Незручні герої: що заважає нам бачити у військових звичайних людей і чому ми маємо це побороти

Полярне мислення зіграло із українцями злий жарт: суспільство, яке третій рік живе в умовах повномасштабного вторгнення і 10 років – у статусі війни, не вміє співіснувати та комунікувати між собою. Стереотипи, страхи заважають нам бачити у військових звичайних людей, себе, своїх сусідів і рідних. Ми або ідеалізуємо їх, коли вони на фронті, або ігноруємо, коли вони намагаються жити звичне життя. Так, деякі наші реакції є нормальними і цілком очікуваними. Як мінімум ми виснажені, як максимум – жодне суспільство не є готовим до війни і тих викликів, з якими ми зіткнулись. Однак війна вже сталася і лише від нас залежить, як ми будемо із цим справлятися. 

Зараз можна відстежити небезпечну тенденцію – певне розшарування: на людей, які щодня ведуть бій із ворогом, і тих, хто каже, що "вірить у ЗСУ". На цю думку нас наштовхнула розмова з військовим Андрієм Савенком – людиною, для якої поняття "відвага" та "відданість" є не просто словами.  

Дивіться також Усі розмови зводяться до кота: як будувати стосунки, якщо твій партнер військовий

"Війна. Любов і терапія" – новий проєкт 24 Каналу – це цикл глибоких інтерв'ю з військовими та психологами про виклики та складнощі, з якими стикаються українці у час війни. Розмови про особистісні переживання, вибори та намагання балансувати у вимірі "війна". Бо досвід бойових дій – це ні з чим не порівняний, неоднорідний і часто абсолютно різний для кожного військового досвід.

Цей проєкт – це спосіб заповнити таку прірву, своєрідна терапія, відповіді на питання, пояснення яким іноді складно знайти.

Зручно вірити у ЗСУ: підполковник ГУР Андрій Савенко про ставлення суспільства до війни

Андрій Савенко – підполковник ГУР МО, багаторазовий чемпіон світу та Європи з військово-спортивного багатоборства і бойового джиу-джитсу. За його плечима – величезний бойовий досвід: у 2014 – 2015 роках служив у 79 десантно-штурмовій бригаді, брав участь у гарячих точках та виконанні завдань у тилу ворога. Пізніше – долучився до загону спецпризначення ГУР.

Андрій Савенко від початку війни захищає Україну від ворога / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал

На момент розмови Андрій Савенко проходив реабілітацію у військовому госпіталі в Києві після мінно-вибухового поранення. За його спостереженням, у столиці про війну згадують лише під час тривоги, у контексті "хай би військові усе збили". При цьому Андрій вважає нормальним, що суспільство продовжує жити: відвідувати різні заходи, кіно, ресторани, влаштовувати святкування. Він і сам не проти зустрітись з друзями. Хоч і визнає, що зараз це рідко вдається. Та його дивує інше.

Я бачу здорових, сильних, м'язистих хлопців, які дякують ЗСУ за те, що ми їм "даємо змогу тут виступати, тренуватися". Вони придумують собі історії, щоб тільки не йти на фронт: то вони доглядають за батьками-інвалідами, то ще щось. Але ж вони могли б стати до лав захисників і замінити тих, хто вже роками на передовій,
– каже Андрій Савенко. 

За словами підполковника, він та побратими хочуть бачити вмотивованих людей. Тих, у кого горять очі. Бійців, які знають, чому і від кого захищають країну. Натомість іноді трапляється навпаки. 

"Буває, після першого обстрілу дивишся і розумієш, що він не готовий до війни, виконувати завдання, і якщо буде нагода, – піде в СЗЧ ", – додає Савенко. 

Припущення, що на це могла вплинути "бусифікація" і примусова мобіліцізація, бо є чоловіки, які вважають себе "кориснішими" в тилу, коли працюють та донатять, військовий відкинув. У його баченні світу все досить просто – ніхто з тих, хто захищає зараз Україну, не хотів цієї війни. Андрій зауважив, що теж нічого не знав про військову справу. Тренував збірну України, має звання заслуженого тренера, заслуженого працівника фізичної культури та спорту, багаторазовий чемпіон світу. Його оточення складалося зі спортсменів або футбольних фанатів, але у 2014 році багато з них прийняли рішення йти воювати. І більшість – воює досі.  

Кожен чоловік повинен діяти за принципом: "Роби як я". Онови свої дані в ТЦК, пройди ВЛК. Якщо придатний – служи. Це твій громадянський обов'язок, прописаний у Конституції. Неважливо, чи ти служив раніше, чи приймав присягу. Ти громадянин України – і цього достатньо,
– пояснює Савенко. 

