24 канал поспілкувався з Людмилою Бондаренко у межах проєкту СВОЇ. Вона пригадала, як все починалося у 2014 році й розповіла, як довелося тікати з міста, щоб вберегти життя собі й близьким.

Читайте також "Російський військовий напився та йшов до мене в кімнату": історія Юлії про виїзд з Маріуполя

Людмила Бондаренко досі працює у Волноваській загальноосвітній школі №4, як і до повномасштабного вторгнення. Лише от тепер – дистанційно та з новими учнями. До 24 лютого вона вела уроки в 2 класі – інклюзивному, там вчилась дитина з вадами слуху. "Було життя звичайної вчительки. Кожен день на роботу, потім домашні справи", – згадує жінка. Війна прийшла у її місто ще у 2014 році. Тоді вже було страшно, літали ракети, але про те, щоб евакуюватися кудись, ніхто й не думав.

Хоча ракети літали над нашою головою, але ми не ховалися. Бо це було "над головою", як кажуть. Ми чули, де вибухи, чули стрілянину,
– розповіла вона.

Заняття у школі в такі моменти призупиняли або й узагалі скасували. Починалися уроки, вчителі чули дзижчання скла й одразу дзвонили батькам. Ті забирали дітей додому – до цього тоді усі звикли, наскільки це взагалі можливо. Втім у 2022 році все розвивалося вже зовсім по-іншому.

Війна "постукала" у Волноваху ще у травні 2014 року. Вже восени місто звільнили від окупантів. Утім, відтоді обстріли час від часу поновлювалися. Чи не думали ви поїхати у безпечніше місце ще тоді, 8 років тому?

У нас стояли наші військові частини, ЗСУ. Росіяни ж були тоді біля Донецька, Докучаєвська й за Новотроїцьким. З'явилися блокпости. Багато переселенців приїхало. Але це було не так масштабно, не так страшно. Ми й не думали переїжджати, хоча старша донька хотіла. Але от я, наприклад, привикла вже до свого. Та й переїзд у такому віці – це дуже важко. Молодь – так, вони могли поїхати, куди заманеться, й почати нове життя. Але ми про це тоді не думали.

Під час повномасштабного російського вторгнення Волноваха опинилася на лінії фронту. Чи готувалися ви до такого розвитку подій? Чи вірили, що ворог знову спробує захопити ваше місто?

Не готувалися й навіть не замислювалися про це. З 2014 року ми жили у розумінні того, що десь щось відбувається, десь щось гримить. У нас все частіше були вибухи. Недалеко розташована станція, якою вода йде. Коли влучає снаряд, цю лінію розриває й у місті немає води. І от 20 лютого був якраз останній раз, коли туди поцілили. Відтоді ми були без води. Оскільки у мене вдома колодязь, мене це не дуже турбувало. Але я знала, що у людей зі школи не було.

Чи були розмови тоді про повномасштабну війну? Якесь таке "сарафанне радіо", просто балаканина була. Але ні, ніхто не готувався.


Уроки за місяць до повномасштабного вторгнення / Фото з особистого архіву Людмили

Чи пам'ятаєте, як все почалося 24 лютого? Фактично уся країна проснулася у той ранок від вибухів.

Мене тоді розбудив кіт. Він завжди знає, що ми прокидаємось десь між 5 і 6 ранку. Я глянула на годинник, а була тільки 4:20. Ще подумала, чого так рано. А тоді вже помітила, що у вікні щось палає. Це вже летіли ракети. Я закричала доньці, щоб падала на підлогу. Далі ми включили телевізор. Його, до речі, з 2014 року в нас не було, а саме перед Новим роком вирішили купити. Так от, там вже було оголошення про воєнний стан.

Я зразу написала у вайбер-чат школи: запитала, що нам робити. Це було десь о 6:00. Директор відповів, що у школу ми точно не йдемо. Я ще перепитала, як бути вчителям. Бо у 2014 році, коли таке було, діти залишалися вдома, а вчителі – ні. Хоча літали артилерійські снаряди, ми все одно ходили на роботу, а з учнями працювали дистанційно.

