"Піхота – це серце, але 99% успіху залежить від БпЛА": інтервʼю комбата 66-ї ОМБр про штурми росіян, брак людей і відповідальність командира

Фронт північніше Лимана тривалий час є однією з найстабільніших ділянок фронту, особливо враховуючи те, що ворог регулярно намагається прорватися там. Зокрема на початку весни росіяни почали великий механізований штурм, котрий закінчився провалом. Серед тих, хто відбивав цей штурм – 3-й окремий механізований батальйон Fireflies ("Світлячки") 66-ї окремої механізованої бригади імені князя Мстислава Хороброго.

Командир батальйону "Псих" сам пройшов шлях піхотинця і зараз у фокусі його роботи – робити все, аби піхотинці поверталися з позицій неушкодженими. А ще боєць відверто говорить про проблеми, з якими зіштовхується наше військо.

Ми поговорили з комбатом про те, яка зараз ситуація на Лиманському напрямку, про сенс механізованих штурмів в умовах війни дронів, роль і важливість піхоти та її забезпечення на передовій, про скандали, пов'язані з голодуванням бійців на нулі у кількох бригадах та не лише. Про все це читайте в ексклюзивному інтерв'ю Сергія "Психа" Гальченка для 24 Каналу, яке ми записали на Лиманському напрямку

Цікаво Останню крапку у війні поставить піхота, – інтерв’ю командира роти 66-ї ОМБр про бійців на нулі, виходи по 100 днів і вплив дронів

Не дійшли до лінії зіткнення: про масований штурм росіян на Лиманському напрямку

Зараз ми на Лиманському напрямку. Яка ситуація тут, зокрема у зоні відповідальності вашої бригади?

Наразі у нас все контрольовано. Ворог завжди намагається проникнути на нашу територію невеликими групами й навіть механізованими штурмами, але весь передній край контрольований. Навіть, коли є можливість, ми намагаємося здійснювати певні контратаки для покращення становища для власної піхоти.

Ситуація на Лиманському напрямку / Карта DeepStateMAP

От власне про механізовані штурми – цієї весни на Лиманському напрямку 66-та бригада була серед підрозділів, котрі зірвали великий російський штурм. І що важливо – під час цієї операції, як і наголошувала бригада у своїх заявах, не було втрат з нашого боку. Яким чином вдалося цього досягти?

Останнім часом багато роботи було пророблено в напрямку розвитку безпілотних систем. Завдяки БпС і злагодженій роботі суміжних підрозділів, котрі стоять у смузі бригади, ми змогли виявити та знищити противника ще на підступі до переднього краю. Звісно, були випадки, де противник добирався до лінії зіткнення, але успіху все ж не мав.

Тобто весь цей час наша піхота не вступала в ближній бій з ворогом. Ми робили те, що має робити кожен командир – забезпечували, щоб ворог не добрався до наших позицій.

Насамперед важливе виявлення. Чим далі ми можемо літати, тим швидше ми виявляємо противника. Чим швидше ми його виявляємо, тим швидше можемо завдавати вогневе ураження. Тому 99% успіху – це БпЛА.

Повертаючись до того великого штурму – яку мету ставив перед собою ворог, починаючи цю кампанію, яка, на щастя, зазнала краху?

Останнім часом у них тактика одна – якщо ідуть великі механізовані штурми, то вони хочуть якомога далі заїхати, зайняти певні рубежі та потім інфільтруватися по тому маршруту. Загалом це робиться для того, щоб вибити наші позиції БпЛА – тобто доїхати так, щоб наші екіпажі почали відходити назад.

Механізовані штурми зараз не так часто відбуваються, але вони все одно на мотоциклах і квадроциклах пробують раз на тиждень прорватися. Вони виїжджають, ми їх дорогою "розбираємо", хто виживає – іде пішки й ми далі їх знищуємо.

Як Сили Оборони зірвали російський масований штурм: дивіться відео

От ви кажете, що 99% успіху в розгромі механізованого штурму належить дронам. А чи мають взагалі сенс механізовані штурми в умовах такої активності БпЛА?

