Як нові археологічні розкопки змінюють розуміння еволюції перших міських центрів планети?
Мохенджо-Даро, розташоване в районі Ларкана провінції Сінд, розкинулося на площі понад 250 гектарів уздовж річки Інд. У період свого найбільшого розквіту місто налічувало до 40 000 мешканців, що робило його одним із найбільших центрів бронзової доби, за масштабами порівнянним з урбаністичними центрами Стародавнього Єгипту та Месопотамії, пише Arkeonews.
Дивіться також Туринська плащаниця містить численні зразки ДНК: наука з'ясувала, кому вони належать
Нові радіовуглецеві дослідження, проведені у 2025 – 2026 роках, підтвердили сенсаційний факт: поселення було заселене ще в ранню хараппську фазу (період Кот-Діджі), приблизно між 3300 і 2600 роками до нашої ери. Це означає, що розвиток міської культури в долині Інду був поступовим і глибоко вкоріненим процесом, а не раптовим спалахом, як вважалося раніше.
Спільна команда пакистанських та міжнародних фахівців під керівництвом докторки Асми Ібрагім, Алі Лашарі та доктора Джонатана Марка Кеноєра зосередила увагу на ділянці на захід від знаменитого Кургану Ступи. Археологи повернулися до масивної споруди з необпаленої цегли, яку вперше виявив сер Мортімер Вілер у 1950 році. Хоча Вілер вважав цю конструкцію насипом для захисту від повеней, сучасний аналіз показав зовсім іншу картину. Детальний стратиграфічний аналіз та радіовуглецеве датування п'яти нових зразків довели, що це була багатофазна міська стіна, яку будували та розширювали впродовж століть.
Планомірність розташування вулиць і будівель свідчить про вплив стародавнього містобудування на архітектуру Мохенджо-Даро / Фото є суспільним надбанням
Найцікавіші знахідки чекали на вчених у найнижчих шарах. Кераміка та зразки вуглецю свідчать, що перший етап будівництва стіни розпочався близько 2700 – 2600 років до нашої ери, тобто приблизно за століття до початку класичної міської фази.
Але глибоке буріння під стіною виявило сліди кераміки стилю Кот-Діджі, що підтверджує існування великого поселення ще до зведення фортифікацій. Це доводить, що Мохенджо-Даро не будували "з нуля" у зрілий період хараппської цивілізації. Місто еволюціонувало з уже сформованої громади.
Схожі процеси раніше фіксували й в іншому великому місті – Хараппі, де ранні укріплення датуються подібним часовим проміжком, писало раніше видання Dawn.
Мохенджо-Даро / Фото є суспільним надбанням
Міська стіна не була статичним об'єктом. Її постійно зміцнювали та підтримували щонайменше до 2200 року до нашої ери, а можливо й довше. Такий довгостроковий підхід свідчить про високий рівень планування та ефективне управління ресурсами.
Хоча зараз основна увага прикута до ранніх етапів, місто продовжує дивувати знахідками й значно пізніших епох. Наприклад, у 2023 році неподалік від Ступи археологи знайшли сотні монет Кушанської імперії, датованих 2 – 5 століттями нашої ери. Загальна вага скарбу склала близько 5,5 кілограмів. Через тривалий вплив тепла та тиску монети сплавилися в єдину масу, що свідчить про тривалу значущість цього місця як центру активності навіть через багато століть після занепаду індської цивілізації.
Американський археолог Джонатан Марк Кенойер разом з іншими експертами на місці розкопок у Мохенджо-Даро / Фото Dawn
Сьогодні Мохенджо-Даро вражає не лише своїм віком, а й технологічною досконалістю. Стандартизована обпалена цегла, продумана мережа вулиць, складна дренажна система та монументальні об'єкти, такі як Велика лазня, демонструють неймовірний рівень соціальної організації.
Проте одна загадка залишається нерозгаданою – індське письмо, знайдене на печатках і табличках по всьому місту, досі не було остаточно дешифроване. Поки тексти мовчать, учені змушені реконструювати історію через архітектуру та точні наукові методи.
Тепер очевидно, що місто було справжньою живою лабораторією урбанізму, де протягом століть тестувалися ідеї інфраструктури та соціального устрою, які згодом визначили обличчя однієї з найдавніших цивілізацій світу.