Пережила катування та підвал: історія агентки ГУР "Свєти", яка 3 роки допомагала нищити окупантів в Енергодарі

Про життя пані Світлани можна знімати фільми. Вона народилася в Енергодарі, дитинство провела в Росії, де отримала громадянство, бо туди її вивіз батько. А у 2005 році повернулася в Енергодар, де проживала увесь цей час. Світлана не змогла виїхати з окупованого міста на початку повномасштабного вторгнення. Але не хотіла жити під росіянами, тож вирішила діяти.

Світлана стала агенткою Головного управління розвідки й 3 роки допомагала нищити ворога на окупованих територіях. Та за станом здоров'я жінка більше не могла виконувати завдання – в неї стався мікроінсульт після того, як росіяни тримали її на підвалі. Тоді в ГУР прийняли рішення евакуювати жінку.

В інтерв'ю на ютуб-каналі "Фарід говорить" Світлана розповіла, як три роки співпрацювала з розвідкою, які завдання виконувала та як виїхала з Енергодара, передає 24 Канал. Більше деталей – читайте далі у матеріалі.

Важливо Пішки десятки кілометрів з пораненням: "Янголи" ВМС врятували з окупації родича морпіха 

Ніхто не говорив, просто відводили затвор пістолета: про окупацію і спробу виїхати

Ви з Енергодара і початок повномасштабного вторгнення зустріли саме там. Чим тоді займалися і яке у вас було життя до початку повномасштабного вторгнення? 

Працювала. Жила мирним життям. Як і всі.

Почалося повномасштабне вторгнення. Енергодар окупували. Почався хаос. Хтось виїжджав, хтось залишався. Як ви можете описати ці події? За чим ви спостерігали? 

Паніка. У всіх була паніка, яка переростала… Ні, мабуть, спочатку було нерозуміння. Потім паніка, і люди думали, що от-от все зміниться. У всіх був патріотизм. Усі йшли захищати своє місто. Хоч і жахливо панікували, але в якийсь момент згуртувалися. Хтось щось все одно робив. 

Коли багато людей вийшло на виїзд із міста, то навіть діти щось робили. Хтось приносив пляшки та ганчірки. Хтось готував їжу. Хтось робив "коктейлі Молотова". Усе відбувалося згуртовано на якомусь дикому адреналіні та піднесеному патріотизмі. Всі вважали, що от-от трохи треба потерпіти, і ми все зможемо та подолаємо. 

Потім це почало стихати, й люди почали масово виїжджати з міста. Хтось продовжував ще вірити, хтось зневірився. Але все одно пів року або рік люди ще якось трималися та вірили, що все закінчиться. Потім таких людей ставало менше. Більше виїжджали. Місто згасало.

Інтерв'ю з ексагенткою ГУР: дивіться відео

Ви продовжували не тільки вірити, але й конкретно діяти. Чи намагалися ви виїхати та вивезти свою родину? 

Так, я намагалася виїхати в листопаді 2022 року. Спочатку не випускали. Потім, коли ввели дозволи на виїзд, потрібно було реєструватися, але перевізник неправильно вніс дані на реєстрацію, і мене просто не випустили. Ми доїхали, стояли в черзі, ночували у людей. Здавалося, що ось ще трохи залишилося. Мене і багатьох інших людей просто розвернули, і нічого не пояснили. 

Там ніхто особливо не хотів говорити з тобою чи щось пояснювати. Просто відводили затвор (пістолета, – 24 Канал) – і все. Вийшла з машини й просто стояла на трасі – думала, як доїхати назад. Там не було черги з тих, хто був готовий везти тебе звідси в Енергодар. Це вже твої проблеми.

Зверніть увагу! Після початку повномасштабного вторгнення Світлана тричі намагалася виїхати з Енергодара, але її не випускали.

Як громадянка Росії з російським паспортом вийшла на ГУР?

Ви повернулися назад в Енергодар, і у вас фактично почалася нова сторінка життя. Коли ви зрозуміли, що хочете долучитися до опору? 

Я хотіла додому і щоб це все швидше закінчилося. Але потрібно було якось цьому посприяти. Були моменти, коли здавалося, що більше немає надії, що ми, а тим паче я, з російським паспортом та громадянством, ніколи не виїдемо звідти. Але коли щось робиш, то надія, прагнення та віра з'являються.

У вас є троє дітей, яких вам вдалося вивезти. Навіть з огляду на те, що вони на підконтрольній Україні території, ви погодилися на співпрацю з Силами оборони. Ви виконували завдання, наражаючи себе на небезпеку. Як вам із цим було? 

Було страшно, але коли ти розумієш, чому робиш це, то стає легше – що я, з російським громадянством, можу щось робити й що в мене є якийсь шанс, мабуть, виправдати себе або якось… не знаю… що я щось робила.

Щодо виправдання: ви говорите про перебування безпосередньо на окупованій території, чи маєте на увазі те, що у вас російське громадянство? 