Хіба для того, щоб у якомусь певному випадку відволікти. Механізований штурм потрібен для того, щоб десь закріпитися. Основна задача – прорватися на якомога більшу глибину і зайняти якийсь рубіж чи висоту, з якої можна розгортати подальший наступ. Але якщо немає можливості вибивати ворога зі стартової позиції, то нема сенсу під’їжджати так близько.

Наразі ефективно просуватися у бік противника малими групами. Я думаю, ворог це так само розуміє. Єдина відмінність у тому, що коли в мене піхота заходить на новий рубіж, я повністю проробляю маршрут – знаходжу укриття, які є надійними й там можна сховатися, облаштуватися так, щоб їх не вибили ворожі FPV чи бомбери.

Коли цей маршрут готовий, тоді вже виходить піхота і це лише при умові, що я можу проглядати ділянку за 5 – 10 кілометрів від переднього краю, контролювати переміщення ворога і в разі потреби робити дистанційне мінування чи наносити ураження.

Підтримайте збір на дрони 3 МБ 66ОМБр. Ціль: 150 000 гривень. Посилання на банку – тут. Номер картки банки:
4874 1000 3933 1502.

Щоб ворог не дійшов до піхоти: про мінімізацію втрат і стабільність фронту

Якщо говорити про втрати, то яким є співвідношення з нашого боку і з боку росіян у вашій зоні відповідальності?

За останні кілька місяців у мене 3 небесних воїни та кілька поранених. В основному це підрив на дистанційному мінуванні.

До того ми були на ділянці, де було важче і було більше втрат. Тоді ми, скажімо так, були в напівоточенні – ворог був з трьох сторін і мав більше можливостей уражати нас дронами.

На цій ділянці, відколи ми заступили, ми вирівняли передній край, що дало нам змогу зменшити втрати нашого особового складу. І навіть в період зачистки позицій від ворога втрат у нас не було. Ми проробляли маршрут, шукали укриття, робили розмінування й аж після цього йшла піхота, яку супроводжував наш дрон. Так ми мінімізували втрати.

"Псих" – командир 3-го батальйону Fireflies / Фото 66-ї ОМБр

Тому якщо говорити про статистику станом на зараз, то співвідношення втрат у нас десь 1 до 10.

З минулого літа ділянка фронту північніше Лиману, тобто відрізок до Борової – одна із найстабільніших, якщо аналізувати за відкритими джерелами. Але попри те тут відбувається чимало боїв. Оцієї стабільності вдається досягати завдяки вдосконаленню БпЛА чи це сукупність кількох факторів?

Командування підрозділу – це основне. Ви знаєте, що в кожного підрозділу є власне забезпечення. Тут зібралися підрозділи, котрі мають бажання розвиватися, які не стоять на місці, які розуміють тенденції сучасної війни, витрачають свої ресурси та кошти на розвиток. Ці підрозділи роблять максимум для забезпечення результату, про який ми говоримо – знищення ворога далеко від лінії зіткнення, робота по ворожій логістиці.

Як змінився Лиманський напрямок за рік / Карта DeepStateMAP

У нас є підрозділи, які працюють на 40 – 50 кілометрів і перебивають ворогу логістику. Відповідно, лише частково особовий склад противника доходить до переднього краю. Моя задача як командира батальйонно-тактичної групи – зробити так, щоб він не дійшов до позицій піхоти. 

У нас правильно направлений ресурс і розставлені пріоритети з ураження ворога. Перш за все – робота по антенах, по точках злету БпЛА, що не дає противнику змоги проводити розвідку наших позицій. Якщо вони не мають інформації про те, куди наносити ураження – наші пілоти, скажімо так, більш-менш у безпеці.

Проте противник має різні засоби й станом на сьогодні великою проблемою є дистанційне мінування. Ворог моніторить, куди наші групи можуть проходити й засипає мінами. Це ускладнює нашу роботу. Але ми теж проводимо такі заходи на території противника.

