсталь" та написав, що перебуває прямо в ньому.

Останнє повідомлення Олександра / Фото надане 24 Каналу

Під час цього листування жінка просила сина поспати й хоч трішки відпочити по можливості. Вона знала, в яких нелюдських умовах тоді перебував Олександр з побратимами. Водночас син сказав, що йому важливіше використати вільні хвилини для спілкування з мамою.

Згодом Оксана вкотре написала сину та спитала, як у нього справи. Вона отримала відповідь, але, на жаль, не від нього. Жінці написав побратим та повідомив найжахливішу новину…

"Арс" загинув 22 березня 2022 року, виконуючи бойове завдання з групою розвідки у Маріуполі. Бійці потрапили під мінометний обстріл, а при спробі врятуватися по них відкрив вогонь ворожий снайпер.

Звістка про загибель сина / Фото надане 24 Каналу

27 березня сім'я Олександра отримала дзвінок від патронатної служби полку. Однак Оксана хотіла переконатись у цьому особисто й отримати підтвердження.

Мені подзвонили й сказали, що моєї дитини немає. Для мене це було ні про що. Я до останнього не вірила, контактувала з людьми, які у цей час були в Маріуполі. Шукала його на всіх можливих фотографіях, у групах і каналах,
– пригадала жінка.

У такому стані Оксана навіть потрапила під вплив шахрая, який говорив, що знає де Олександр і за гроші обіцяв розповісти інформацію. Згодом цю людину затримали правоохоронні органи.

26 липня відбувся обмін тілами загиблих, зокрема, з "Азовсталі". У цей час Оксана звернулась до слідчої з Києва та надала всю інформацію про сина, зокрема про його татуювання та родимки.

Згодом до жінки подзвонили та розповіли, що за даними та фотографіями вони можуть мати тіло саме Олександра. Спершу Оксані запропонували вислати фотографії тіла, щоб переконатись остаточно. Але жінка була до цього не готова.

"Ми поїхали з чоловіком і молодшим сином. Це було 1 серпня. Молодший син мене не пустив і пішов сам, аргументувавши тим, що Саша йому не пробачить, якщо я його побачу таким. Це був Саша…", – розповіла жінка.

5 серпня "Арса" поховали в Черкасах на Алеї Слави Третього міського кладовища. Для Оксани це було важливо, бо вона знала, що ніхто не вічний, а за Алеєю Слави завжди доглядатимуть, адже це місце пам'яті. Олександр спочиває поруч з азовцями та захисниками, які загинули в бараках "Оленівки".

Сам похорон я не пам'ятаю… я не пам'ятаю себе в цей день. Єдине, що пригадую – повторювала як мантру слова пробачення. Я просила вибачення, що я нічого не зробила і не була в ці хвилини поруч,
– сказала Оксана.

Могила "Арса" у Черкасах / Фото надане 24 Каналу

Зараз жінка вже 2 рік працює у Черкаському обласному ветеранському просторі. Кожного дня вона спілкується з родинами полеглих захисників, ветеранів та полонених. Тому точно знає, як правильно підтримати людей, які пережили схожий досвід.

Водночас сама Оксана після загибелі сина зіштовхнулась з непорозумінням з боку близьких, зокрема подруги, з якою вони спілкувались 20 років.

Жінки разом їздили сім'ями відпочивати та разом працювали, сидівши в сусідніх кабінетах. Однак після загибелі Олександра подруга фактично відвернулась від Оксани – раптово перестала з нею розмовляти.

Я питала себе, що я зробила не так, що людина кардинально змінила до мене ставлення. Я мусила звільнитись, бо мені було емоційно некомфортно, а людина нічого не пояснювала. Через деякий час у листуванні вона мені написала, що їй "набридло бути у негативі",
– згадала жінка.

Оксана не розуміла таких слів та поведінки колишньої подруги, бо, за її словами, на роботі вона трималась – не показувала свій біль та сум.

Як Оксана переживає втрату сина / Фото надане 24 Каналу

Водночас жінка наголосила, що кожен, хто переживає таке горе, має право на будь-які емоції: хтось плаче, хтось навпаки – кам'яніє і не може показати свій справжній стан. Це нормально, адже кожен має переживати втрату так, як він хоче. Головне – щоб людині стало легше.

"Не треба пропускати це (думки оточення, – 24 Канал) крізь себе. І без того складно, а такі моменти примножують біль. Варто відпускати таких людей і не зациклюватись", – підсумувала жінка.

