Цікаві факти про такі породи собак та причини їхнього зникнення зібрав 24 Канал.
Цікаво Домашнього улюбленця можна клонувати: у National Geographic пояснили, що з цього вийде
Яких собак ми вже ніколи не побачимо?
Альпійський мастиф
На сторінці extinctanimalsfacts розповіли, що альпійський мастиф має спільне походження із сенбернаром, але колись був великою окремою лінією. Порода відома в Західних Альпах ще із Середньовіччя.
Альпійський мастиф / Artwork by Sir Edwin H Landseer
У XIX столітті цих собак описували як великих і потужних, зокрема, пес на ім'я Ламі вважався одним із найбільших у Британії. Такі собаки мали відмінний нюх і рятували людей під сніговими завалами в горах.
Ймовірно, їх розводив герцог Девонширський у Чатсворт-хаусі. З роками селекціонери вивели з цієї породи чистокровну собаку, відому як сенбернар. Вони потрапили до широкої популяції, а первісне різноманіття альпійських мастифів у чистому вигляді зникло.
Аргентинський полярний собака
Як зазначають у LassieHondecos, ця нині вимерла порода виведена в Аргентині на початку ХХ століття. Її створила армія для роботи в Антарктиді – ці собаки тягнули упряжки та допомагали науковцям на базі Есперанса.
Собака з'явився після схрещування сибірського хаскі, аляскинського маламута, маньчжурського шпіца та гренландського собаки.
Аргентинський полярний собака / Фото Wikipedia
Це були середні або великі тварини вагою 25 – 40 кілограмів і зростом до 60 сантиметрів, із густою світлою шерстю, широкою головою та пухнастим хвостом.
Вони відзначалися дружелюбністю, розумом, відданістю та високою активністю, але потребували регулярного догляду й фізичних навантажень.
Староанглійський бульдог
За інформацією Animalia Pets, старий англійський бульдог – це вимерла порода собак із Англії, яку вважають одним із предків сучасних бультер'єрів.
Це були міцні, компактні й мускулисті тварини зростом близько 38 сантиметрів і вагою приблизно 20 кілограмів, із тривалістю життя 8 – 12 років.
Староанглійський бульдог / Фото Wikipedia
Їхній вигляд і будову підтверджують історичні зображення, зокрема картина 1817 року із собаками Крібом і Розою.
Порода славилася витривалістю, сміливістю та високою агресивністю. Походження цих собак пов'язують зі стародавніми бойовими породами, такими як мастифи або алаунти, хоча точна історія їх виникнення остаточно не встановлена.
Вважається, що це були різновиди невеликих мастифів із довшою мордою, яких використовували у жорстоких розвагах на кшталт цькування биків. Після заборони таких практик у Британії в 1835 році інтерес до породи почав згасати, і вона поступово зникла.
Останні відомі представники були з лінії герцога Гемілтона. Водночас схрещення цих бульдогів із тер'єрами дало початок новим породам — зокрема буль-енд-тер'єрам, від яких пішли сучасні стаффордширські бультер'єри, бультер'єри та пітбультер'єри.
За характером староанглійські бульдоги були складними: вперті, незалежні, але водночас віддані господарю.
До чужих ставилися насторожено й могли агресивно реагувати, особливо при загрозі. З іншими тваринами часто конфліктували через бойове минуле. Навіть за належного виховання їхні інстинкти залишалися сильними, тому такі собаки вимагали досвідченого підходу і могли поводитися непередбачувано.
Бельгійський мастиф
Бельгійський мастиф / Фото Wikipedia
У Molosser Dogs пояснили, що первісний бельгійський бульдог, який існував ще в Середньовіччі, нині вважається вимерлим. Це була велика, сильна й мускулиста порода типу молосів, яка походила від європейських мастифів, пастуших і гончих собак.
У минулому вона широко використовувалася в сільській місцевості як робочий собака – для перевезення вантажів і охорони господарств.
Бельгійський мастиф відзначався агресивністю до чужих людей і тварин, був надійним охоронцем, тому собак, що тягнули вози, часто тримали в намордниках. Водночас вони були відданими господарям і добре ставилися до дітей, що робило їх придатними для сімейного життя.
Характерною рисою була вроджена короткохвостість – цуценята народжувалися без довгого хвоста. До XIX століття через змішування з іншими робочими породами існувало кілька різновидів, але у 1895 році породу стандартизували під назвою Matin Belge, а в 1911-му створили клуб.
Під час Першої світової війни цих собак активно використовували в армії: вони перевозили зброю, боєприпаси й поранених. Держава навіть підтримувала спеціальний військовий розплідник.
Проте війна майже знищила породу, а Друга світова остаточно перервала спроби її відновлення – відтоді її вважають вимерлою.
У 1980-х роках ентузіасти намагалися відтворити породу, використовуючи сільських собак, яких вважали нащадками Matin Belge, і схрещуючи їх з англійськими мастифами, бульмастифами, бріарами та бельгійськими вівчарками.
Після кількох років селекції вдалося сформувати сучасний тип бельгійського мастифа, хоча він досі залишається маловідомим навіть у самій Бельгії.
Дюпюї-пойнтер
За даними Molosser Dogs, дюпюї-пойнтер, відомий у Франції як Braque Dupuy, отримав свою назву на честь француза, який стояв біля витоків породи.
Його також називають "грейхаунд-пойнтером" або "левр'є-браком". Це висока, витончена й водночас сильна мисливська собака, яка під час формування в XIX столітті зазнала значного впливу англійського пойнтера.
Дюпюї-пойнтер / Фото Pinterest
Існують припущення, що до її створення могли долучитися й хорти, зокрема грейхаунди, що пояснює характерну будову – довгу вузьку голову та "бігову" статуру.
Походження породи залишається не до кінця зрозумілим – існує кілька версій. За однією, це вдосконалений різновид французького брака, який століттями розводили в маєтку маркіза де Рошеламбера.
Інша версія стверджує, що порода майже зникла під час Французької революції, але була збережена завдяки наглядачу на ім'я Дюпюї.
Через таку кількість суперечливих версій історія породи залишається заплутаною, і офіційний стандарт з'явився лише у 1960-х роках.
Дюпюї-пойнтер має зріст близько 65 – 69 сантиметрів, шерсть його переважно біла з темно-коричневими плямами та крапом, хвіст не купірується.
Це жвавий, розумний і благородний собака, однак він маловідомий за межами Франції й дуже рідкісний навіть у себе на батьківщині. Деякі дослідники вважають, що порода могла зникнути, хоча офіційно її визнали у 1963 році.
Що ще відомо про різні породи собак?
Тривалість життя собак значною мірою залежить від породи, габаритів і умов утримання. Зазвичай довше живуть дрібні породи, оскільки процеси старіння в них відбуваються повільніше, і нерідко вони можуть прожити понад 15 – 20 років.
Яскравий приклад – чихуахуа, одна з найменших порід у світі, яка водночас відзначається довголіттям: у середньому такі собаки живуть 14 – 16 років, а інколи й довше.
Водночас фахівці застерігають від активного розведення окремих порід, адже через генетичні особливості вони часто мають серйозні проблеми зі здоров'ям, зокрема труднощі з диханням, захворювання очей та інші спадкові порушення.
У матеріалі 24 Каналу читайте детальніше про породи собак, які, на думку ветеринарів, треба заборонити.