"Мусимо з цим зустрітися": про російський "Рубікон" та антидронові сітки

Ви говорили про перерізання логістики. Є у росіян такий підрозділ – "Рубікон", який в принципі якраз займається цим і є тенденція, що їхню тактику переймають інші російські підрозділи. Чи відчувається зараз це у вашій зоні відповідальності?

Коли заходить "Рубікон", це для нас певною мірою біда. З іншого боку – це необхідно для того, аби ми здобували певний досвід, бо на війні без досвіду нічого не зробиш. Для того щоб перемогти ворога, треба розуміти, на які точки він давить і які цілі він для себе обирає. І той самий "Рубікон" не безсмертний.

Раніше нам було важче, бо ми не могли до них дотягнутися. Сьогодні ми можемо літати доволі далеко.

"Рубікон" в основному заходить на ділянку фронту, аби виконувати певні задачі. Серед основних – це стартові позиції БпЛА або логістика. Чому вони обирають логістику? Бо якщо її немає – ти не можеш довезти до своїх екіпажів необхідний боєкомплект, батареї й інше необхідне забезпечення. Відповідно, вони не будуть літати. 

"Рубікон" є проблемою, бо вони впроваджують свою тактику і далі. Також зараз є ще один підрозділ, який стоїть проти нас у плані БпЛА. І ми знаємо, що він буде переходити в полк. Проте ми наносимо ураження по них. Велику роль також відіграло відключення Starlink, яке не дає ворогу проводити ті дії, які він міг здійснювати раніше.

Це виклик і це важко, але без цього ми не можемо зрозуміти, як протидіяти самому противнику. Ми мусимо з ним зустрітися, побачити, як він працює, вчитися протидіяти та знищувати його далі. Таким чином і ми розвиваємося.

Спостерігаю в прифронтових регіонах таку проблему – антидронові сітки, або радше подекуди їхня відсутність. І часто їхнє встановлення лягає на плечі бригад, коли фронт підсувається надто близько. Однак якщо ми говоримо про захист логістичних шляхів, то це мав би бути пріоритет. Якщо брати поточну ситуацію, в ідеалі на скільки кілометрів від лінії зіткнення треба було б закрити дороги сітками?

Якщо від нуля – думаю, кілометрів 100. Це як мінімум. Ворожі FPV зараз можуть летіти на відстань до 40 кілометрів. У них є ударники, які підлітають на крилатих БпЛА і з них скидають FPV. Є крила, які далеко літають. І треба розуміти, що антидронові сітки мають бути не лише в районах, куди вже долітає, але і там, де ще не прилітало.

Ми не знаємо, з якого боку може ще підійти ворог і не знаємо, на яку відстань він зможе залетіти завтра. Хто б що не казав, але противник також розвивається в плані БпЛА.

Чи можуть роботизовані комплекси замінити піхоту?

Ми багато говоримо про БпЛА. Безпілотники та наземні роботизовані комплекси станом на зараз перебрали на себе багато роботи, яку раніше виконували люди. Але якщо говорити про найважчу, тобто піхотну роботу – чи можуть вони виконувати її?

Це нереально. Коли у робота йде якийсь злам, ви ж не поставите ще одного робота, аби той мастило залив чи щось поремонтував. Все одно має бути людина, яка в цьому розбирається, може все налаштувати, перепрошити чи відремонтувати.

Так, і НРК, і БпЛА бережуть людські життя однозначно, вони спрощують логістику, піхотинцям не треба тягнути з собою величезні вантажі, бо НРК потім все завезе. Це спрощує роботу особового складу, якого, як ви знаєте, не вистачає зараз.

Звичайно, я робитиму все, щоб у мене було якнайбільше НРК. Я краще його відправлю на розмінування, ніж людину. Проте без піхоти воювати ми не будемо. Піхота – це серце, це найголовніше. Піхота може доповідати – це по-перше. По-друге, піхота може слухати. По-третє, піхота може приймати рішення, імпровізувати, переміщатися. Роботизована техніка цього робити не може.

