Пафосні міркування в сторону – "хороші хлопці" рідко перемагають у війні
Джерело:
Петро ОлещукУ контексті продуктивної роботи Бєлгородської ППО побачив черговий приступ коментаторів, які почали викладати чергові пафосні міркування, що "не можна з цього радіти", бо "це перетворює нас на орків" і т.д. Ну і, звісно, обов'язковий висновок, що "так ми війну не виграємо".
Ніщо не зробить з нас орків
Я бачу, що ця "бацила Арестовича" продовжує ширитися Україною, тому треба зробити деякі зауваження.
Читайте також Суперзброя по-російськи: що треба знати про ракету з тепловими пастками
Ні, жодна наша реакція не зробить з нас орків, бо і росіяни – не орки. Вони цілком собі люди. Люди, які хочуть нас знищити як народ (так, саме як спільноту, а не фізично всіх, але багатьох – фізично), захопити нашу територію, організувати тут власну провінцію, а захоплені ресурси (від природних і до людських) використати задля розширення власної імперії.
Це абсолютно звична для людей практика. Подивіться на історію імперій. Досягають вони своїх цілей цілком раціонально і прагматично. За підтримки власного суспільства, яке теж хоче нашого знищення. Не тому, що ми їх "образили", а просто тому, що вони вважають, що ми маємо належати їм, і це основа їхнього світогляду.
Прикриваючись за різними евфемізмами на кшталт "орків", ми втрачаємо сутність цієї війни, яка є екзистенційною для українського народу. Наш ворог не є взірцем суспільного розвитку, соціальних моделей організації, або просто ефективності у XXI сторіччі, але він має і виразні переваги – у нього багато людей і багато грошей, за які можна цих людей озброювати.
Важливо Головні юридичні події 2024 року: що чекає Україну та світ
Оскільки ці люди загалом підтримують політику власного уряду щодо імперіалістичних воєн, вони продовжують мобілізацію та атаки на територію України.
Війна уже давно перейшла за межі цих пафосних міркувань про неможливість уподібнюватись комусь або що для перемоги ми повинні показати якусь ідейну першість та інший мотлох. Ні, мовиться про боротьбу за існування на основі мобілізації існуючих ресурсів.
Власне, якщо ви уважно слухали останню пресконференцію головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного, то там якраз було про це. Все досить "просто". Головнокомандувач підтвердив, що орієнтовне число мобілізованих у 500 тисяч покриває потреби Сил оборони наступного року – це заміна і підготовка нових бригад. 36 місяців, як термін мобілізації, може бути дотриманий, якщо є ким замінити воїнів і якщо немає загострення.
Військові не розробляють конкретні інструменти мобілізації, але потребують людей на службі. Ці люди потрібні, аби військові тримали фронт, а без утриманого фронту все інше – не матиме мети. Якщо ми все зробимо правильно, то, ймовірно, нам "допоможе Бог", який, як відомо, завжди на боці великих батальйонів.
"Погані хлопці" часто перемагають
Мовиться тут не про те, чи потрібна мобілізація, чи не потрібна, а як ухвалити відповідне законодавство, яке було б бодай ефективне. Саме від цього, а також від наявних ресурсів, і буде залежати підсумковий результат для України. А не від того, чи покажемо ми якусь колосальну "моральну вищість" над росіянами.
Це не кіно, де "хороші хлопці" перемагають. До речі, західні друзі України теж про це стабільно забувають. Тут нічого для "хороших хлопців" не гарантовано. Навпаки, "погані хлопці" часто перемагають, бо можуть мобілізувати необхідні ресурси.
Не треба особливо кричати про чиюсь "громадську думку". Остання дуже гнучка, і легко може не помічати "невигідні" геноциди, і роздмухувати "вигідні". Політики можуть маніпулювати думкою власних громадян. Зокрема, коли на Україну була здійснена найбільша від 1945 року агресія у Європі, то багатьом політикам було зручно декларувати підтримку Україні. Тоді вони обіцяли золоті гори та "підтримку, скільки буде потрібно". Потім це "скільки потрібно" виявилося значно коротшим.
У будь-якому випадку, це не бойовик, а щось зовсім інше.
Зауважте Росіяни зібралися нівелювати літні успіхи ЗСУ біля Токмака: чи вдасться їм це
А про емоції. Колись, ще у студентські роки, я прочитав роман Курта Воннеґута "Бойня номер п'ять, або Хрестовий похід дітей", який мене вразив автобіографічним описом бомбардування Дрездена у лютому 1945 року. Згодом я сам побував у Дрездені, де побачив місто, яке досі відновлюють, додаючи до старих каменів у будівлях, які змогли врятувати, нові.
Я тоді багато думав з цього приводу. Дрезден був перлиною західної цивілізації, Флоренцією на Ельбі. Навіщо його союзники тоді знищили? Війна ж уже наближалася до завершення, і це всі розуміли. Я не міг цього зрозуміти. Тепер можу. Перебування у вирі історичних подій змушує краще зрозуміти історію.