Те, що я на окупованій території й не хочу жити під окупацією. І те, що я половину життя прожила в Україні з російським паспортом. Мені постійно казали, що такі, як я, Україні не потрібні. Мовляв, ми – зрадники. Ба більше, я з російським паспортом там ніхто – мене не приймуть і не впустять. Йде війна з Росією, а тут громадянка Росії приїжджає в Україну – її просто не впустять. І що мені доведеться все життя жити там. 

Я поїхала з Росії, а Росія приїхала до мене. Мені з цією думкою потрібно було хоч щось робити… Донати та все інше: розуміти, що я вношу хоч щось для того, щоб війна закінчилася і нас звільнили.

Коли Росія вдерлася в Україну, на момент окупації Енергодара творився великий хаос. Як ви взагалі знали, до кого звертатися, кому писати й на яких людей правильно виходити, щоб долучитися до цієї допомоги? 

Я спілкувалася з одним чоловіком, якому довіряла. Я знала, що він вивозить людей з окупації, що він стоїть в колонах під обстрілами, а це психологічно важко. Для мене на той час він був героєм. У нього було багато можливостей просто вивезти своїх рідних і не повернутися. 

Потім він познайомив мене з куратором, були сумніви й було страшно, але я довіряла тому чоловіку. Я розуміла, що він знав стільки інформації, що якби хотів, то в мене були б великі проблеми. У мене не було причин не вірити йому і тим людям, з якими він мене познайомив. 

Пізніше цей чоловік теж почав служити в ЗСУ. Хоча міг просто поїхати чи, як більшість, повернутися в села під Енергодаром і жити своє життя. Але він зробив так.

Які завдання виконувала в окупації?

Як відбувалося ваше спілкування з куратором "Петровичем"? Ви його ніколи не бачили й не знали, це просто людина з інтернету, яка вам щось розповідала, правильно? 

Ні, я ніколи його не бачила. Друг розповів, що є такий-то чоловік і що він хоче з тобою поговорити. На той момент у мене був месенджер Signal, і ми почали спілкуватися. Тобто, я спиралася на ту довіру, яка була в мого друга, що він не зробить нічого поганого чи такого, що може мені нашкодити. 

Яким тоді був Енергодар? Наскільки сильними були перевірки? Чи росіяни стежили за людьми, в яких є проукраїнська позиція? Якою була атмосфера і як у всій цій атмосфері ви ще могли спілкуватися з представниками Сил оборони? 

Для мене атмосфера в місті була напруженою. Для людей, які не згодні, – напружено. Для тих, кого все влаштовує, було добре, навіть чудово. Вони отримували виплати та гуманітарну допомогу й були раді. Для них Україна закінчилася, і почався світлий шлях в нікуди.

А що ж там світлого було за росіян? 

Коли людям пропонували одні виплати, інші виплати й просто великі гроші, то люди йшли. У місті, напевно, більше штучно створювали голод. З постачанням, звісно, тяжко було, але загалом, мабуть, місто штучно робили голодним. І люди натовпом йшли отримувати гуманітарку – їм це подобалося, їх годувала Росія. 

Люди, які були ніким, простими жителями, в один момент отримували все. Вони віджимали магазини й робили те, що не давала робити Україна з погляду закону. Не цуралися того, що продавали гуманітарку, яку забирали з ДЕКа, продавали її в магазинах, звинувачуючи інших людей. 

Були моменти, коли за ніч набивали магазини гуманітаркою: українськими та європейськими товарами, і продавали їх за великі гроші. Люди з нічого робили гроші, тому що інші хотіли того, чого не мали. Люди, у яких мережі великих магазинів у місті, за одну ніч наповнили свій склад товарами гуманітарки, каністрами бензину, які військові привозили. І це вважали нормальним. 

Знаючи, що власники окремих магазинів виїхали, люди просто забирали собі приміщення, і їм це подобалося. Вони забирали те, чого ніколи не мали.

У вас були інші друзі, яким ви могли довіритися і розповісти, що тепер допомагаєте Силам оборони? Чи ви взагалі нікому про це не розказували? 

Я нікому не говорила. У мене була одна подруга, але навіть вона не знала. Вона знала поверхнево щось, але ні (не розповідала, – 24 Канал). 

Для власної безпеки ви вирішили, що краще мовчати про це?

Тому що в неї були постійні обшуки. Її постійно викликали.

Як це все починалося і яка була ваша роль? Тобто допомагати Силам оборони на окупованих територіях можна по-різному. Які завдання вам ставили і як? Що саме ви робили? 

Куратор скидав мені точку. Я повинна була прийти туди й щось забрати: пакет чи конверт, а потім віднести на іншу точку. Зробити фотографію, надіслати, чітко виконуючи всі його інструкції, та йти геть.

Тобто загального плану ви не знали?

Так. А потім відбувалася магія: десь щось горіло, вибухало чи ще щось відбувалося.