За словами жінки, Олександр дуже не любив, коли вона була засмучена та плакала. Син намагався зберігати позитив навіть у найважчих моментах.

Так, під час одного листування, перебуваючи в Маріуполі, він написав Оксані: "Я б не хотів з Вальгалли дивитись, як ви плачете". Саме ці слова згодом жінка набила на руці разом з портретом Олександра.

Це татуювання стало для жінки першим. До цього вона не замислювалась над цим, адже багато років працювала завідувачем дитячого садочка.

Коли Саші не стало, для мене вже не було ніяких перепон. Що могло статись найстрашніше – вже сталось. Я не зважала на те, що могли про мене думати. Для мене було важливо зробити тату як нагадування,
– пояснила вона.

Зараз татуювання допомагає Оксані у складних моментах – вона читає ці слова, коли емоції накривають, і обіцяє триматись.

Слова сина, які надихнули Оксану на татуювання / Фото надане 24 Каналу

В одному з повідомлень перед смертю Олександр написав мамі: "Україна переможе, я б хотів це побачити". Ця фраза стала натхненням для створення шеврона.

Спершу жінка вагалась, як саме він має виглядати й з яким зображенням. Однак потім пригадала одну фотографію, яку отримала від сина з Маріуполя.

На початку березня 2022 року він з побратимами переховувався в місті в одній зі шкіл. Він вислав фотографію, де стоїть біля парти й тримає в руках вирізане з паперу сонечко. В повідомленні написав: "Несу сонце". Так ми й створили шеврон, він для мене дуже пам'ятний. Саша і далі несе сонце,
– підкреслила Оксана.

Періодично жінка замовляє друк шевронів. Їх має усе близьке оточення Олександра. Також вона дарує їх ветеранам, з якими спілкується, як оберіг.

Шеврон на честь Олександра / Фото надане 24 Каналу

Оксана також розповіла, що зберігає жетон сина. Під час останньої відпустки Олександр пішов до друга і залишив його в нього. Тоді "Арс" сказав, що це буде приводом, щоб він повернувся і ще раз прийшов в гості.

"Коли ж Саша загинув, цей товариш повернув жетон мені. Він сказав, що розуміє, наскільки це для мене важливо. Жетон кожен день зі мною, я не ношу його на собі, але він біля мене завжди", – поділилась жінка.

Зараз мати Олександра є співорганізаторкою акції "Не мовчи – полон вбиває". Вперше на таку акцію жінка пішла в кінці липня 2022 року напередодні впізнання тіла сина. Вона розуміла, яке "особливе" ставлення мали росіяни до азовців.

Вже після поховання Олександра Оксана почала організовувати акції, залучившись підтримкою громадських активістів та місцевої влади. Жінці також вдалось відкрити виставку з фотографіями загиблих оборонців Маріуполя.

Оксана також долучилась до створення петиції щодо перейменування однієї вулиці в Черкасах на вулицю Захисників Азовсталі та перейменування скверу, який тепер має назву "Героїв Азову".

"Тут мовиться не лише про мого сина, це нагадування про всіх його побратимів. За цей час я не пропустила жодної акції без поважних причин. Літо чи зима, морози, дощ, сніг – я стою", – підкреслила вона.

Оксана виходить на акції-нагадування: скриншоти з соцмереж

Коли ж Оксану запитують, навіщо вона це робить, вона відповідає: "Ми нагадуємо, що війна триває і ми про них пам'ятаємо. До наших полонених доходить частина інформації та вони радіють".

Жінка пригадала, що Олександр часто повторював, що його побратими – це найкращі люди на землі. Тому виходячи на акції, жінка продовжує справу свого сина, адже знає, що він би ніколи їх не залишив.

Втрата дитини – найважче випробування для матері. Зараз Оксана віддала б усе, щоб хоч на хвилину побачити та обійняти сина. Однак вона розуміє, що це неможливо, тому бореться за усіх полонених, щоб інші матері змогли побачити своїх дітей.

Жінка впевнена – Олександр народився, щоб бути оборонцем роду. Він виконав свою місію і тепер його сім'я має охоронця. Ніхто не мав право відмовляти "Арса" йти на фронт, але зараз його сім'я повинна берегти пам'ять про нього і робити усе можливе, щоб перемога України настала якомога швидше – щоб мрія "Арса" здійснилася.