На думку військового, ніщо не заважає чоловікам у тилу продовжувати донатити, працювати і допомагати. Але для цього вони мають стати на облік, пройти медичну комісію.

У контексті розмови про мобілізацію варто згадати і про демобілізацію. Питання ухвалення відповідного закону стоїть гостро. Однією з пересторог, чому його досі не прийняли, є те, що багато військових демобілізуються, а замінити їх не буде кому. Але, можливо, це не так? Можливо, якщо запитати у самих військових, багато із них готові продовжувати службу і боротьбу?

Власне, Андрій Савенко не вперше проходить реабілітацію після поранення і кожного разу після одужання він повертається на фронт.

Коли на МСЕК запитали, чи планую я далі служити, моя відповідь була "так". Навіть інвалідність ніяк не впливає на це рішення. Дружина часто запитує: "Чому ти постійно на війні? Чому ти знову їдеш? Чому ти знову ризикуєш життям?" А я завжди відповідаю: у мене є великий досвід, більше 10 років безперервної війни. Якщо такі, як я, не продовжать воювати, то хто ж це зробить? Хтось має тягнути цю лямку, в іншому випадку загине багато хлопців,
– відповідає військовий. 

Андрій Савенко разом із побратимами на Донеччині / Фото з архіву військового

Є ще одна поширена думка, що військові, які повертаються до мирного життя, не можуть знайти себе, їм складно порозумітись із цивільними. Тому вони прагнуть повернутися на фронт, де їх розуміють. Андрій каже, що це не зовсім так. Військові можуть відчувати складності у спілкуванні з цивільними, але додає, що це завжди різний досвід. 

Особисто я повертаюся на фронт, бо там мої однодумці. Там ті патріоти, яких ми згадуємо тут, бігаючи в трико. Я бачу їхні очі, відчуваю серця, бачу ці патріотичні настрої. Вони для мене як сім'я. Тому я й повертаюся,
– каже Савенко. 

В попередньому інтерв'ю Андрій зауважував, що як тільки військовий повертається з нуля, скажімо, до Києва, "він поринає в атмосферу пофігізму". Цивільні або бояться, або зневажають військових. Каже, що сподівався, що ситуація зміниться з початку повномасштабного вторгнення, адже війна – це вже не десь у зоні АТО, не те, що показували по телевізору. Тепер вибухи, руйнування, загибель людей відбуваються щодня. 

Проблеми, які залишаються з тобою після війни, нікого не цікавлять. Люди ніби хочуть забути про військових. Їх не помічають або намагаються не помічати. Це зручно – не помічати. Зручно не бачити війну, проблеми військових чи людей з обмеженими можливостями. Зручно придумати собі виправдання, чому ти не на фронті. Хтось каже, що волонтерить, хтось знаходить інші історії, в які сам вірить, щоб уникнути відповідальності,
– зазначив Савенко. 

Натомість, за словами Андрія, військовим багато не треба: достатньо, аби суспільство проявляло повагу. І мова не про надмірне акцентування, нав'язливість, жалість. Навпаки – більшість військових, особливо поранені хлопці чи ті, хто на протезах, не люблять, коли на них акцентують увагу.

"Ми не очікуємо допомоги чи жалості. Але, наприклад, сказати: "Чи можу вам допомогти?" або запропонувати пройти без черги. Ми не будемо самі наполягати на цьому чи просити. Багато хлопців, навіть без ніг, стоятимуть у черзі, не вимагаючи особливого ставлення. Але простий жест уваги – це приємно", – додає військовий. 

Дійсно, суспільство часто не знає і не вміє реагувати на ситуації, які пов'язані з військовими. Багато людей досі не вирішили, чи дякувати воїну за службу. Хтось відводить очі, коли бачить протез замість ноги. Бувають і куди гірші ситуації, як-от вказати в оголошенні про оренду квартири, що не здають для ветеранів, або свідомо не брати на роботу, якщо у людини є досвід бойових дій, або зв'язати чоловіка у формі у вагоні поїзда і викликати до нього поліцію через те, що у нього сталась панічна атака. Це неприпустимі ситуації, яких в українському суспільстві бути не повинно.  