А у вас було відчуття, що ви не одна? Що є ще якась людина, яка теж, можливо, виконує якісь задачі? Чи навпаки, ви нікого взагалі не знали, хто теж допомагає? 

Я не бачила людей, але, мабуть, більше вірила, що я не одна. Але інших не знала – була я і куратор.

Якщо можна якось схарактеризувати вашу роботу на окупованих територіях, то це умовно "кур'єрське доставлення"?

Так.

І ви ніколи не знали, що всередині пакета? 

Ні. 

Може, хотіли подивитися? 

Ні.

До речі, серед інших завдань Світлани було прикріплення маячків під автівки колаборантів високого чину, ФСБ та росгвардії. Потім розвідники відстежували їх та ліквідовували якомога далі від атомної станції, щоб не завдати шкоди.

Як щодо фінансової компоненти? Вам покривали витрати на дорогу?

Так, у мене була постійна фінансова підтримка на всі витрати та на життя загалом. І я не витрачала власних коштів. Мені оплачували всі мої поїздки.

Скільки часу ви так працювали? 

Майже 3 роки. 

За цей час ви ввели підрахунок, скільки операцій зробили? Чи можете приблизно сказати, скільки їх було?

Багато.

Чому закінчила співпрацю з ГУР?

А як так сталося, що пішли? Підвернулася можливість покинути окуповану територію, чи як? 

Можливість допомогти й почуття потрібності надають більше сил. І те, що ти розумієш, що тебе не залишили. Просто хотілося допомогти й мати якийсь маленький шанс виїхати.

Так, а як це було? Ви просто написали куратору "я все", і він сказав "зараз все зробимо"?

Ні. Я зрозуміла, що за станом здоров'я більше не можу продовжувати. Я пояснила це куратору. Він сказав, що будемо щось думати.

Як це було? Наскільки було важко вибратися з окупованої території? 

Продумали все, створювали якісь там маршрути, розрахували, як краще. Усе спланували й усе вдалося.

А коли ви зрозуміли, що все вийшло? Коли можна було вже так видихнути та усвідомити, що все найгірше позаду? 

Коли побачила прапор України. 

І що це за відчуття?

Я плакала. Мене переповнювала якась жахлива втома, але водночас був захват, потім – сумніви, нерозуміння, неприйняття. Мені здавалося, що я зараз відкриваю очі, і я вдома – в Енергодарі. Мені було дико розуміти, що я в Україні.

Ви розумієте, що своєю роботою завдали дуже багато шкоди росіянам? 

Дуже "шкода" (сарказм, – 24 Канал).

Чи не боїтеся, що вони будуть вас шукати? Можливо, будуть опитувати друзів чи знайомих, які залишилися в Енергодарі?

Я вдома, а вони там. Вони, звісно, будуть це робити... Будуть опитувати. Все. І? Я вдома.

Якщо ви вдома, які у вас плани надалі?

Отримати громадянство України й жити далі.

Після катувань росіян у Світлани був мікроінсульт

Рішення про евакуацію Світлани прийняли після того, як росіяни спакували її та відправили на підвал. Тоді жінка поверталася з Мелітополя після виконання завдання, і її "попросили" пройти з ними. Росіяни знущалися з неї, а після того, як нічого не знайшли, відвезли додому, хоча вона не говорила їм, де живе.

"Вона розповідала, що єдине, що її рятувало, – вона прокручувала в голові лічилки, щоб якось відволіктися від тих знущань, які вони з нею творили. Після цих знущань в неї трапився мікроінсульт", – розповів куратор Світлани "Петрович".

Як розвідники вивозили жінку з Енергодара?

Близько двох тижнів жінка не виходила на зв'язок. У розвідці вже почали хвилюватися за неї. Але коли Світлана вийшла на зв'язок, то спілкувалася виключно текстовими повідомленнями, що насторожило розвідників. Тоді жінка розповіла про знущання та мікроінсульт, після якого вона не могла говорити, бо почала дуже сильно заїкатися. Це стало чітким знаком, що її треба евакуювати.

Вивести Світлану вирішили комбінованим шляхом – водним і сухопутним. До операції залучили дві групи, все прорахували до хвилини. Час на виконання – дві доби. Уся операція проводилася без зв'язку, тому Світлані заздалегідь надали інформацію, де вона має бути та які розпізнавальні знаки мати на собі.

"Ми знали, що це вона, бо в цій точці люди просто так не перебувають. Коли ми з нею зустрілися, то максимально обережно поводилися, бо хоча вона мала спокійний психотип, у той момент була дуже збуджена. Ми її трохи заспокоїли й сказали, що в нас виконано тільки 50% завдання, тому нас чекає ще дуже довгий та непростий маршрут на територію України", – розповів командир штурмової групи "Sid".

Більше деталей про унікальну операцію розвідки в окупованому Енергодарі – дивіться в документальному фільмі ГУР!