Проте можливо підкріпити піхоту, щоб НРК довозили провізію і БК, розміновувати територію, завдавали вогневого ураження по ворогу чи здійснювали дистанційний підрив. Але замінити піхотинців вони не можуть. Якщо, наприклад, бійці заходять на новий рубіж, саме вони доповідають про те, де краще видно, де кращий горизонт, бо на планшеті – це одне, а в реальності – інше, коли піхотинець бачить на власні очі.

У нас навіть була ситуація, коли ми штурмували невелике підвальне приміщення. Ми знали, що там є скупчення ворога, але не могли зрозуміти, як там все влаштовано. Піхотинці штурмували десь 2,5 години – забігали, кидали гранати, перестрілювалися. В підсумку ворог їх виявив і ми відійшли. Два поранені, але всі живі й здорові.

Проте та інформація, яку ми отримали від піхотинців, допомогла нам нанести вогневе ураження так, що ми буквально поховали там противника.

Можливо, в майбутньому технології дозволять нам говорити про заміну піхотинців. У плані розвідки хотілося б посилати тільки техніку, а не щоб піхота ходила на нові місця. Зараз розвиток НРК дає нам можливість ще й рятувати життя бійців – недавно ми евакуйовували двох, які підірвалися на міні й мали пошкодження ніг. Ми забирали їх за допомогою НРК – діяли швидко. Хлопці живі та з ними все гаразд.

Чому піхотинці застрягають на позиціях і яка ситуація з людьми?

"Піхота – це серце", як ви кажете, але зараз перед піхотинцями багато викликів. Один з найгостріших – те, що вони застрягають на позиціях на тижні, місяці чи є навіть прецеденти, коли воїни рік і більше проводили на нулі. Яка ситуація у вас в батальйоні?

Брехати не буду. В зимовий період я бійцям казав, що на позиції вони заходять мінімум на місяць, бо раніше можливості міняти не було. Перша причина – ускладнена логістика. Немає "зеленки", немає нормальних укриттів. Це небезпека для піхоти. Друга причина – наповненість особового складу. Коли вона на нормальному рівні була, ми міняли бійців до 15 днів.

Сьогодні держава не може забезпечити необхідну кількість піхотинців, які б могли виконувати завдання.

Недавно був випадок – відправляв я трьох бійців на позиції й казав, що вони щонайменше на місяць, бо швидше поміняти не можу. Але вони зайшли на готові позиції з укриттями та бліндажами. Їм не треба було облаштовувати позиції, бо вони вже були. Вони пробули там 64 дні. Але ми забезпечували логістику і прикриття. За ці 64 дні до них жодного разу не підійшов ворог. Ми вибивали ворожих пілотів і їх вогневі позиції, тому ураження наших позицій було мінімальне.

Проте я проти того, щоб піхота перебувала стільки часу на позиціях. Попри те, якщо є можливість, щоб вони побули довше і вийшли безпечно – то так і зроблю. Коли я був піхотинцем, я не був на позиціях 64 дні – за найгірших умов десь 2 тижні та мені є з чим порівнювати.

Зараз піхотинцю можна давати звання Героя України, якщо він зайшов і вийшов з позицій, бо це вкрай важко. Я так і кажу своїм бійцям: "Ваше завдання – зайти, пробути там, зробити максимум, аби заглибитися і потім вийти". Заміна піхотинців – це проблема не тому, що командир не хоче цього робити, а тому, що командир не має відповідного забезпечення особовим складом, щоб це робити.

А яка ситуація з особовим складом?

Є проблема з тим, який особовий склад приїжджає. Здебільшого це люди, які вже не мають здоров’я або взагалі вже мають документи на звільнення. Часто їх відправляють, щоб військові частини та бойові підрозділи займалися ними тут, бо не хочуть займатися ними в тилу.