Якщо коротко, то:  
1. дякувати потрібно;
2. пропускати в черзі потрібно;
3. не відводьте очей, коли бачите ветерана, людину в формі; розумієте, що людина була поранена/має протез/інші видимі ознаки травм;
4. щиро цікавтесь особистістю, а не її фізичними особливостями;
5. ви власник бізнесу і хочете зробити знижку військовому – клас! Гарна ідея, сміливо запропонуйте свої послуги;
6. десерт як комплімент від закладу – супер, увага – це завжди приємно;
7. бачите, що у військового панічна атака, прояв посттравматичних симптомів: він розгублений, дезорієнтований, тримається за голову від болю, – запропонуйте допомогу: дайте води, скажіть, що він у безпеці, опишіть, де ви разом перебуваєте, попросіть дихати глибоко і повільно;
8. ніколи не знецінюйте подвиг військового. Так, це не ви його туди посилали, так, це його вибір, але він воює з ворогом заради спільного блага країни, завдяки його сміливості ви можете сказати йому "дякую", а не противне "спасіба" російському окупанту під страхом бути страченим.

Розмовляючи з Андрієм Савенком ми почули багато про патріотизм, відповідальність і вчинки. І так, на жаль, суспільство не завжди готове сприймати бійців у мирному житті. І головне – воно часто забуває, що військові – це звичайні люди, які взяли на себе сміливість і відповідальність боронити країну. Не "боженьки ППО". Вірити у ЗСУ не потрібно, вони не святі. Військові – це колишні вчителі, інженери, тренери, механіки, які здобули нові навички, пройшли навчання, отримали новий досвід і тепер виконують свою роботу і обов'язок. 

Ніхто не заперечує, захоплюватись військовими потрібно. Дякувати за оборону і захист – теж. Однак не лицемірте! Не варто публікувати фото з помпезних вечірок із підписом "Дякую ЗСУ". Вони воюють не за це. Жертвують своїм комфортом, ризикують здоров'ям точно не для того, аби ви могли продовжувати жити своє звичне, комфортне життя. Будьте відповідальними, намагайтесь підсилити воїнів не словом, а ділом. 

Про ось це перенесення відповідальності, неприйняття військових цивільними, знецінення їх подвигів та інші труднощі, з якими зіштовхуються ветерани повертаючись з нуля, ми також поговорили із психологинею ГО "Психологічна підтримка та реабілітація "Вільний вибір" Наталією Стадніченко. 

Наталія Стадніченко – психотерапевтка, яка працює з наслідками травм та ПТСР у військових / Фото надане 24 Каналу 

Що заважає нам бачити у військових звичайних людей – пояснення психологині

На початку повномасштабного вторгнення багато українців відчували тотальне захоплення військовими, буквально ідеалізували людей в формі. Водночас війна у нас із 2014 року і по факту за одну ніч у структурі ЗСУ нічого не змінилось. За словами психологині, є кілька аспектів, які на це вплинули. Передусім варто розуміти, що у період АТО/ООС війна була доволі локальною історією, яка стосувалась обмеженої групи військових. І військова служба як така, і досвіди ветеранів, які вони переживали на фронті – поранення, полон, розлука з рідними – стосувались обмеженої кількості людей. Натомість з початку повномасштабного вторгнення це змінилося.  

Фактори, які змінили наше ставлення до війни у 2022 році: 

1. Зросло напруження у суспільстві – багато людей, ціла нація опинилася під прямою загрозою.
2. Екстремальні умови і набуття спільного досвіду; для того, щоб вижити, люди мають згуртуватися та допомагати один одному.
3. На той момент ми ще не були втомлені та виснажені емоційно; у людей було достатньо сил, щоб співпереживати.  

Втім, далі відбулося те, що ми уже частково спостерігали в період АТО/ООС. Через тривалість повномасштабного вторгнення люди призвичаїлись до нього. З'явилося певне "розшарування" суспільства:

• ті, кого війна торкається безпосередньо; люди, які перебуваються фізично ближче до лінії бойового зіткнення;
• і ті, хто перебуває в тилу, відносно мирному середовищі.

І залежно від того, наскільки цей "тил" далеко, вплив війни переживається по-різному. Наприклад, для когось війна – це періодичні обстріли, як-от для жителів Львова, Івано-Франківська. А для когось  – це постійні обстріли, зміна оточення, місця проживання; втрати – економічні, культурні, особистісні.

Війна загалом є дуже виснажливою. Наразі ситуація така, що нам бракує сил, аби "входити в становище" інших людей, співпереживати, захоплюватися, розуміти.

