Укр Рус
28 жовтня, 10:29
2

У нас є два шляхи після війни: один веде у прірву

Основні тези
  • Ярослав Грицак окреслює два сценарії для України після війни: песимістичний та оптимістичний.
  • Для реалізації позитивного сценарію потрібні внутрішні реформи та зовнішня допомога, але відсутність готовності політичного класу є значною перешкодою.

Є два приблизні сценарії розвитку України після війни. При чому перший – найгірший.

Яким є негативний сценарій розвитку України після війни?

Цей найгірший сценарій полягає не в тому, що Україна зникне. Російському президенту Володимиру Путіну це не вдасться. Про це Ярослав Грицак розповів в інтерв'ю для 24 Каналу.

До теми Не Донбас і не Київ: яку територію Путін вважає головною здобиччю у війні

За цього сценарію Україна може бути знекровленою країною з невдалим політичним класом, з людьми, які не бачать тут свого майбутнього, які масово втікають. Країна, яка стагнує, не розвивається, вона просто є десь на карті. 

Тобто Путін її не отримав, але тоді й ніхто її не буде мати. Це така Україна в стагнації. 

У такій країні можна жити, але якість цього життя буде дуже сумнівною.

Що лежить в основі позитивного сценарію?

Другий сценарій є найбільш позитивним. Згідно з ним, ми робимо потрібні реформи й вони "вистрілюють". Україна стає другим Тайванем, Сінгапуром чи Південною Кореєю. Але для цього потрібні дві важливі речі.

  • Перша – це реформи всередині країни, яких ми не бачимо, і також не бачимо політичного класу, який готовий їх робити. Немає навіть політичного проєкту, розмови інтелектуальних експертів, політичної сили, яка б це зробила.
  • Друга – ми повинні розуміти, що самостійно нам це не вдасться. Жодна країна сама цього не зробила: ні Тайвань, ні Сінгапур, ні Південна Корея. Вони б не змогли без допомоги, без зовнішніх інвестицій. Тому тут має бути синергія політичних проєктів самої країни й співпраці, яка є зовні. 

Я вважаю, наше завдання – максимально відбитися від найгіршого проєкту і максимально наблизитися до найкращого. Як це нам вдасться – я не знаю, бо насамперед це політична справа. Має бути політичний клас, який це розуміє, матиме відповідну програму, здібності, енергію, а особливо – політичну волю це робити. Але це вже питання не до істориків, а до політиків.

Колонка є особистою думкою автора, редакція 24 Каналу може не поділяти її.