Вікторія П'яст втратила маму Ірину у вересні 2022 року. Вона не змогла ні попрощатися, ні поховати її. Мама Вікторії мешкала у селищі Білозерка на Херсонщині й воно було окуповане з перших днів повномасштабного вторгнення. Ірина не дочекалася буквально кілька місяців до деокупації правого берега Херсонщини 11 листопада 2022 року.

Навіть сьогодні, коли Білозерка вже деокупована, Вікторія достеменно не знає – як загинула її мама. Направду кажучи, вона досі чекає, що мама подзвонить з незнайомого номера і скаже, що з нею все добре.

У рамках проєкту "Війна. Любов і терапія" Вікторія поділилася з 24 Каналом, як переживає загибель мами, з якою так і не змогла попрощатися. А психотерапевтка Діана Слободяник пояснила, які ритуали можуть допомогти прийняти таку втрату і що робити, якщо з'являється страх втратити інших близьких.

Важливо "Ти неправильно горюєш": чому не завжди видно біль і як підтримати того, хто проживає втрату

Вікторія з'їхала від мами ще після школи. Жила в Херсоні, потім в Одесі, й стосунки в них були досить прохолодними. Але вони почали налагоджувати їх. Їздили одна до одної в гості й проводили час разом. Вже в дорослому віці Вікторія почала помічати, якою турботливою та емпатичною була її мама, зокрема, коли вона бавилася з маленькою онучкою.

Вона була доброю людиною. Любила тварин, жартувати й чорну каву з лимоном,
– пригадала Вікторія.

Уранці 24 лютого 2022 року Вікторія ще змогла зв'язатися з мамою. Проте коли росіяни вже захопили селище – підтримувати зв'язок стало неможливим. Перший час Вікторія не могла зв'язатися з мамою, але згодом Ірині все-таки вдавалося бодай раз на два тижні телефонувати доньці.

Пізніше Ірина втратила свій телефон і дзвонила від подруги або знайомих, тому Вікторія не могла зв'язатися з мамою, коли вона не виходила на зв'язок. Ірина розповідала, що багато хто поїхав з Білозерки, проте вона не збиралася – вірила, що скоро увесь цей жах закінчиться. Разом із сусідами вони об'єдналися, щоби допомагати один одному і зібралися в одному будинку.

"Але потім, коли там стало страшно жити… Вона розповідала, що там відбувається – що роблять росіяни. Тоді почалися серйозні розмови, щоби вона виїхала. Але не встигла. Якийсь час не було зв'язку і вже потім я дізналася, що сталося", – поділилася Вікторія.

Ірина не виходила на зв'язок близько двох тижнів. Донька не могла з нею зв'язатися, бо вона телефонувала з різних номерів – від сусідів, знайомих, від своєї подруги. Саме ця подруга і розповіла Вікторії, що її мама загинула.

Жінка написала дуже коротке повідомлення про те, що сталося: були обстріли, будинок згорів, як і всі люди, що там жили. Це все, що Вікторія знала, адже можливості подзвонити та розпитати просто не було. Згодом це підтверджували й сусіди.

Увесь цей час я думала, що мама загинула дійсно через обстріли: щось влучило у будинок, він загорівся й вона не встигла вибратися. Але буквально нещодавно я спілкувалася з цією подругою мами й вона розповіла речі, про які я взагалі не знала весь цей час,
– сказала Вікторія.

Жінка розповіла, що перед загибеллю Ірина приходила до неї вся побита. Вона розповіла, що росіяни приходили в їхній будинок, знущалися з людей, що там були – роздягали догола й били. Ірина не встигла втекти, через тиждень до її подруги прийшов сусід і розповів, що сталося, – імовірно, будинок підірвали зсередини.

Тоді подруга мами вирішила не розповідати Вікторії усіх деталей, тому написала коротко про обстріл і пожежу.

Вже понад 3 роки, як Вікторія лишилася без мами. Але вона так і не мала можливості ні попрощатися з нею, ні поховати. Жодних розслідувань, що там сталося, не було навіть після деокупації.

Вікторія згадує, що найважчим після звістки про загибель мами було те, що їй не було з ким розділити цей біль. Її чоловік був у війську й вони з маленькою донькою лишилися тільки вдвох – інших родичів або близьких в Одесі у неї не було. Та й перший час вона не могла зрозуміти – чи дійсно її мами більше немає, лишалося лише вірити словам сусідів. Але вона сподівалася, що це все-таки прикра помилка.