Впливає і загальне фінансове збідніння, якщо порівнювати економічне становище з періодом до повномасштабного вторгнення, неможливість планувати майбутнього через непередбачуваність обставин. Це і фізично виснажливо: безсонні ночі через обстріли, постійне хвилювання за близьких на фронті, або роздуми про те, наскільки далеко в черзі мобілізації рідні, невизначеність і тягар за прийняття важливих рішень; відсутність багатьох процесів, які складають нормальне життя і притаманні суспільствам, де немає війни.

Суспільство схильне до полярності: ми бачимо негативно підкріплену інформацію і починаємо мислити протилежностями. Наприклад, ми знаємо, що військові – герої, вони воюють на фронті і роблять усе, щоб зупинити ворога, але ось бачимо ситуацію з працівником ТЦК, який не дуже гідно себе повів, і це підриває наше загальне уявлення про військовослужбовців, виникає ось ця полярність.

Узагалі, як наголошує психологиня, війна по-різному впливає на людей: як у цивільних, так і військових може проявлятись спричинена травмаю симптоматика, в тому числі ПТСР та інші розлади на фоні психотравмуючих подій, нервової напруги та виснаження.

Довідково. Посттравматичний стресовий розлад (ПТСР) розвивається у частини людей, які зазнали загрози для життя чи стали свідками небезпеки для близьких (приблизно 15 – 25%). Це діагноз, який може встановити лише фахівець – лікар-психіатр.  

Загалом же Наталія Стадніченко пояснює, що психіка людини досить стійка, і хоча деякі посттравматичні реакції можливі, вони не завжди переростають у ПТСР. Наприклад, коли ми чуємо дзеленчання мотора мотоцикла, і воно нагадує нам нічні обстріли, звуки "Шахеда", у нас з'являється відчуття певної перестороги. Або коли ми чуємо виття сирени – відчуваємо страх, що це може бути балістична ракета, у нас підвищується рівень тривоги. Це, власне, і є ті реакції на травми.

А коли говорять про ПТСР у військових, то мають на увазі емоційну вибуховість і флешбеки. Коли військові чи ветерани надмірно реагують на ситуації, які нагадують їм про бойові дії: людині може здатися, що відбувається обстріл, і вона присяде, хоча загрози немає. 

Насправді, ці симптоми не роблять людину загрозливою і переважно, вона тяжіє до самоізоляції через дискомфорт, який відчуває від тригерних ситуацій і нерозуміння її реакцій оточенням.

Психологічні наслідки війни різні, і більшість із них не є важкими розладами. Ідея, що всі військові повертаються зі значними психічними проблемами, лише підсилює страх щодо військової служби і стає на заваді підтримці та адаптації ветеранів. Важливо нормалізувати цей досвід, адже переважно люди повертаються з війни не втрачаючи психічне здоров'я. 

Чому знизилась мотивація долучатися до війська

З розмови з Андрієм Савенком очевидно, що відчуття патріотизму потрібне, щоб боротьба тривала і закінчилася нашою перемогою. Це необхідність, без якої уникнути проблем з мобілізацією не вийде. І як пояснила психологиня, на початку повномасштабного вторгнення джерелом цієї мотивації була енергія і реакція на небезпеку. Втім, з часом люди почали краще розуміти реалії війни, служби та її складнощі. Наталія Стадніченко окреслює кілька аспектів, які вплинули на мотивацію людей долучатися до війська:

1. Чим довше триває повномасштабна війна, тим більше накопичується втома від постійної напруги, і це впливає на здатність людей адаптуватися до обставин. Зараз у багатьох просто немає внутрішньої міцності, яка була на початку війни.
2. Відсутність чітких термінів демобілізації у військовій службі посилює відчуття тривожності та безвиході серед мобілізованих. Вибір служби або підрозділу відчувається як остаточне рішення, яке важко змінити.
3. Ідентичність із громадою теж має значення у контексті прийняття рішень у час війни. Це питання самоідентифікації: чи відчуває людина себе частиною української спільноти, чи має відчуття спільної відповідальності. 

Як формується образ "незручного героя" і чому ми канонізуємо військових

Чи могли ми якось запобігти виникненню цього явища "незручних героїв" – складно сказати. Говорячи з психологинею ми зрозуміли, що  скоріше так. Кожен із нас має бути свідомим того, куди спрямовує свою увагу: з яких ресурсів черпаємо інформацію, наскільки готові чути військових. 

Річ у тім, що у медіа часто поляризують образ війни та військових, подаючи або героїчні, або трагічні історії, що спотворює реалістичне розуміння життя в армії. В результаті людина, не маючи повної картини, бачить у військових або героїв, або людей, які пережили надзвичайно важкі, травмуючі події,
– пояснює Наталія Стадніченко. 

