Втратила чоловіка і 5 дітей, яких навіть не поховала: важка жіноча історія Голодомору
У Кіровоградській області голод був нещадним. Він забрав від Федорі чоловіка і 5 дітей. Вижило лише маленьке зароджене життя в утробі матері – це і була її остання причина не здаватись.
Історією про Голодомор у своїй родині поділився т.в.о. директора Олександрівського краєзнавчого музею Василь Білошапка. Він записав спогади бабусі Федорі, коли та була ще жива. Читайте матеріал у межах проєкту 24 каналу "Голод і мор: пам'ять поколінь".
Цікаво Вбита смертю нареченого: дівчина у часи Голодомору вишила "весільний" рушник опухлими руками
Сім'я Кваша
Чоловік Олексій та дружина Федоря.
Діти:
- Іван;
- Тетяна;
- Михайло;
- Галина;
- Василь.
Вже у 1933 році, після смерті дітей та чоловіка, народилась Ганна.
Події відбувались у селі Мотронівка Знам'янського району.
Зліва сидить Олексій Кваша з товаришем, з права – Федоря вже у старості / Фото надане Василем Білошапкою
Судили чоловіка за те, що рятував людей
Олексій працював у колгоспі старшим конюхом і відповідав за патоку. Її на початках виписували сім'ям, що голодували. Видавали людям зовсім трішки – по 1 кілограму. Для багатодітних сімей це просто крапля у морі. Олексій не міг бути осторонь.
Чоловік дописував нулик олівцем, знаючи, що у сім'ї багато дітей і кілограм їх не врятує. Відтак патока швидко закінчилась і його заарештували за "розтрату соціалістичного майна".
Одного дня, коли мене не було вдома, чоловіка заарештували. Приїхали до нас в хату і все з неї забрали. Навіть скриню з дитячими речами у сільраду доставили. Діти сидять, плачуть,
– пригадувала жінка.
Повезли чоловіка у в'язницю. Потім судили. Радянська влада не могла довести, що Олексій Кваша дописував ті нулі, а тому його виправдали і відпустили до сім'ї.
Голова сільської ради одразу сказав Олексію після повернення, що все одно його в Сибірі згноїть. Однак йому цього зробити не вдалося. Кваша помер з голоду. У той же день – найстарший 13-річний син.
Авторка проєкту – керівниця відділу новин сайту 24 каналу Наталя Боднар.
"Стягни тіла за ноги у погріб"
Федорі не було вдома, коли Олексій з сином померли. Вона ходила до рідних у село Івангород, аби знайти їжу для дітей.
Коли повернулась, то старший син і чоловік вже лежали мертві. Біля них стояла миска з бур'яном,
– розповідала жінка.
Вона просила допомоги у сільраді, аби поховати чоловіка та сина. Однак голова порадив лише одне: "У тебе погріб є? То візьми їх за ноги та вкинь у погріб!".
Допоміг жінці товариш, який працював конюхом разом з Олексієм. Він дізнався про смерть свого товариша та його сина і вирішив допомогти у похованні.
"Він виніс чоловіка й сина в тому, в чому вони були, поклав на воза. Я хотіла вслід йти за підводою, а сил не було. Тільки пройшла кілька кроків та й упала. Так і не змогла дійти до цвинтаря…", – розповідала Федоря онукові.
Зверніть увагу! Василь Білошапка з Олександрівського музею розповів, що підводи у час Голодомору їздили селами і забирали мертвих людей, потім викопували якусь яму і туди їх скидали. Дуже часто забирали ще живих, мовляв, "все одно помруть" і "чого ще раз їхати".Де саме поховані її рідні – жінка не знала до кінця життя. Наступного дня вона хотіла розпитати у конюха про місце, але не встигла – він теж вже був мертвий.
Спочатку підводою забирали зерно, а пізніше возили мертвих / Фото архіву Одещини
Федоря згодом втратила й інших дітей
Незадовго після втрати чоловіка та найстаршого сина померли й інші 4 дітей.
Тоді померлі нікому не були потрібні. Померли, то й померли. Лежать, то й лежать. Собаки тягають тіла, то нікому це не потрібне,
– запевняла Федоря.
Вона залишилась сама з маленькою ще ненародженою донечкою в утробі.
Важливо! Згідно з останніми даними науковців, внаслідок Голодомору-геноциду загинуло 4 мільйони дітей.Народження Ганни
Практично уся сім'я Кваша вимерла. Федоря дивом вижила. Коли голод почав стихати, народилася Ганна – 25 серпня 1933 року.
Та тоді випробування не завершились. Вже на третій день після пологів жінку змусили йти працювати у колгосп.
Вона пояснювала, що не має з ким залишити немовля, але слухати ніхто не хотів.
Закутала я дочку в ганчірки і понесла в поле на жнива. Носила снопи. Дитину ж у вузлику поклала на полі,
– пригадувала Федоря.
Одного разу прийшов голова колгоспу, він ледь не сів на дитину. Після того, як почув дитячий плач, наказав більше на поле з немовлям не ходити, лише самій.
"Довелось мені залишати дитину вдома на печі. Лежала вона цілий день сама і голодна. Я верталась додому тільки тоді, коли смеркне. У якомусь черепку нагрівала води, мила дитину...", – казала Федоря.
Пуп у дитини був, як кулак
Коли дитину взяли на огляд лікарі – її пуп був розміром, як кулак.
Так вона виплакала за цей час,
– пояснювала жінка.
Після цього жінку вже на роботу не відправляли. Та на цьому пекло не закінчилося.
Варто побачити Голодомор у фото: заборонені кадри геноциду 1932 – 1933 років, яких боявся Сталін
Вигнана з власної хати
Радянській владі захотілось, аби в хаті Квашів жив вчитель. І нікого не цікавила доля жінки з дитиною на руках.
"В тій хаті оселили вчителя. Цей "педагог" відганяв нас від хати. Поневірялись ми, поневірялись по людях", – розповідала Федоря.
Жінка скаржилась у різні районні інстанції. Ті запевняли, що хата – лише її. Коли Федоря набралась сміливості заявити про це вчителю з власних вуст, то потім дуже пожаліла.
Схопив учитель щось та почав мене бити. Так бив, що ребра поламав. До лікарні на станції Трепівці ледве дійшла разом з дочкою на руках,
– запевняла Федоря.
Після довгої боротьби до хати мати з дитиною таки повернулись.
"Гори-гори, жижа, бо Ганя їсти хоче"
Жити самій з дитиною Федорі було дуже скрутно. Особливо взимку, адже у хаті було дуже холодно, навіть вода замерзала.
Жінка сама рубала дрова. Одного разу зрубала вербу, притягла дерево додому, а воно сире, через що не горіло.
Роздмухую вогонь, а доньці так їсти хочеться. Підлізла вона до печі та й каже: "Гори-гори, жижа, бо Ганя їсти хоче". Плачу,
– розповіла Федоря.
Та руки жінка не опускала, хоч і з очей лились сльози щодня. "Потрібно жити. Жити заради дитини…", – нагадувала собі вона.
Пам'ятаймо жертв Голодомору-геноциду 1932 – 1933 років. У пам'ять про понад 7 мільйонів вбитих українців закликаємо усіх запалити "свічку пам'яті", поставити її на підвіконні о 16:00 27 листопада та вшанувати загиблих хвилиною мовчання.