Через це в нас іде наповнення особовим складом, який ми не можемо використати. У мене політика проста – коли йде поповнення, я приїжджаю на полігон і кажу: "Хлопці, ви підете туди, по вас будуть стріляти, будуть падати на голову міни, буде працювати артилерія, дрони, скиди – це все, що робитиме ворог. А тепер я вам розкажу, що ми будемо робити: ми вас підготуємо, одягнемо, дамо все необхідне, дамо провідників на логістичні маршрути, зробимо все можливе, аби провести вас у безпечне місце. Вам треба дійти до точки, закопатися і час від часу ви робитимете певні дії для покращення свого становища". Це все пояснюємо і я дивлюсь, як люди реагують.

Зараз велика кількість приходить з інших військових частин і це добре, бо вони мають з чим порівняти. З ними спілкуються, комбат каже, що сам пройшов піхоту, розповідає про роботу і структуру.

Я кажу хлопцям, що після 2 – 3 виходів вони можуть пробуватися на інші посади, але є такі, що вже ходили разів 7 – 8 і не хочуть змінювати цей напрямок.

Проте я вважаю, що людина, котра пройшла піхоту, в будь-якому підрозділі почуватиме себе нормально.

Ви працюєте з піхотинцями виключно як командир чи як і той, хто сам пройшов піхоту?

Я зразу кажу їм, де я був, що бачив, що пройшов. І в нас є правило – не може навчати піхотинця людина, котра не була в піхоті. У нас деколи приїжджають з БЗВП новобранці, а вони автомат почистити не можуть. То ми вчимо тут.

Як і в управлінні батальйону, так і серед інструкторів у нас хлопці, як то кажуть, биті-перебиті. Вони пройшли піхоту, мали поранення і добре знають, що і як треба робити.

Найперше я чесно спілкуюсь з піхотинцями – питаю про те, які в них є проблеми. Якщо є по здоров’ю – їдуть лікуватися. Коли до мене прибувають новобранці, я кажу їм чесно – якщо є бажання іти в СЗЧ, то побудьте бодай отой період підготовки в батальйоні. Якщо після цього бажання не зникне – ваша справа. Ідіть. Та до 90% потім повертаються. Але часто не в такі підрозділи, як у нас і вони шкодують, що пішли.

"Знімати й відправляти їх на позиції": про скандал з 14-ю бригадою і відповідальність командирів

Коли бійці повертаються з позицій, як це відбувається? Чи зустрічаєте їх ви? Що пропонуєте їм?

Щоразу, коли хлопці вертаються з першого виходу, я зустрічаю їх, обіймаю, вручаю шеврон нашого батальйону.

У нас створений спеціальний пункт, де є людина, яка займається їхніми спинами. Є сауна, чан, психолог, є PlayStation, спальні місця. То вони собі там відпочивають і відновлюються.

Потім їдуть на полігон, де у вільний від навчання час можуть рибалити, займатися спортом, спілкуватися з побратимами та інструкторами. Ми намагаємося створити тут братство чи свого роду сім’ю.

До теми Мінус 30 кілограмів на позиціях: все про резонансний скандал із забезпеченням 14-ї ОМБр

От ви розповідаєте про те, які умови намагаєтеся створити піхотинцям і це виглядає особливо контрастно на фоні скандалу з 14-ю бригадою, де бійці голодували на позиціях. Певен, ви бачили ці фото піхотинців. Як ви реагували на це, коли побачили, й що на вашу думку в таких ситуаціях треба робити?

Знімати командира і відправляти на позиції піхоти без забезпечення, як були його піхотинці. Немає такого, що командир не знає. Якщо він "не знає", значить він вибудував роботу зі своїми підлеглими так, що до нього не доходить інформація. Якщо ти командир механізованого піхотного підрозділу, твоє першочергове завдання – знати, що в тебе відбувається на передньому краї.

Командирів, які так ставляться до своїх підлеглих, треба знімати, немає значення, якого вони рангу – генерал, полковник, байдуже. Через такі випадки й через таких людей до нас всіх потім ставляться інакше.