У школі нам сказали, що чекають розпорядження. Потім повідомили, що на 2 тижні припиняємо заняття оффлайн і переходимо в онлайн. Ми обдзвонили всіх батьків. Сказали, що занять не буде. Деякі зразу попереджали, що виїжджають з міста. Деякі ще не встигли зрозуміти, що відбувається.

Розкажіть, як змінилося ваше життя після 24 лютого? Скільки ви ще жили у Волновасі, що робили далі? Наскільки сильно росіяни бомбили місто, поки ви там залишалися?

25 лютого ми з донькою пішли у місто, бо напередодні якраз прийшла зарплата. Але всі банкомати вже на той момент були пустими. З'явився евакуаційний потяг, але тоді ми про це не знали. До станції від мене треба було йти хвилин 30. До того ж я думала, що треба платити за квиток, а грошей не було. Тому ми вирішили ще не їхати. Потім зв'язку зі школою вже фактично не було. Ми сказали дітям, щоб займалися по тому, що є, по підручниках. Мовляв, якщо є питання – телефонуйте. Всі зрозуміли, що поки не до навчання, бо треба знати, як вижити.

Наша Волноваха поділена на 2 частини – ми кажемо, що це "та сторона" й центр. Спочатку прилітало якраз у центр. Тепер там бойовики "відновлюють все", роблять картинку таку. А от туди, де я жила, прилітало менше, бо там немає інфраструктури як такої. 27 лютого вже, щоправда, не було світла, а наступного дня навіть мобільний інтернет зник.

Тоді ми не могли вийти на зв’язок з меншою донькою. Але я знала, що вони пішли у бомбосховище в лікарні ховатися. У неї одній дитині – 6 років, а в грудні народився ще й син, мій онук, тобто 2 місяці було йому на той час.

У мене вдома стоїть піч, але ми рідко її розпалювали. Бо якщо йде дим, може щось прилетіти. Тому робили все вдень, швиденько щось готували. Електрики вже не було, а газ ми ще не встигли собі провести.

В якийсь із днів до нас постукали українські військові. Я не знала спочатку, що це наші. Сподівалася, що це ЗСУ, бо тоді ще ніхто інший зайти не міг. Але розуміла, що були вже й диверсанти різні. Тож я дуже злякалася і запитала, хто вони. Сказали: "Свої". Я ще відповіла, що "свої" бувають різними. Але зрозуміла: якщо спілкуються українською, і вона не перекручена, то точно все добре. А вони запитали, чи можна випити чаю.

Я пояснила, що треба для цього розтопити піч й підігріти воду. А через дорогу в сусіда – газ, то й відправила їх до нього. Сусід потім прийшов до мене і запропонував, щоб у мене жили хлопці, а ми з донькою – щоб йшли до нього. Так ми й робили до 4 березня. До 29 лютого ще не ховалися у підвали, а потім почали. Бо вже й на нашій стороні були російські літаки, які скидали авіабомби, прилітали снаряди. І вже у березні ми слухали радіо й дізнавалися, що робиться у Києві, Херсоні, Миколаєві, Харкові.

Ми зрозуміли, що так, як у 2014-му вже не буде. Потім зник газ. Зранку 4 березня ми хотіли поїхати в село, де сусіда діти й онуки ховалися, у Златоустівку. Поки думали, залишатися чи ні, почали авіабомби летіти. Ми сиділи тоді в авто. І я кажу: "Якщо тут загинемо, то ж загинемо у машині. Виходити, лягати на землю – яка різниця".

І ми не залишилися. Мали речей з собою так, щоб на тиждень, зовсім трохи. Взяли сухарі і поїхали далі. І куди їхали – за нами слідом все летіло. Так, ніби ми за собою "веземо війну".

Куди ви тоді поїхали і скільки вас було? Ви заздалегідь домовлялися про ночівлю чи ситуативно допомагали волонтери на місці?

Спочатку ми приїхали у Покровське, що у Дніпропетровській області. Там волонтерка Марія допомогла нам зупинитися у дитячому садочку, ми спали на дитячих ліжках. Було багато людей. А нас було 12. В одному авто – сусід, я, моя донька і мама. В другому – дві його доньки (одна вагітна), зять зі своїми батьками, троє маленьких дітей.

