Мільйони державних коштів на санаторії: що стоїть за новим проєктом Мінветеранів і Мінсоцполітик

У жовтні 2026 року міністерство повідомило, що спільно з Мінсоцполітики опрацьовує експериментальний проєкт на базі державних і комунальних санаторно-курортних закладів. Майбутні центри мають поєднувати фізичне та психологічне відновлення, соціальну адаптацію, підтримку сімейних зв'язків і запобігання вторинній травматизації рідних. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

На перший погляд – потрібна ініціатива. Ветерани та їхні родини справді потребують комплексної підтримки. Але чи достатньо самої наявності потреби, щоб обґрунтувати конкретний механізм її задоволення? Особливо якщо йдеться про повернення до інструменту, ефективність використання якого вже була предметом державного аудиту.

Мільйони гривень і непокриті потреби

Санаторно-курортне лікування ветеранів війни – не новий напрям державної політики. Роками на нього передбачалися бюджетні кошти, існували механізми забезпечення путівками та компенсаціями.

З 2023 року відповідну державну гарантію призупинили законами про державний бюджет. Важливо розмежовувати: формальне призупинення відбулося не за результатами аудиту Рахункової палати, адже його оприлюднили пізніше. Однак саме аудит дає можливість оцінити проблеми попередньої системи.

У червні 2023 року Рахункова палата затвердила результати перевірки ефективності використання бюджетних коштів на реабілітацію та реадаптацію за 2019 – 2022 роки. За результатами аудиту, план охоплення санаторно-курортним лікуванням виконано лише на 42,3%. Майже 29,1 тисячі людей, які потребували цієї послуги, не отримали її. Водночас заплановані видатки на санаторно-курортне лікування зросли приблизно з 338 мільйонів гривень у 2019 році до 624 мільйонів у 2022. Тобто планові бюджетні призначення збільшилися приблизно на 85%, тоді як система мала суттєві проблеми з охопленням людей, для яких її створювали.

Звісно, не можна автоматично прирівнювати зростання запланованих видатків до зростання фактичних витрат. Так само не можна ігнорувати вплив повномасштабного вторгнення на виконання програм у 2022 році. Але ці обставини не скасовують необхідності оцінювати, наскільки ефективно держава планувала допомогу та забезпечувала її доступність.

Ба більше, Рахункова палата встановила проблеми, які виходили далеко за межі санаторного лікування.

За 2019 – 2022 роки понад 83 тисячі осіб із категорій, охоплених аудитом, не отримали якісних, доступних і безоплатних послуг з реабілітації та реадаптації. Це вже питання не лише до окремої бюджетної програми, а й до здатності держави сформувати цілісну систему підтримки.

І тепер, через кілька років, ми знову повертаємося до санаторіїв.

Трансформація, яка триває роками

У серпні 2023 року Рахункова палата оприлюднила інформацію про реагування Міністерства у справах ветеранів на результати аудиту.

Міністерство повідомило, що всі рекомендації враховані в плані відповідних заходів. Серед іншого – про початок розроблення законопроєкту, який мав передбачити оновлені підходи до оздоровлення та відпочинку ветеранів.

Минуло три роки. У 2026 році Мінвет знову заговорив про необхідність трансформації санаторно-курортного лікування. А вже у жовтні представив нову ідею центрів довготривалого та сімейного відновлення.

І тут виникають цілком конкретні питання. Якими стали результати напрацювань 2023 року? Чи завершено оцінку попередньої моделі? Які рекомендації аудиту фактично виконані? І найголовніше – які саме висновки враховано під час розроблення нової ініціативи? Адже сама зміна назви послуги ще не свідчить про зміну підходу до її надання.

Що кажуть дослідження потреб ветеранів

У грудні 2025 року Український ветеранський фонд спільно із соціологічною групою "Рейтинг" представили дослідження "Портрет ветерана". Серед опитаних ветеранів 50% зазначили потребу в матеріальній підтримці, 43% – у медичній, 28% – у психологічній, 26% – у житловій та 22% – у юридичній.

Це різні потреби, які вимагають різних механізмів реагування.

Дослідження міжнародних організацій також демонструють проблеми з доступністю послуг у громадах, працевлаштуванням, інклюзивністю, психологічною підтримкою та соціальною реінтеграцією. Зокрема, дослідження готовності громад до реінтеграції ветеранів, представлене у серпні 2026 року, засвідчило, що готовність громад оцінюється приблизно на 3,1 – 3,2 бала з п'яти.

