Командир – це не просто військовий лідер, що не має сумнівів та страху. Насамперед – це людина, яка щоденно переживає й несе моральний тягар вибору, відповідаючи за людей, що поруч.

У фільмі "Командири. Важкі рішення" з документального циклу "Подвиг бути людиною" троє командирів відверто діляться своїми переживання на службі, розповідають про те, що для них головне у роботі та що допомагає не зламатися у надважких обставинах. Детальніше про це та не тільки – читайте далі у матеріалі 24 Каналу.

Читайте також Вчать уроки по відеозв'язку й присвячують книги: щемливі історії військових про розлуку з дітьми

Підполковник, офіцер Збройних сил та командир Юрій Кочевенко жартує, що до 2014 року про українську армію знав тільки те, що не служить у ній. На той час він й уявити не міг, який шлях зрештою чекає на нього у Збройних силах України.

Я досі себе вважаю цивільною людиною. Я не вважаю себе професійним військовим, тому що мої плани на життя, моє сприйняття життя лежить у цивільній площині. Але 8 років я повністю присвятив себе своїй батьківщині – від солдата через молодшого офіцера в десантно-штурмовому батальйоні до офіцера Генштабу і знову до офіцера у десантно-штурмовій бригаді,
– розповів Юрій.

Протиріч у цьому військовий не бачить, адже він просто хоче, щоб в Україні жили його діти, як жили його предки – вільно й щасливо.

На думку Юрія, головне завдання командира – підготувати спроможну команду до виконання поставлених завдань. Він також має вміти ухвалити рішення, а потім за нього відповідати.

"Бути командиром – це бути здатним вести за собою людей – не посилати, а вести. Не тому що на тобі погони, а тому що вони вірять у тебе, а ти – в них. Мій принцип як командира, що я ніколи не пошлю людей туди, куди не готовий піти сам", – переконаний Юрій.

Військовий наголосив, що вже бувши майором, брав участь у стрілецьких боях. Зрештою, солдати перестали дивуватися, що бачать комбата на передовій, хоч спочатку це й викликало подив. Це й формує в колективі атмосферу, де всі розуміють, що є частиною однієї команди.

Повний фільм "Командири. Важкі рішення": дивіться відео

Та, на жаль, не всі старання дають результат. Іноді сила, з якою зіштовхуються на полі бою, є такою значною, що перебороти її, хай би що ти не робив, не вдається.

У мене загинув заступник з тилу – майор Єгоров. Був важко поранений начальник штабу. Загинув начальник медичного пункту Крапівін, а за ним загинув заступник начальника медпункту Росицький. Я міг би довго перераховувати імена своїх загиблих побратимів. Це саме ті офіцери, які своїм прикладом показували, що в бій не посилають, а ведуть…
– поділився Юрій.

За словами військового, тягар відповідальності змінює. До того, як він став командиром, був трохи веселішим і дещо легше ставився до життя.

"У нас є жарт, що всі у ЗСУ, в кого посада починається на "к", – найнещасніші люди: командир відділення, командир взводу, командир роти, командир батальйону… Це велика відповідальність, але водночас і можливість щось зробити", – додав військовий.

Найбільшою підтримкою для Юрія є його сім'я: дружина, троє діток та собаки.

Юрій Кочевенко / Скриншот із відео

Ветеран, екскомандир розвідроти підрозділу ВР ЗСУ Богдан "Ахілл" Копчатов у 2014 році вступив до Військової академії у Львові. Рішення, каже, було елементарним, адже перед тим почалась Революція гідності, а потім і війна на Сході України. На той час долучитись до війни повноцінно Богдан не міг, адже був неповнолітнім. Батьки рішення сина підтримали, й так почалась його історія.

2018 року, в суботу, у нас був випускний, а вже в понеділок ми всі були на Донбасі. А на перше завдання у складі розвідвзводу я пішов на наступний день, коли прийняв посаду командира взводу. Це було у селищі Піски – на околицях Донецька. Я відчув війну на смак, на запах і на дотик. Війна – це запах горілого людського м'яса, перемішаний із землею, закутаний у людські крики.
– поділився Богдан.

Тоді "Ахіллу" було лише 20 років. Він зізнався, що тоді ще не усвідомлював глибини того, що відбуватиметься. Розуміння прийшло з часом.

Богдан Копчатов / Скриншот із відео

Перші втрати у підрозділі Богдана були через місяць після його приходу на посаду командира роти. Тоді бійці виконали завдання, й коли поверталися з точки евакуації на позицію, в їхній вантажний автомобіль прилетіло дві протитанкові ракети. У машині було 10 людей, двоє з яких загинули, ще вісьмох – важко поранило. На той момент Богданові було 22 роки. Цей день він назвав "дуже важким".

Я жодного разу не сказав людям, що всі з них повернуться додому живими. Тому що усвідомлював, що почалась велика війна, ми усі можемо тут загинути. Я відверто казав, якщо ми загинемо – загинемо як воїни, виконуючи завдання, а не під магазином із пляшкою алкоголю в руці,
– зізнався Богдан.

"Ахілл" запевнив, що попри все, на війні не можна втрачати людяність: потрібно бути жорстким, але не жорстоким. Адже іноді все, що потрібно – обійняти бійця й дати йому трохи часу. Зрештою, командир є такою ж людиною, як і інші військові: з ним можна поговорити, пожартувати, бути відвертим.

"Рано чи пізно ця війна закінчиться. Чи доживу я до цього? Не знаю. Можливо, я просто видихну й зрозумію, що це все. Але ніякої радості не буде, тому що загинули найближчі для мене люди: я хрестив їхніх дітей, вони рятували мені життя. Зараз їх немає, я більше ніколи їх не побачу, а за цих людей я був готовий померти, і вони заради мене йшли під кулі…", – поділився важкими спогадами Богдан.

Михайло Озеров – старший лейтенант, офіцер групи безпеки операцій відділу планування G5 штабу 2-го корпусу НГУ "Хартія". До війни був актором, режисером театру та кіно.

У 2022 році почув про добровольче формування територіальної громади "Хартія" (ДФТГ) і долучився до неї зі своїми друзями. Історія з ДФТГ закінчилась у Бахмуті – тоді почалося формування бригади. Михайло став командиром бригади – завдань ставало все більше.

Командир повинен знати про своїх підлеглих все. Я своїм так і кажу: "Не соромтесь, під час війни я вам брат, чоловік, батько. Якщо є якісь особисті питання чи проблеми – говоріть, "вивалюйте" все. Немає таких питань, які б ми не могли вирішити". Тому, звісно, всі люди у підрозділі рідні,
– наголосив Михайло.

Військовий зізнається, що змінився після вторгнення – став принциповішим, відповідальнішим. Проте зрозумів, що на війні людяність може зберегти лише людяність. Ставлення до людей визначає їхнє ставлення до тебе.

Михайло Озеров / Скриншот із відео

"Я ставлюсь до своїх побратимів так, як до своєї родини. Вони всі є моїми братами та сестрами, не любити їх неможливо", – пояснив Михайло.

Важливу роль на війні відіграє гумор, хоч він і складається з болю, каже військовий. У нього є чимало історій, коли поранені бійці "чорно" жартували над собою. Проте це допомагає їм та іншим довкола. Зрештою, сміх таки продовжує життя…