Останній раз вона дзвонила мені з невідомого номеру. І я досі думаю, що ось подзвонить невідомий номер і я почую її голос. Хоча пройшло багато часу, але я все одно відчуваю, що не прийшло повне прийняття цього. Можливо, через те, що не було можливості попрощатися і поховати її,
– поділилася Вікторія.

Після загибелі мами, зізнається Вікторія, вона почала шкодувати, що не постаралася ще більше для того, щоби ще краще налагодити стосунки з мамою, щоби вони стали ще теплішими. Адже вона ще багато чого не запитала в мами й багато чого не розповіла їй.


Ірина під час поїздки до доньки в Одесу / Фото надане 24 Каналу

"У мене ще досі є відчуття провини, що я недостатньо, на мою думку, наполягла на тому, щоби вона вчасно виїхала. Знаю, вже немає сенсу про це говорити, але це те, що всередині мене. Можливо, якби я наполягла, якби доклала більше зусиль, то вона вчасно виїхала б і цього не сталося б", – сказала Вікторія.

Смерть мами від рук окупантів змінила Вікторію, її цінності. Це лише посилило ненависть до всього російського – мови, контенту тощо. Вона зізнається, що оточила себе дотичними до війська людьми, що мають чітку позицію щодо ворога, бо тепер це для неї критичне питання.

Почуття втрати мами загострилося, коли тато Вікторії долучився до війська. Їхні відносини теж були непростими, батьки Вікторії давно розлучилися, але зараз вони з татом налагоджують відносини. Перебування батька у війську зблизило їх – у них з'явилося більше щирих розмов і підтримки.

Вікторія П'яст
Втрата мами змінила Вікторію / Фото надане 24 Каналу

Відсутність похорону і прощання із загиблою близькою людиною може продовжувати процес проживання горя, пояснила психотерапевтка Діана Слободяник. Так, похорон – це не лише традиція, а й дуже важливий психологічний етап, під час якого йде інтеграція переживань в пам'ять людини. І такі традиції, як, наприклад, кинути жменьку землі, допомагають зафіксувати реальність втрати.

"На жаль, коли цього етапу немає, і є неможливість фізично приїхати попрощатися, то це горе дуже часто "зависає" – ти наче розумом розумієш, що людини немає поруч, але до кінця усвідомити це не можеш", – пояснила психотерапевтка.

Варто розуміти, що всі ці процеси символічні. Прощання і поховання не є обов'язковими і людина може знайти для себе альтернативи, щоби справитися із затяжним болем. Альтернативами можуть бути будь-які символічні заходи або дії, щоби вшанувати пам'ять загиблого. Наприклад, поставити пам'ятник, прочитати молитву чи написати листа цій близькій людині. Тут немає одного єдиного або правильного варіанту.

"Ти робиш те, що відчуваєш серцем. Хтось садить той самий кущ квітів, який любила мама. Хтось садить сорт винограду, який садила бабуся. Хтось створює або замовляє картину з квітами, з пейзажем, зі схожою хатинкою, що була втрачена. Це може бути будь-що, що буде символом і світлою пам'яттю про твою близьку людину", – розповіла психотерапевтка.


Психотерапевтка Діана Слободяник / Фото з Інстаграму лікарки

Втрата близької людини може породити страх втратити інших рідних. Найголовніше, пояснює психотерапевтка, не боротися із цим страхом, бо це природна реакція. Життя не нескінченне і рано чи пізно людина зіштовхнеться із втратою когось з близьких. Тож так психіка намагається нас захистити, щоби не довелося ще раз проходити через цей біль.

"Коли в дитинстві торкаєшся гарячої каструлі – тобі боляче, удруге ти вже так не робитимеш. Тут такий самий принцип спрацьовує. Важливо визнати цей страх, а не боротися з ним силоміць. Ми змінюємо фокус на тому, що є зараз. Ми не думаємо: "Раптом я когось втрачу в майбутньому", бо фокус має бути на тут і зараз, на близьких людей і контакт з ними зараз", – зазначила Діана Слободяник.

Водночас якщо страх стає нав'язливим – тоді це привід звернутися за фаховою допомогою.