До теми Яскрава ілюстрація "русского міра": у мережі опублікували шокуюче відео зруйнованої Волновахи

У Покровському нас погодували, вранці теж запропонували поснідати, але ми вирішили їхати далі. Поїхали через Дніпро, мали там переночувати, але плани змінилися. Зупинились у П'ятихатках, у дуже старенької жіночки. У неї була 3-кімнатна квартира. За 5 днів ми хоч вимилися там, перепочили. Вона – вчителька англійської мови, має багато сертифікатів різних. Далі вирішили у Жовті Води рухатися. Сусід з рідними планували там знімати 1-кімнатну квартиру.

Уявіть собі – з нами там було б 12 людей. Тож ми вирішили їхати на евакуаційний потяг. На вокзалі було багато людей, там було досить неорганізовано все, якщо порівнювати з ситуацією потім у Львові. Був натовп. У мене зразу перед очима – фільми воєнних часів, коли люди в ешелони сідали. У нас було з собою трохи речей. У мами – сумка з тушківкою, солдати дали нам.

Але все довелося залишити на вокзалі. Бо залізти в потяг з цим було неможливо. Ми навіть думали, що вже не сядемо. Але побачили, що попереду ніхто не стоїть у вагоні й побігли туди.

Донька взяла під руку мою маму, а я за ними йшла. І коли вони залізли, для мене вже місця не було. Я могла хіба поставити тільки ногу одну. Якось все ж таки вони затягнули мене туди. Потім люди розсунулися й ми сіли. Потяг прямував до Львова. Багато людей їхало з Кривого Рогу. То були люди, які на той момент ще не чули й не бачили нічого (вибухів, прильотів – 24 канал) . І для них тоді було це дуже смішно, чого ж люди так лізуть. Багато розмов було про те, щоб попрацювати за кордоном і через 2 – 3 місяці повернутися. Але я пояснювала, що так все швидко не буде, що все набагато складніше.

Людмила з донькою та мамою подолали велику відстань з Волновахи до Львова: дивіться на мапі

А як було у самому потязі? Людей, мабуть, було набагато більше, ніж місць у вагоні? Та і сама дорога мала би бути довгою.

Це був звичайний плацкарт. Там, де були бокові полиці, було по 8 людей, на інших – від 12 до 15. І на другому, й на третьому "поверхах", хто міг залізти й не боявся, то лягали. Їхали ми дуже довго. Проїжджали Білу Церкву, Вінницю – тоді якраз перший приліт був там в аеропорт. У Києві приліт був.

Ми зупинялися й провідники – чоловік і жінка – просили виключати телефони. Вони виключали світло й попереджали, що це дуже небезпечна зона.

Але людина, яка раніше такого не відчувала на "своїй шкурі", не розуміла. Багато хто все одно вмикав яскраві телефони. А ми у Волновасі навіть ліхтарики не включали. Мали кишеньковий, дуже "тусклий", ним і користувалися. Я казала іншим пасажирам: "Ви розумієте, що через вас може загинути весь потяг. Ви хочете тут зробити живу могилу?". Тоді люди вже починали потрохи усвідомлювати.

Діти, які їхали в цьому вагоні, навіть в туалет не хотіли ходити. Казали, що не підуть, поки не доїдуть до міста. Бо розуміли, що це не просто подорож.

Далі ви прибули до Львова. Це вперше ви були там? На той момент вже знали, будете залишатися чи їдете далі?

Вперше я була у Львові ще у 2017 році. Тоді, до речі, спілкувалася з місцевими про те, що відбувається у нас, на Донеччині. І ми знаходили порозуміння. Вони розуміли, що це не ми хочемо, щоб Росія прийшла до нас і "звільнила". Зараз ставлення трохи змінюється до тих, хто на Сході. Коли ми прибули на вокзал, одразу подзвонили людині, яка колись нам допомагала з орендою житла. Але цього разу нічого не вийшло. Були волонтери, але саме за житло ми не знали до кого звертатися. Утім, ми змогли поїсти, випити гарячого чаю, знайшли теплий одяг, посиділи.

