"Проєкт СВОЇ створений для того, аби кожен момент цієї клятої війни, яким би болісним він не був, закарбувався. Закарбувався в історіях тих, хто дивився в очі смерті, і переміг". Так про проєкт говорить його керівниця, заступниця головного редактора сайту 24 каналу Анастасія Зазуляк.
Адже те, що для більшості нас колись здавалося неможливим, стало абсолютно реальним – війна у центрі Європи у 21 столітті.
Кожна історія – це маленька битва за велику перемогу. Українці змушені були покинути свої рідні домівки під звуки вибухів та стрілянини у Лисичанську, Маріуполі, Харкові, Херсоні, Слов'янську, Запоріжжі та багатьох інших містах для того, аби згодом повернутися. Ми не маємо права забути наші емоції, ми не можемо "адаптуватися" до війни. Ми пронесемо весь біль та ненависть крізь століття,
– наголошує Анастасія.
Кожна з розмов у проєкті наповнена болем, жахом, відчаєм, горем і страхом.
Історія самого проєкту, його масштабності, зародилася після відвідин притулку для переселенців у Львові. Там ми записали інтерв'ю з його засновницею та самими переселенцями, пригадує редакторка проєкту, керівниця відділу новин сайту 24 каналу Наталя Боднар.
"Розповіді людей вражали, від них стискало у грудях. Їхні очі віддзеркалювали звірства Росії, а погляд передавав увесь біль пережитої війни. Ми слухали їх, а потім проживали всередині ще кілька днів… От тоді й вирішили – ці історії мають вийти не просто в інтерв'ю, це має бути великий проєкт, почутий у світі. Про українців, яких війна змусила втікати з дому. Про українців, які в час війни знайшли інший дім", – наголосила Наталя.
Герої проєкту СВОЇ 24 каналу / Фото Валентини Поліщук
Авторка розмов, журналістка Анастасія Лукашевська додає, що кожен, хто розповів нам історію свого порятунку – герой. Вона пригадує розповіді, як херсонка Лідія стояла з 3-річною донечкою вночі під прицілом росіян, благаючи пропустити евакуаційну колону. А Наталія з Лисичанська працювала в лікарні, яку обстрілюють, і рятувала дітей, підключених до кисню.
А особливою є історія 5-річного Артема, який обіймав Настю і розповідав, що вже достатньо дорослий і знає, що таке війна – бо погані дядьки забрали його дім.
Це проєкт, який ми пропустили крізь себе. Проєкт, який болітиме довго. Важливо, аби всі історії були почуті. Аби увесь наш біль не зійшов ворогу з рук,
– підсумувала вона.
Анастасія з 5-річним Артемом у притулку для переселенців / Фото Валентини Поліщук
Автори проєкту СВОЇ наголошують, що говорити про те, що болить самому, складно. Але лише розділяючи біль один одного, ми вистоїмо. Дім – це значно більше, ніж стіни, українці обов'язково усе відбудують, а ось зцілити душі людей, які пережили жахіття війни – складніше.
Вони виїжджали з різних міст, з різних областей, на які ступила нога російського ката. Але завжди були щасливі почути "свої" і побачити на блокпості український прапор. Це означало, що вони в безпеці, їх не розстріляють. І поки ми в Україні – ми всі серед своїх. Завжди.