Володимир Рудковський – людина, чия сила духу стала опорою для сотень побратимів. Колишній прессекретар, доброволець та командир роти, а нині – амбасадор центру UNBROKEN. Після важкого поранення на Запорізькому напрямку, він не просто повернувся до активного життя, а перетворив свій досвід на місію: допомагати іншим воїнам проходити шлях відновлення та нагадувати суспільству про ціну свободи.

Також Володимир постійно зустрічається з молоддю, щоб пояснити – військові воюють саме за те, щоб молодь могла вчитися, а не тримати зброю. І єдине, чого просять захисники натомість, – це розуміння. Ми зустрілися з ветераном саме на одній з таких зустрічей у Львові. А результат розмови – читайте далі у рамках проєкту 24 Каналу "Краса в незламності".

Теж важливо Мода – це люди, а не тренди․ Як ветерани з протезами руйнують стереотипи на подіумах

Володимир Рудковський народився 27 лютого 1992 року в Сарнах на Рівненщині. Закінчив Національну академію прокуратури, однак обрав для себе інший шлях – комунікацій і громадської діяльності. До повномасштабного вторгнення працював у пресслужбі Сарненської міської ради.

Він реалізовував власні інформаційні та соціальні проєкти: знімав документальні відео про громади Полісся, розвивав ютуб-канал, популяризував здоровий спосіб життя, патріотичні ініціативи, локальну історію. Самостійно навчався монтажу, зйомці, створенню соціального контенту.

Одним із його важливих проєктів стала ідея фіксувати історії сіл – щоб через 20 – 30 років люди могли побачити, якими були їхні громади. Він знімав із дрона, записував спогади мешканців, створював своєрідний відеоархів часу. Проєкт "Бібліотека 2020" (реалізований фактично вже у 2023-му) мав на меті зберегти живу пам'ять для наступних поколінь.


Володимир Рудковський на зустрічі з дітьми / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

З початком повномасштабного вторгнення Володимир став волонтером. Організовував приймання гуманітарної допомоги, працював із переселенцями, допомагав забезпечувати ТрО та ЗСУ. Міський голова поклав на нього комунікацію та координацію допомоги військовим.

За кілька днів до відправлення на фронт у Володимира народилася донька. І попри це він прийняв рішення йти добровольцем до ЗСУ.

На війні швидко проявив лідерські якості. Постійно ініціював зміни, ставив запитання командуванню, вимагав покращення підготовки, адже розумів: від цього залежить життя його людей. Згодом, коли посада командира роти звільнилася, побратими фактично одноголосно вказали на нього – і він очолив підрозділ.

Я сформував із них сім'ю,
– говорить Володимир.

Він не біг з автоматом у першу лінію, якщо це було неефективно для управління. Натомість займався тим, що вмів найкраще – системною підготовкою, мотивацією, розвитком кожного бійця. Його рота стала однією з найбоєздатніших у бригаді.

Під час штурму на Запорізькому напрямку Володимир потрапив під російський обстріл, рятуючи пораненого побратима. Саме тоді він отримав важке мінно-вибухове поранення. Це призвело до ампутації ноги. Однак саме в лікарняній палаті він усвідомив, що справжня трагедія вимірюється не лише втратою кінцівки, а й втратою підтримки.

Подивився вниз, побачив, що пальців немає. Мабуть, буде протез. Але так якось закрутилась ситуація, що побратиму, якого рятував, ногу спасли, а мені відрізали. Так буває,
– згадує Володимир.

Після евакуації йому наклали турнікет і провели гільйотинну ампутацію – операцію, що передбачає видалення змертвілих тканин і залишення відкритої рани. У такому стані протезування неможливе.

Тож Володимира доправили до Львова – у лікарню Святого Пантелеймона, а згодом у центр UNBROKEN, де провели реампутацію та підготували до протезування. Уже через два тижні після операції ветеран ходив у зал, працював з реабілітологами, спілкувався з протезистами.