Велика черга тоді стояла на Польщу, ми й не звертали уваги спочатку на неї. Потім доня каже: "А може поїдемо?". Хоча у нас закордонних паспортів навіть не було. Так ми й стали у чергу.

Волонтери слідкували, щоб люди тримали дистанцію. Забирали тих, хто з маленькими дітьми, хто похилого віку. Давали ковдри. Організовано було все.

Усі їхали в бік Перемишля, ми теж так вирішили робити. Раніше ж за кордоном ніколи не були. Дорога зайняла десь 20 годин. На польській стороні нас зустріли, погодували. Зразу дали пайки, гігієнічні набори. Врешті ми опинилися у містечку Сендзишув. Там нас розселяли, пропонували різне. А хто знав конкретно, куди їде, то їхав далі.

Зустріли там волонтера пана Романа. Він колись працював лікарем у Львові, потім переїхав у Польщу. Йому вже за 80 років десь. Купив якраз квартиру в Тернополі й хотів повернутися, як то кажуть, зустріти на Батьківщині свою смерть. Але почалася повномасштабна війна. Він побачив нас і сказав, щоб ми залишалися. Поселилися у школі, такому фактично гуртожитку для спортсменів, де вони проходили реабілітацію. У кімнаті жило по 3 – 5 людей. Була душова кабінка та їдальня на поверсі.

Я ходила волонтерити в ту школу, де ми жили, у групу продовженого дня. Допомагала дітям з України адаптуватися, спілкуватися, і так хоч трішки для себе могла теж вивчити мову. А потім ми знайшли курси польської. Але вже всі пільги закінчувалися, тому ми стали рідше їх відвідувати – треба було оплачувати дорогу. Мені з України приходила зарплата вчительська, на ці гроші ми й жили. Так було до 1 липня, а тоді ми повернулися в Україну.

Чому все ж таки вирішили повернутися? І чому поїхали саме до Львова?

Найбільший фактор – моя мама дуже хотіла повернутися в Україну. Їй було важко – не могла вчити мову та й не було вже бажання до цього у такому віці. Їй просто хотілося додому. І хоча директор тієї школи, в якій я волонтерила, запропонував мені роботу з серпня, я відмовилась і ми повернулися. До Львова ми думали у будь-якому випадку їхати. Бо навіть з Волновахи потяг теж туди їхав. Ми знали, що Росія хоче Схід, тому, відповідно, треба їхати на Захід. Якби це був не Львів, то був би Тернопіль або інше місто. Але коли ми у 2017 році були у Львові, донька навіть переїхати сюди хотіла.

​Читайте також Він одразу пішов нас захищати, – Яна про виїзд з Харківщини та загибель чоловіка-військового

Як вам вдалося знайти житло у Львові? Цього разу ви вже знали, до кого їдете?

Я опублікувала оголошення у фейсбуці – в групі для освітян. Написала, що шукаю у Львові роботу, бажано з житлом. І відгукнувся львів'янин Володя. Власник 2-кімнатної квартири, до цього ми не були знайомі.

Одну кімнату він нам віддав – за те, що допомагатиму його сину з навчанням. Я допомагаю дитині осилити науки і ми за це живемо. Є ще добрі люди на землі.

А як з вашою волноваською школою? Ви згадували на початку розмови, що досі там працюєте.

Так, навчання ведеться дистанційно. Загалом у нашому районі було 50 шкіл, з них залишилося 5 дистанційних. Тобто весь час ми були "на простої", вели звітність про те, де перебувають наші діти, спілкувалися з батьками. І от з 1 вересня ми працюємо дистанційно. Об'єднали всіх учнів – які за кордоном, які в Україні, і які у Волноваському районі, хто може виходити на зв'язок. Щодня у мене уроки.

Ви плануєте далі працювати дистанційно у цій школі?

Поки що так. Думала у Львові щось шукати, але не готова зараз піти в оффлайн школу. Не готова психологічно й морально побачити багатьох дітей. У мене було 20 маленьких учнів, ми були всі разом. Я й зараз з ними працюю, зі своїми школярами, які можуть вийти на зв'язок.