Діана Слободяник наголосила, що не варто чекати, поки стан людини погіршиться і звернутися за допомогою до спеціаліста, коли біль від втрати, тривога і починають впливати хоча б на один з цих компонентів життя людини:

  • на фізичне самопочуття – поганий сон, відсутність апетиту та постійна втома;
  • на працездатність – людина не може сконцентруватися, постійно десь блукає думками, погіршуються якісь роботи або навчання;
  • на соціальне життя – людина починає менше комунікувати з іншими, втрачає соціальні контакти, перестає відповідати на повідомлення або скасовує зустрічі.

"Не обов'язково мають бути всі три компоненти – самопочуття, робота і соціальне життя. Навіть якщо одна зі сфер страждає, якщо є сильні емоції, з якими людина не може впоратися, коли на серці важко – це є приводом, щоб звернутися за допомогою", – зауважила психотерапевтка.

Не варто боятися звернутися за допомогою, наголосила Діана Слободяник. Річ у тім, що в нашому суспільстві досі є стигматизація психологічної допомоги. Люди переконують себе, що вони не слабкі й самі можуть з усім впоратися. Але насправді звернутися за допомогою не є маркером слабкості. Навпаки – це демонстрація внутрішньої сили, бо людина визнає свою вразливість в моменті й хоче, щоби їй допомогли.

"Звернутися за допомогою – це не слабкість, це певною мірою – спосіб не залишатися з болем на одинці", – підкреслила психотерапевтка.

Найкраще, що можна зробити, щоби підтримати людину, яка проживає втрату, – мовчки бути поруч. Адже коли людині важко – їй не хочеться чути якісь поради, пояснила психотерапевтка.

"Коли нашій близькій людині погано, нам хочеться їй щось порадити. Ми думаємо, що так вона зрозуміє, що ми не байдужі й ми поруч. Але так можна і нашкодити, бо наші звичайні слова – класичні: "треба триматися", "ти з усім впораєшся", "час лікує", "з часом буде легше". Для людини це може бути знеціненням її емоцій. Тому варто просто бути поруч, вислуховувати, підтримувати маленькими діями", – зазначила психотерапевтка.

Вона пояснила, що з часом біль від втрати нікуди не дінеться. Він лише змінює форму, з гострого – стає хронічним. Тобто, в будні дні він стає менш інтенсивним, але в пам'ятні дати може посилюватися. Наприклад, під час свят, річниць тощо.

Також у перші години гострої реакції на втрату важливо бути обережними з тілесним контактом. Коли емоції дуже інтенсивні, тривалі теплі обійми можуть перевантажувати нервову систему замість того, щоб заспокоїти. Тому краще обрати короткий нейтральний дотик взяти за руку або покласти руку на плече. Важливо орієнтуватися на стан людини та не нав'язувати контакт.

"Під час тілесного контакту активуються механізми прив'язаності, і якщо контакт надто інтенсивний у момент сильного афекту, тобто емоції, це може ускладнювати саморегуляцію і затягнути процеси горювання", – пояснила психотерапевтка.

Психотерапевтка зазначила, щоби допомогти людині варто залучити її в процес горя, щоб вона не відчувала безпорадності. Адже коли нашій близькій людині погано – нам хочеться все за неї вирішити, щоби вона не турбувалася ні про що. Однак в момент сильної емоційної реакції людині потрібно повернути хоч якесь відчуття контролю.

Зверніть увагу! Проєкт 24 Каналу "Життя після втрати" розповідає про українців, яких убила Росія, а також про їхніх рідних, яким зараз доводиться жити інше життя. Люди діляться своїм досвідом, як переживають біль і як намагаються впоратися з втратою, яка змінила усе.

"На жаль, найбільш руйнівною емоцією для нашої психіки та здоров'я є не тривога, не страх, а безпорадність. І тому людина має відчувати хоч якийсь контроль. Це можуть бути будь-які маленькі дії: щось кудись принести, щось замовити – це вже повертає відчуття контролю, а не безпорадності, мовляв, я зараз нічого не можу зробити", – пояснила Діана Слободяник.

Утім, дуже важливо пам'ятати, що лікувати й допомагати мають спеціалісти. Не треба "рятувати" близьку людину. Ми можемо лише підтримати, рештою – мають займатися фахівці.