Нам тут дають круту допомогу – і фізичну, і психологічну. Зранку до ночі з нами займаються. У перші дні мій графік був із 9 ранку до 5 вечора. І вже за два тижні я почувався так, ніби маю дві ноги,
– розповідає Володимир.

У реабілітаційному центрі чоловіка підтримували донька та дружина, які переїхали до Львова, щоб постійно бути поруч та допомагати у відновленні. Володимир став свідком того, як одного з побратимів покинула дружина, поки той ще перебував на лікуванні. Для ветерана це стало моментом глибокого переосмислення.

Це дуже важливо розуміти: дружина може або дати крила, або їх обрубати. Коли я став свідком такої ситуації у побратима, то в ту ж секунду усвідомив, наскільки я щасливий. Бо все в цьому житті пізнається на контрастах,
– ділиться захисник.

У стінах лікарні Володимир пережив внутрішній перелом. Поряд були хлопці з набагато важчими пораненнями. Він згадує історію побратима Ігоря, який втратив обидві ноги і якого залишила дружина.

У мене було найлегше поранення з усіх можливих. У мене є дружина, донька, родина. Я просто дивився в стелю і дякував Богу за те, що маю. З того моменту зрозумів – не маю морального права скаржитися,
– каже Володимир.

Лідерські якості він не поставив на паузу. Уже бувши пацієнтом, допомагав іншим – говорив, пояснював, мотивував.

У 2022 – 2023 роках, за його словами, дев'ять із десяти поранених боялися не смерті, а стати нікому не потрібними. І Володимир приходив до них із конкретним меседжем: життя триває.

Згодом керівництво центру запропонувало йому стати амбасадором. Разом з іншим ветераном вони стали першими пацієнтами-амбасадорами центру. Ще не маючи протеза, Володимир їздив на міжнародні форуми, давав інтерв'ю, розповідав про реабілітацію.


Володимир Рудковський / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

Коли йому запропонували посаду "мотиваційного тренера", він відмовився від назви. Так з'явилася роль наставника – ментора за принципом "рівний – рівному".

Сьогодні ветеран працює з пораненими, однак ця співпраця розпочинається не одразу після операції. Кожному, хто пережив ампутацію, потрібен час на відновлення, стабілізацію стану. І саме після цього розпочинається робота Володимира, який звертається до побратимів зі словами: "Друже, час повертатися до активності. Йдемо в зал".

Для Володимира реабілітація ніколи не зводилася лише до загоєння швів чи підбору правильного протеза. Він переконаний: фізичне відновлення починається з психіки. Спершу – внутрішня згода жити далі. А вже потім – кроки.

Залікувати, дати протез – це найелементарніше. Питання в іншому: чи захоче людина щось робити далі?,
– так він формулює головний виклик для пораненого бійця.

Для Володимира реабілітація стала викликом. Він не просто вчився ходити, а намагався довести, що кордонів не існує. Ще перебуваючи в статусі пацієнта, він піднявся на Говерлу на протезі разом із послом Великої Британії. Володимир пояснює це просто: хотів показати іншим хлопцям, що це нормально, можливо, і немає жодних перешкод. Окрім гір, у життя ветерана повернувся активний спорт.

Я тричі грав у благодійних баскетбольних матчах на турнірах Бандери, де збирали гроші для захисників, і всі три рази ставав найкращим гравцем (MVP). Брав участь у марафонах у різних країнах. Цим я прагну довести побратимам: ніколи не треба зупинятися, потрібно постійно рухатися, ставити нові цілі та обов'язково їх досягати,
– додає ветеран.


Володимир Рудковський / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

Володимир переконаний, що психічне відновлення – це фундамент. Без нього протез може так і залишитися "припаркованим" у кутку. Саме тому під час реабілітації у центрі UNBROKEN чоловік шукав не просто фізичні вправи, а інструменти, які змінюють мислення.