До речі, полякам дуже вдячна, вони подарували мені ноутбук, за яким я й працюю. Бо там я не могла знайти чим зайнятися. І коли він з'явився, зразу почала спілкуватися з дітьми. Ми домовилися кілька разів на тиждень зустрічатися. Бо мені дали другий клас, а мої ж пішли вже у третій. Але батьки підтримують, то ми й далі працюємо так.

Чи відчуваєте ви, що Львів – вже ваш другий дім ? Чи можете його так назвати після місяців розлуки з Волновахою?

Можу так сказати. Ми от з Володею (власник квартири, в якій живе Людмила – 24 канал) починаємо часто розмовляти й ми інколи говоримо російською, бо все життя так спілкувалися. І він питає нас, чому. А я пояснюю: "Якщо ми вдома, то можемо розмовляти так, як зручно". Тож так, це для нас зараз дім.

Я завжди хотіла, щоб наша країна спілкувалася українською. Ще коли у школу пішла, а це був 1977 рік, мені було дуже дивно, чому так багато російської, а української немає. Мені дуже подобалося на свята вдягати вишиванки, подобалися вечорниці. Були такі люди, що мене не підтримували й питали, чому я така. Можливо, це і є патріотизм. Мені дуже подобається наша культура, наша мова. Те, що відбувається інколи у владі, це не завжди Україна. Кожна людина може робити свої помилки.

Що б ви могли сказати людям, які досі перебувають на окупованих територіях або там, де зараз ведуться активні бойові дії? Там і так весь цей час було важко зі світлом, водою й опаленням. А наближається зима.

Я говорю це їм кожного дня. Так склалося, що мене призначили директором нашої школи №4. І тепер я відповідаю за колег. І є люди, які виїхали з Волновахи, але тепер хочуть повернутися. А є й ті, хто там залишився. Так, там немає ні світла, ні газу, ні води. Тож заради своїх дітей – краще виїхати. Бо життя дитини – це ж найважливіше. Якщо ти доросла людина – без дітей, без онуків – ти можеш пристосуватися скрізь. Але заради безпеки можна і треба їхати.

Сьогодні я була щаслива, бо ще одна колега виїхала звідти у Дніпро. Я дуже рада, що вона змогла. Це дуже дорого, це коштує грошей, яких там немає. Нещодавно там пройшов фейковий "референдум". Не скажу, що люди туди пішли. Але їхні ЗМІ понамальовували. Якщо на вулиці залишилося 3 людини, а прийшло 10 – ми всі розуміємо, як це відбувалося.

У мене є знайома, яка жила вже тут, але повернулась назад. І я розумію чому. Бо вони жили у гуртожитку, в спортзалі на матрацах. Якщо людина привикла до кращих умов, то це важко. Бо вдома залишилося все. Тож вони залишили тут своїх дорослих дітей з онуками й повернулися у Волноваху. Хата кличе, кажуть. Якщо будинок цілий, то хочеться до нього повернутися. Але як там жити – це дуже важко.


Волноваха після російських обстрілів / Фото з соцмереж

Ви вже уявляли собі день нашої перемоги? Скажімо, ви тільки-тільки дізналися про це. Що найперше зробите?

Це буде велика радість. Мій сусід, який зараз Черкащині, завжди питає, чи маю зібрані речі на такий випадок. А я кажу, що так, щоб без нас додому не їхав. Ми поїдемо точно. Навіть якщо тут потім і залишимося, знайдемо житло й роботу, все одно поїдемо. У мене дуже велика бібліотека вдома. Я знаю, що у мене звідти забрали холодильник, телевізор, іншу техніку. Але я переживаю саме за книжки, дуже хочеться забрати їх. Ми зібрали шикарну бібліотеку. Хочеться повернутися додому, хоч на годинку, хоч одним оком подивитися, що там зараз.

Наша героїня мужньо ділилася з нами своїми спогадами, непростими й моторошними моментами. І лише раз не стримала емоцій – коли згадувала про те, як усе починалося. Росія відібрала у неї рідний дім, але не змогла відібрати любов до України. І ми віримо, що як і сотні інших українців, вона якнайшвидше повернеться у рідне місто.