І ось тут постає питання державних пріоритетів. Якщо в громадах бракує фахівців, послуг та доступної інфраструктури, наскільки доцільно концентрувати ресурси в окремих центрах? Чи не ефективніше частину цих коштів спрямувати на розвиток допомоги безпосередньо за місцем проживання ветеранів? Відповідь не може ґрунтуватися лише на припущеннях. Потрібне порівняння вартості, доступності та результативності різних моделей.

Водночас жодне з наведених досліджень саме по собі не доводить, що санаторна модель не потрібна. Але вони демонструють, наскільки важливо обґрунтовувати її конкретними потребами, а не загальними твердженнями про необхідність відновлення.

Сімейне відновлення – більше, ніж спільне перебування в санаторії

Окремої уваги заслуговує ідея центрів сімейного відновлення.

Повернення з військової служби справді може впливати на стосунки, комунікацію та психологічний стан усієї родини. І важливо, що держава починає розглядати близьких ветеранів як окремих отримувачів підтримки.

Проте потреба в допомозі родині не дорівнює потребі в санаторному перебуванні. Сімейна психотерапія, психологічне консультування, медична реабілітація, соціальна адаптація та оздоровлення – різні послуги. Кожна потребує відповідних фахівців, стандартів і механізмів оцінки результату. Саме тому принципово важливо зрозуміти, що буде основою нових центрів: індивідуальні програми відновлення, сформовані за результатами оцінки потреб, чи стандартний пакет послуг, який пропонуватимуть усім учасникам.

Так само важливо визначити, що відбуватиметься після завершення перебування. Адже складнощі адаптації не закінчуються разом із путівкою. Родина повертається до звичного середовища, де можуть залишатися ті самі проблеми з доступністю допомоги, працевлаштуванням, житлом та соціальною підтримкою.

Без подальшого супроводу навіть якісна короткострокова програма може мати обмежений довгостроковий ефект.

Скільки коштуватиме нове відновлення

Є ще одне питання, яке не можна залишати поза увагою, – фінансування.

Публічно анонсована концепція поки не дає можливості оцінити вартість майбутніх послуг. Скільки коштуватиме відновлення одного ветерана або однієї родини? Яка частина бюджету спрямовуватиметься безпосередньо на роботу фахівців, а яка – на утримання будівель, проживання, харчування та адміністративні витрати? Якою буде тривалість перебування? Хто визначатиме потребу в ньому? За якими критеріями обиратимуть державні та комунальні заклади? І головне – чи порівнювали розробники вартість стаціонарного відновлення з іншими форматами допомоги?

Без цих розрахунків неможливо встановити, чи забезпечить нова модель кращі результати за ті самі кошти.

При цьому сама наявність державної або комунальної інфраструктури не робить послугу автоматично дешевшою. Заклади потребують утримання, обладнання, кваліфікованого персоналу та забезпечення доступності. Тому фінансова ефективність має оцінюватися не лише за вартістю перебування однієї людини, а й за результатами, яких вдалося досягти. Кількість учасників програми, проведених консультацій чи використаних бюджетних коштів може характеризувати масштаби діяльності. Але не доводить, що відновлення було ефективним.

Ветеранська політика має починатися з потреб, а не з будівель

Санаторно-курортні заклади можуть бути частиною системи відновлення. Для окремих категорій ветеранів і родин стаціонарна комплексна допомога справді може бути необхідною. Але доцільність такого рішення потрібно довести.

Держава вже має результати попереднього аудиту, напрацювання щодо трансформації санаторно-курортного лікування та актуальні дослідження потреб ветеранів. Тому наступним кроком має бути не лише визначення пілотних закладів, а й публічне представлення обґрунтування нової моделі: кого вона охоплюватиме, які проблеми вирішуватиме, скільки коштуватиме та як оцінюватиметься її результативність.

Бо за кожною новою державною ініціативою має стояти відповідь на просте запитання: що конкретно зміниться для людини? І якщо після років трансформацій, нових концепцій та бюджетних програм ми знову вимірюватимемо результат кількістю відкритих центрів і освоєних коштів, то ризикуємо повторити проблеми попередньої системи.

Ветеранам потрібна не нова назва старої послуги. Їм потрібна допомога, ефективність якої держава здатна обґрунтувати, забезпечити й виміряти.