Найсильнішою трансформацією став театр. До поранення він був там лише кілька разів у житті. Але саме сцена змусила Володимира по-іншому говорити, по-іншому мислити, по-іншому відчувати. Робота з емоціями, тілом, голосом активізувала внутрішні ресурси, які війна намагалася зламати. Він каже, що буквально відчув, як перебудовуються нейронні зв'язки.

Іпотерапія стала другим відкриттям. Коні відчувають внутрішній стан.

Кінь одразу знає, хто ти,
– каже Володимир.

Рух у ритмі тварини, довіра, тиша, природа – усе це повертало відчуття контролю над тілом і життям. Згодом він почав привозити на такі заняття інших ветеранів, бо розумів: іноді саме це лікує глибше за слова.

Сьогодні Володимир ходить на сучасному функціональному протезі й жартома називає його "суперніжкою". Бо якщо ти можеш усміхнутися до своєї травми – вона вже не визначає тебе.

Власний досвід адаптації Володимир сьогодні транслює під час регулярних зустрічей із молоддю. Він сприймає це як продовження служби – тільки вже в цивільному житті. Це вже не просто поодинокі візити, а масштабна просвітницька робота, яка охопила тисячі слухачів.

Станом на сьогодні за останні два роки ветеран провів навчання для понад 8 000 дітей. Цей проєкт охоплює всі вікові категорії – від вихованців дитячих садочків до студентів університетів. Кожному Володимир готує відповідний контент про реалії війни та етику спілкування.

Це навчання тому, як правильно комунікувати з нами, з нашими сім'ями. Проєкт втілюється завдяки можливостям центру UNBROKEN та підтримці Львівського міського центру допомоги учасникам бойових дій (УБД). Хоча це була моя власна ініціатива, вона стала важливою частиною сучасної ветеранської політики,
– каже Володимир.

Одна з таких зустрічей відбулася у 93-му ліцеї. Там складна розмова про війну перетворилася на щирий діалог. Без моралізаторства. Без пафосу. З живими запитаннями й чесними відповідями.

Він не приховує свого протеза. Навпаки – показує його дітям, дозволяє потримати в руках. Так він знімає напругу й страх перед інакшістю. Бо якщо дитина бачить перед собою не "жертву обставин", а сильну людину з почуттям гумору – змінюється сприйняття.


Діти на зустрічі з Володимиром Рудковським / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

Для Володимира такі зустрічі – це більше, ніж розповідь про власний досвід. Це урок етики. Він пояснює дітям: військові воюють саме за те, щоб молодь могла вчитися, а не тримати зброю. І єдине, чого просять захисники натомість, – це розуміння.

Якщо ви бачите військового – просто покладіть руку на серце. Це найкращий жест вдячності. Скільки приємно стає на душі воїну, коли він бачить таку увагу від дітей. Бо діти – це те, за що я воював,
– ділиться ветеран.

Діти на зустрічі з Володимиром Рудковським / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

Також Володимир активно долучається до акцій на підтримку військовополонених і безвісти зниклих. Щотижня він нагадує львів'янам про тих, хто перебуває в російських тюрмах, зокрема в Мордовії. Про тих, хто проходить через тортури й виснаження, поки тил намагається жити "звичайним життям".

Він закликає не піддаватися ілюзії "мирного міста". Бо поки в центрі Львова звучить музика, десь у камерах ламаються людські тіла.

Найстрашніше – це байдужість перехожих. Росіяни знущалися з нас століттями, і зараз вони продовжують це робити в тюрмах, де у наших хлопців лопають капіляри на ногах від виснаження. Ми маємо виходити на акції підтримки, маємо кричати про це, адже вільні повинні боротись за полонених,
– наголошує Володимир.


Володимир Рудковський на акції у підтримку полонених / Фото Анни Сікорської, 24 Канал

Історія Володимира Рудковського вкотре доводить: справжня сила не завжди вимірюється фізичною витривалістю. У сучасному суспільстві дуже часто вона проявляється у здатності жити далі, підтримувати інших, нагадувати громадянськості про ціну нашої свободи. Наша незламність – це не відсутність втрат, а здатність попри них залишатися опорою для інших.