Для білих, з якими проводить більшість часу, він залишається чорним, а для чорних він занадто білий – джазовий піаніст Дон Ширлі не вписується в стереотипи свого часу. Музикант вирушає в турне південними штатами Сполучених Штатів в часи, коли темношкірим там не дуже раді. В дорогу Ширлі бере балакучого водія Тоні Валелонгу і "Зелену книгу" зі списком місць у штатах, де афроамериканцю безпечно перебувати. Валелонга має досвід у "вирішенні проблем" і за сумісництвом виконує роль відповідального за безпеку темношкірого піаніста у провінційних містах півдня США, де у 1962 афорамериканці на кожному кроці стикаються з расизмом.
Також у кіно: "Скло": ви лікуєте чуваків, які думають, що вони з коміксів, так?
Один з найгучніших фільмів 2019-го поєднує в собі історію становлення дружби між кардинально різними людьми і показує як діяли закони про расову сегрегацію в США на прикладі реальної історії. Син Тоні Валелонги був одним із авторів сценарію і це додає фільмові ваги, бо герої не вигадані, а події справді відбувались. Щоправда, родичі Дона Ширлі звинуватили творців "Зеленої книги" у викривленні історії і далекий від правди образ музиканта. Тому, щодо повної правдивості є багато сумнівів і фільм краще сприймати за художній витвір, та все ж він залишається вартим якщо не Оскара, то хоча б номінації.
"Зелена книга чорношкірих мандрівників" — довідник із переліком безпечних для афроамериканців місць, закладів та маршрутів. Бо хоч Дона Ширлі збирається послухати чимало білих, які вважають себе представниками високультурних прошарків суспільства, вони не впустять темношкірого в туалет "для білих" і не нагодують в ресторані "для білих", яким би геніальним музикантом той не був і який би шквал оплесків не звучав, поки той на сцені. Кіно показує весь абсурд у відношенні до афроамериканця, якого у вибіркових ситуаціях приймають за свого, а у решті дискримінують як ще одного представника своєї раси.
Актор Махершал Алі, відомий завдяки фільмам "Місячне світло", "12 років рабства" та "Американська історія Ікс", і Арагорн з "Володаря перснів" Вігго Мортенсен чудово вжились в ролі і на екрані виглядають, як захоплюючий дует. Саме розбіжність характерів і різний життєвий досвід їхніх персонажів дозволили акторам зробити спільні сцени живими. Глядач бачить як вони впливають одне на одного і мимоволі хочеться глянути що буде, якщо ці двоє проводитимуть разом ще більше часу.
Два центральних персонажі стрічки хоч і кардинально відрізняються манерами, рівнем життя та характерами, мають одну вагому спільну рису — обоє належать до двох світів. Ширлі вирізняється винятково хорошими манерами, витримкою і багатством, але страждає через відношення до кольору його шкіри, а грубий і балакучий Валелонга живе у неблагополучному районі Нью Йорка, Бронксі, годуючи родину за рахунок випадкових заробітків і сумнівних справ. Цей факт навіть дозволив водієві звинуватити шефа у тому, що він зовсім не знає як живуть афроамериканці, бо він надто манірний, казково багатий і навіть не їв курятину, яку "так люблять всі темношкірі". Стереотип на стереотипові… З них і ткають своє полотно творці "Зеленої книги".
Фільм "Зелена книга" отримав Золотого глобуса у номінації "Найкраща комедія або мюзикл" і безсумнівно є добрим роуд-муві, від якого у підсумку хочеться посміхатись. Але це лише перший шар історії, яку можна розглядати під різними кутами і сприйняти значно глибше. Бо окрім думок про хороше і теплих чи кумедних моментів, яких у фільмі немало, "Зелена книга" водночас викликає обурення відвертою несправедливістю, з якою стикаються герої.
Якщо ми все ще не переконали подивитись фільм, то додатковим аргементом буде його рейтинг на IMDb — 8,3.
Також у кіно: "Аквамен": гра престолів на дні океану