"Ми думали, зараз буде ж*па", – український прикордонник згадав, як повертався з полону

Прикордонник Євгеній Котляренко є одним із тих, хто захищав острів. Його не зламала ані війна, ані 15 місяців полону. Детальніше історію героя – дізнавайтеся у межах програми "Кордон.UA", інформує 24 Канал.

До теми Бійці ГУР, які звільняли Зміїний, 28 годин блукали в морі на гумовому човні, – WSJ

Наші шанси були нульові: як Росія захопила Зміїний

З першого дня повномасштабного вторгнення острів Зміїний був під прицілом росіян. Контроль над морськими акваторіями для ворога – один із пріоритетів. Тож шматочок скелястої суші, здавалося, був приреченим.

Події на рідній заставі Євгеній пам’ятає похвилинно. Інформація про можливий напад надходила звідусіль. Але ніхто до останнього не вірив, що це – зовсім не чутки. За тиждень до вторгнення, прикордонники Зміїного постійно проводили тренування. До тих пір, поки в ніч на 24 лютого, замість навчальної тривоги не почули реальне "До бою!".

Всі зайняли бойові позиції. І під ранок вже почали виходити російські окупанти і повідомляти: "Острів Зміїний, пропонуємо вам здатися". Ми не реагували, але упродовж дня кожної години вони це повторювали, повторювали, повторювали,
– розповів Євгеній Котляренко.

Спроби примусити українців скласти зброю не припинялися. Саме після однієї з них у відповідь росіяни почули від прикордонників, куди саме їм потрібно йти. Коли окупанти зрозуміли, що гарнізон не планує здаватися, вони почали обстріл. Винищувачами поступово стирали всю інфраструктуру на острові.

Але шанси у нас були нульові. По-перше, було нікуди діватись, в скелю ти не зариєшся – це фізично нереально. А озброєння, яке у нас було… ну нам би його вистачило хіба на катери спецназу, які підійшли до пірса. Їх ми знищити могли. А все інше – протистояння сил було нерівне,
– додав прикордонник.

"Не хвилюйся, вони все брешуть": остання розмова перед полоном

Євгеній згадує, як разом з побратимом біг до бункера, коли почався обстріл. Вони залягли у землю і він жартома сказав до товариша, що це можливо останній раз, коли їм доводиться бачити небо...

Росія завдавала дуже точних ударів. Одразу знищили вишку зв’язку, аби унеможливити бодай найменший шанс зв’язатися із великою землею. У перші хвилини Євгеній встиг зателефонувати дружині й коротко сказав, що все добре.

Ну не скажу ж я їй, що літаки нас бомблять, вона сама з дітьми вдома. А вона каже, що по новинах говорять, що вас бомблять. А я кажу їй: та ні, вони брешуть, все добре. Давай потім подзвоню,
– пригадав Євгеній.

Але "потім" настало лише через 15 місяців. Зв’язок із прикордонниками зник. Поки суспільство плуталося у здогадках, росіяни впритул наблизилися до острова.

"Вони просто підійшли двома катерами, висадився спецназ чоловік 15. Ми розуміли, що якщо ми зараз цей спецназ знищимо, то у відповідь вони просто покришать ці скелі й ніхто не виживе. Нам обіцяли, що все буде нормально, що скоро ми поїдемо додому. Ці слова я чув всі 15 місяців полону.." – розповів прикордонник.

У полоні Євгенію казали, що Україна нібито про них забула та обмінювати їх ніхто не збирається. Та попри інформаційний вакуум, всі військові чекали повернення додому. У колоніях росіян неабияк дратувало татуювання Євгена. Від побаченого на його потилиці тризуба вони раділи, немов діти. Щоправда, ця радість зазвичай закінчувалася фізичним болем.

Мені, звісно, перепадало, але я всілякими способами намагався його закрити. Бувши з хлопцями там, вони підсміювались, типу "де ж твоя шия". Я вже так привчився ходити, щоб комір до макушки приростав, щоб шиї не було видно,
– пригадав Євгеній.

Життя після полону

Майже півтора року полону Євген мріяв лише про одне – знову обійняти родину. Підбадьорював себе тим, що вдома чекає дружина, діти. Про те, що він невдовзі повернеться додому, Євген, звісно ж, не знав. Але раптова люб’язність росіян викликала у військових підозри.

До дисбата нас перевозили з колонії, і ми заїхали в Курськ транзитом. Там нас відгамселили, але була характерна відмінність – бруківка. І коли з дисбата вже другий раз нас везли й ми побачили цю бруківку, то розуміли, що зараз буде, м’яко кажучи, ж*па. Але нас не били… І ось тут ми запідозрили… Думали, якщо шкуру не портять, то може, це на обмін,
– розповів Євгеній Котляренко.

Євгена обміняли 11 червня 2023 року. Це був його день народження. Майже через рік після повернення у нього народилася ще одна донечка. Про те, що тато у полоні, старшій доньці розповіли одразу. А син про полон не знав і досі неохоче відпускає тата на службу.

Я, буває, збираюся на роботу, а син каже: "Та не йди, ти вже раз був довго на роботі". Я кажу, що треба, це ж служба. А коли мене обміняли, він запитував: "Тато, де ти так довго був?"
– сказав Євгеній Котляренко.

Указом президента прикордонника нагороджено медаллю "За військову службу Україні". На запитання, що він зробить після перемоги, чоловік відповів просто: подякую всім, хто боровся. А для тих, хто зневірився в перемозі України, військовий має переконливий аргумент.

"Якщо вони зараз опустять руки, то прийдуть окупанти і їм прийдеться опускати голови, як це робив я 15 місяців в полоні", – наголосив Євгеній Котляренко.