Є моменти, коли є проблеми з логістикою. Якщо хлопці день не мають їсти – це вже проблема. Піхота – це наше все і завдяки піхоті наша держава є. Немає значення, на скільки кілометрів ти виб’єш ворога – на 5, 10, але доки туди не зайде піхота – доти це територія ворога. Як тільки піхота закріпляється там – це відвойована земля.

А тепер уявіть, зайшли хороші люди, хороші бійці на позицію. І переживають ось таке. Коли він потім вийде і потрапить до мене в підрозділ, я маю йому довести, що він потрапив у гарне місце і що тут такого не буде. Але на їхньому місці я б дивився і казав: "Ну поговори мені тут, давай" і не вірив би нічому.

У нас для бійців передбачена кримінальна відповідальність і за СЗЧ, і за невиконання наказу тощо. Є багато кримінальних справ. Але я щось не пригадую кейсу, коли командира за чи то халатне ставлення до особового складу, чи то за накази, які були завідома провальними, притягали до відповідальності. Хоча так, є випадки зняття з посад. Але чи це все, чим має обмежуватися покарання?

Я вважаю, що це основна проблема сьогодні. На посаді бойового командира мають бути люди, котрі мають бойовий досвід. Обов’язково. Не може, наприклад, командир БпЛА прийти командувати механізованим батальйоном. Він ніколи не працював з піхотним підрозділом. А от командир піхотного підрозділу може заступити на будь-яку посаду в бойовому з’єднанні. Ця людина відповідала за свій особовий склад, проводила штурмові й оборонні дії, проводила логістику.

Я теж не знаю випадків, коли в нас би були покарані командири, дії яких призводили до загибелі маси людей. Гадаю, це мають вирішувати на рівні держави – проводити перевірки. У складі комісій мають бути люди, котрі пройшли війну, котрі були на нулі. Не має значення, які погони в командира, але комісія має казати, що тут і тут неправильно і за це доведеться нести покарання.

Через таких людей ми можемо втрачати особовий склад, якого і так не вистачає.

"Треба питати, чого вони хочуть": про моральний стан бійців та ротації

Ви вже кілька разів звернули увагу на нестачу людей і це вже давно не секрет. А якщо говорити про тих, хто зараз у війську – хтось 4 роки, хтось більше, хтось менше – це доволі складно. Як працюєте з морально-психологічним станом бійців?

Намагаюсь залучати їх до розвитку безпосередньо того, що в нас є в батальйоні. Наприклад, людина, яка колись була зв’язківцем і сиділа на рації на КСП батальйону, виявила бажання програмувати, паяти й розвивати БпЛА. Троє людей, які були на командно-спостережному пункті зараз мотають оптоволокно. Ми вже FPV на оптоволокні на рівні батальйону робимо самі.

Для того, аби тримати людей в тонусі, їм завжди потрібен певний розвиток, щоб вони не стояли на місці. От я казав про піхотинців – є ті, хто бачить себе саме в піхоті, є ті, хто після другого-третього виходу кажуть, що хочуть, наприклад, бути водіями.  

Коли приходять фахівці якогось великого рівня і я знаю, що аби навчити такого фахівця, мені треба багато часу, я все одно стараюся залучити його ближче до переднього краю, наприклад на КСП роти, аби він відчув, що таке війна, аби побачив її. Далі він, наприклад, каже, що хороший програміст і може займатися дистанційним мінуванням, чи паяти чіпи або програмувати "Мавіки".

І відпустки вирішують багато. Деколи бувають моменти, коли я можу відпустити хлопців, коли вони мають певні проблеми в сім’ї. Або, наприклад, дитина народилася. На довірі я можу це дозволити. Якщо людина адекватна – то чому б ні? Тоді людина відчуває, що про неї думають і їй довіряють.

Треба ще питати в людей, чого б вони хотіли, чого бракує. Наприклад, взимку бійці питали, чи можна якусь лазню організувати. На полігон приїхав, питаю, що хотіли б ще для розрядки, кажуть – теніс. Гаразд. Треба спілкуватися з людьми. Я коли став командиром батальйону, приїхав до підрозділу, то хлопці дивилися на мене і питали: "Ви дійсно комбат?" Кажу, що так, а вони такі: "Ми просто попереднього комбата навіть не бачили". Два роки воювали й комбата не бачили. Звичайно, що це також впливає на особовий склад.

