Від підпілля до Івасюка: як формувала українська пісня

Трансформація української пісні з тихого, обережного часом підпільного коду нації до культурно-ментальної зброї відбувалась відповідно до запиту та потреби суспільства. Далі читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

До теми "Байрактарщина" – це спекуляція на війні: як має звучати українська пісня зараз

Ця трансформація відбувалася попри спотворення, висміювання та маргіналізацію пісні, як частини культури "недорозвинених, неосвічених селян". У часи, коли справжній хіт міг бути тільки мовою окупанта, раптом серед тих же "селян" по-бунтарськи "вистрілювали" Івасюк, "Смерічка". Вони збирали стадіони, повертаючи українську пісню в мейнстрим.

Натомість "слабкі" і "потєряшки" займали невизначену позицію, продовжуючи нести "какуюразніцу" та допомагали імперцям створювати з українців "освічених малоросів, яким соромно за диких селян".

Сьогодні українська ідентичність формується особливо інтенсивно. У такі моменти важливо згадувати, з чого починалося це формування – повертатися до пісень авторів, які створювали "золотий фонд" української музики. 21 вересня у Києві в рамках свого сольного концерту під акомпанемент симфонічного оркестру GosOrchestra я виконаю декілька таких композицій, зокрема й пісні часів "вусатого фанку", яким у програмі відведене особливе місце.

Це спосіб віддати шану тим, кого сьогодні згадують рідко, але чиї твори були й залишаються важливою частиною нашого музичного коріння.

Як суржик формує сучасну українську музику?

Щодо трансформації української пісні під час війни, то я вважаю, що не варто знецінювати недолугі спроби перевзутих "потєряшек" перекладати з "язика". Не варто акцентувати на минулому, першоджерелі, мові предків, святості українського слова та й взагалі на будь-якій його якості.

Мова – живий організм, що постійно розвивається, а не музейний експонат. Суржик, подобається він комусь чи ні, – частина цього організму. Тому "Курган і Agregat" – не менш важливі, ніж рафінована українська естрада Бобула, Павліка, Зіброва і Сандулеси.

  • Приклад Північної Ірландії

Для прикладу, згадаю сюжет сучасного ірландського художнього фільму про становлення ірландського гурту Kneecap.

Не буду переповідати становище і статус ірландської мови в Північній Ірландії сьогодні – це їхня внутрішня справа. Але важко й порівнювати північних ірландців з нами, оскільки та частина ірландського світу є важливою частиною об'єднаного королівства, на відміну від нас.

Але щодо ідеї. Двоє братів разом зі своїм вчителем музики створюють гурт, який чи не єдиний виконує свої пісні ірландською. Їх переслідує і поліція, і віковий осередок ірландської спадщини. Іронія і паралель з Україною в тому, що вони фактично влаштували мовну революцію проти мовних охоронців.

У фільмі старше покоління ірландських патріотів – це ті, хто уявляє відродження мови як музейну реставрацію чи реконструкцію – говорить правильно, літературно, без "сміття" і тим паче без лайки. Але така позиція робить мову недоступною для юного покоління, бо вони не живуть у стерильному світі, а у реальному світі з Netflix, хіп-хопом, вуличним сленгом і всіма нюансами.

Kneecap беруть ірландську лайку, вуличний сленг (читай суржик), жаргон – і повертають їх до життя. Для старих патріотів це виглядає як профанація, а насправді – це реанімація: вони виводять мову з підпілля, ставлять її на сцену клубу, заводять в соцмережі, на Spotify, у TikTok.

Паралель з Україною – не стільки про англіцизми та русизми, скільки про розрив між "мовними пуристами" та "мовними інноваторами".

У нас теж є:

  • ті, хто хоче, щоб українська звучала як з вуст Івана Котляревського чи Івана Франка, інші – з підручника радянської України 1950 року;
  • і є ті, хто заводить її в хіп-хоп, інді, постестрадний крінж, витягує з найнижчих прошарків вуличної культури, використовуючи лайку, але українською, і не цурається брутального суржику.

Виходить, що поки перші охороняють "чистоту могили", другі – намагаються зробити мову живою в середовищі, де молодь дістає її зі зросійщеного діалекту, а не навпаки – малюючи алгоритм легкого і логічного повернення до звичної та зрозумілої, а у випадку з ірландцями – на англійську.

Kneecap – це про мовну боротьбу і виживання культури. "Курган і Agregat" – про самоіронію та гордість за своє коріння, навіть якщо воно пахне дизелем, буряком і MacCoffee. Обидва гурти йдуть проти мовного снобізму, але кожен у своєму контексті. Суржик, діалекти, лайка – все без фільтрів, але в хіп-хоп-форматі.

Замість того щоб підганяти себе під "культурний стандарт", вони зробили свій власний і тим самим вивели сільський, вуличний, пострадянський колорит у тренд.

"Курган і Agregat", як і Kneecap, знімають табу з того, що вважається "некультурним". Роблять це так, що молодь починає сприймати цю мову як свою, а не як сором. Різниця лише в тому, що Kneecap відроджують мову, яка реально на межі зникнення, а "Курган і Agregat" працюють з ідентичністю. Вони не рятують українську від зникнення, а показують, що нею можна говорити і про трактор, і про любов, і про алкоголь – і це круто.

Це про українську пісню сьогодні. А щодо майбутнього, то її слід виносити назовні, поки українське питання остаточно не маргіналізувалося. У нас є шанс на експорт – як приклад і наука іншим національностям та меншинам, зокрема й Північній Ірландії. Шлях до цього – незалежні колаборації. Наприклад, спільний проєкт під назвою "Говори/Abair é", учасниками якого українські та ірландські виконавці.

Але так, щоб британці не передумали нам допомагати через заклики до сепаратизму. Нагадую, що в Північній Ірландії ірландська мова – музейний експонат.

Можливо, українській пісні ще далеко до статусу "музейної", але саме це має стати нашим запобіжником – не дати їй туди потрапити. Сила пісні в тому, що вона здатна жити у будь-якій формі: від академічної сцени до вуличного репу. Вона може бути ніжною чи брутальною, традиційною чи експериментальною, але головне – залишатися своєю. Якщо ми будемо не лише берегти її коріння, а й сміливо вплітати нові мотиви, то українська пісня й надалі звучатиме гучно і в Україні, і за її межами.