За її словами, феномен "незручних героїв" був і в період АТО/ООС, є і під час повномасштабного вторгнення. Частково це пов'язано з тим, що армія – це зріз суспільства, і люди, які служать, демонструють різну поведінку. А частково з тим, які історії люди розповідають один одному. Мовляв, є хороші історії, є негативні історії, а про нейтральні досвіди ми розповідаємо мало, бо вважаємо їх малоцікавими. 

Ну і ще одна особливість цього явища, коли суспільство канонізує військових. Як зазначав Андрій Савенко, людям простіше перенести відповідальність і сказати, що вони "вірять у ЗСУ", аніж прийняти той фактор, що вони не готові до війни. Водночас героїзм – це людська риса. І часто військовий окрім заслуг на фронті має свої емоції, переживання, травматичні досвіди. Він може бути пригніченим через втрати товаришів, мати особисті питання і внутрішні конфлікти. 

Ми не готові стикатись з болем військових

Іноді військові можуть не сприймати захоплення ними як героями. Перше – їм важко комунікувати про той складний досвід, який вони пережили на війні. Друге – часто це пов'язано з болем за тих побратимів/посестер, які загинули, і в термінах героїзму вони думають про них, а не про себе.

Це наштовхує на глибшу проблему – ми не готові приймати військових з їхнім болем і травмами. Ідеалізувати і героїзувати куди простіше. І це явище шкодить як військовим, так і цивільним: ми не можемо осягнути усієї трагедії, яку зараз переживаємо, не можемо взяти відповідальність за наслідки, які відчуваємо через війну.

Люди часто уникають глибоких розмов чи болючих тем у спілкуванні. Ми радше втішимо, ніж вислухаємо. Нам важко приймати біль, тривогу чи роздратованість військових, спричинену постійними головними болями, нічними кошмарами, чи іншими симптомами травм,
– зазначає Наталія Стадніченко.

І зрештою, тут і про поведінку самих військових, про їх цінності та погляди, які не всі цивільні готові сприймати як єдиноправильні. Власне, це про загострене почуття справедливості. Психологиня пояснила, що воно дійсно притаманне багатьом ветеранам, військовим. 

Як наголосила психологиня, фрази на зразок "ти сам так вирішив", "це твоє рішення" часто знецінюють мотивацію та вклад військових. Вони теж могли б продовжувати жити своїм життям, але зробили надскладний вибір і стали на захист рідних, захист держави, ваш захист.

Крім того, не кожен готовий висловлювати вдячність, не усі мають цей навик. Причиною може бути і внутрішній конфлікт. Наприклад, якщо людина підлягає мобілізації, але залишилася вдома, їй може бути непросто відверто визнати, що інші взяли на себе цей ризик, а вона – ні.

Буває, люди не знають, як правильно розпочати розмову з ветераном: чи варто говорити про його травму, про обставини її отримання; як реагувати на протези або інші фізичні особливості військових: чи доречно виявляти жалість. Виникає страх сказати або зробити щось не те, і через це багато людей обирають уникати спілкування. Проте важливо пам'ятати: коли ми починаємо спілкуватися з іншою людиною, саме її особисті якості стають найважливішими, а не фізичні особливості.  

Підтримка – це бачити ветерана як цілісну особистість. Це допомагає військовому відчувати стабільність, а також упевненість у тому, що його шанують і цінують незалежно від його бойового досвіду. 

Очевидно, що прірва у розумінні між військовими і цивільними виникла передусім через різні цінності. І так, ви дійсно можете мати інші переконання і бачення. Та, будь ласка, наступного разу, якщо будете дивуватися загостреному відчуттю справедливості у військових, запитайте себе: а як йому, ризикуючи життям і здоров'ям, будучи у розлуці з рідними, відчуваючи себе до неможливості втомленим, бачивши страшні, травмуючі речі, переживши емоційні сплески різної інтенсивності: від гордості, до зневаги, від шаленого страху до адреналіну, "розуміти" людей, які відводять очі, коли бачать протез, які банально не можуть пропустити в черзі ветерана на візку, або закидають йому "я тебе туди не посилав", "це твій вибір".

Ми не маємо морального права вимагати від військових змінювати піксель на цивільний одяг, коли вони повертаються з нуля. І мова не про речі. Це нові особистості. Ветерани не повинні приховувати протези під одягом; ховати свої шрами, аби бути комфортними для ваших очей. Військові можуть бути такими, якими вони стали. І ми маємо навчитись бачити їх.