Недавно головком Олександр Сирський підписав указ про ротацію бійців, які два місяці провели на передньому краї. В нинішніх умовах проведення таких ротацій можливе, чи потрібні ще заходи для того, аби ротація стала можливою?

Перш ніж мені ставлять задачу зі знищення ворога, мене мають забезпечити всім необхідним. Перед тим як проводити ротації, підрозділи треба забезпечити особовим складом.

Спершу треба розв'язати проблеми з пораненими, з обмежено придатними, яких тільки в мене в батальйоні 68. Серед них є ті, хто пише рапорт, аби дозволили їм їхати на бойові, щоб вони могли отримати грошове забезпечення нормальне. Доки все це не буде вирішено, укази не мають сенсу.

"Люди мають приходити за власним бажанням": про мобілізацію і ТЦК

Позаминулого місяця у Львові був напад на військовослужбовця ТЦК, унаслідок чого той загинув. Випадок набув резонансу і після цього, здається, всі погодилися, що мобілізація мала б змінитися, але от немає одностайної думки про те, як саме. Яким є ваше бачення щодо мобілізації?

Я проти того, щоб людей пакували в буси, як це стається зараз. Люди мають приходити свідомо і за власним бажанням. Питання держави у тому, як це зробити й забезпечити. І мене не хвилює, як держава це зробить, бо це керівний склад країни й він має мати розуміння, як зацікавити людей. Треба зробити умови, щоб людина захотіла йти в армію, а не пакувати її. Бо вони прибувають сюди й зразу йдуть в СЗЧ. Вони ж і біду своїм побратимам роблять.

Добре, коли людина, яку запакували, попадає в якийсь адекватний підрозділ і себе знаходить. Але в нас і дезінформація є – хтось знайомий сказав, що от десь ціла рота зайшла і роти нема, у людей паніка починається. А на іншому напрямку є бригада, в якої піхотинці працюють, живуть, розвиваються.

Примусова мобілізація нічого не дасть. Жодна людина не хоче, щоб з ним поводилися як з бидлом – ні цивільний, ні військовослужбовець.

І коли я чую пропозиції залучати дітей з 18 років, то хочеться сказати відверто – якщо людина у 18 – 20 років побачить те, що я у свій час побачив, то в неї з психікою нічого нормального не буде. Ми, ті, хто пережили певні складні моменти у своєму житті, ми ніколи не повернемося такими, якими б хотіли повернутися і ми це розуміємо.

Треба умови з грошовим забезпеченням, пільгами, можливостями. Бо зараз це виглядає так – ви маєте піти й вмерти за Україну, тому що це ваша держава. Але от мені, наприклад, Україна нічого не дала. Я заробляв своїми руками, був приватним підприємцем, якому лише податки збільшували.

Люди мають мати все необхідне, мають мати впевненість, що якщо трапиться найгірше, то його близькі будуть забезпечені повністю. Питання не в тих 15 мільйонах, вони будуть потім в такому випадку. Треба бачити результат вже.

Ви кажете, що Україна вам нічого не дала, але ви вже п’ятий рік на війні. Як ви собі відповідаєте на питання "чому"?

У мене є люди, за яких я відповідаю. Знаєте, я думаю, що коли в мене не буде цієї відповідальності, я зроблю все можливе, щоб піти.

Знаєте, приємно, коли до тебе приходять люди й ти робиш усе, щоб вони зайшли, вижили, зробили певну роботу. І я гадаю, що зі мною погодяться більшість командирів, які не є кадровими військовими, що доки є особовий склад, оця сім’я – доти ми й будемо воювати.

І поки я маю надію, що в тилу дійдуть до якоїсь спільної думки та зроблять все необхідне, щоб це скінчилося. Ця війна не варта жодного небесного нашого бійця.