Анкара та Брюссель: як руйнувалась мрія про європейську Туреччину

У ХХ столітті турецька держава докладала чимало зусиль, аби набути авторитету у Старому Світі та повноцінно долучитись до роботи інституцій об’єднань континенту. Це вона продемонструвала, будучи однією із країн-засновниць Ради Європи та ОБСЄ, членом НАТО, асоційованим членом Європейської економічної спільноти. Але завжди ці досягнення залишали відчуття недостатності у турецьких політиків: для повного входження до політичного простору об’єднаної Європи завжди залишалося декілька кроків, умов чи рішень.

У багатьох можновладців Старого Світу та Туреччини було велике сподівання на Президента (з 2014 року, до цього вн 11 років очолював уряд) Реджепа Таїпа Ердогана, який справляв враження рішучого лідера та декларував свою прихильність демократичним цінностям. Рік тому політик відкрито заявив, що його країну більше не цікавить вступ до ЄС.

Утім полеміка, що розгорнулася між Анкарою та Брюсселем (за посередництва канцлера Німеччини Ангели Меркель) у розпал сирійської війни та напливу біженців до ЄС у 2015-2016 роках, підтвердила наміри турецького лідера "виторгувати" у Заходу поступки для своєї країни. Євроспільнота мала надати гроші для спорудження табору для біженців, обговорювалися питання безвізового режиму та торговельних преференцій. Цілком імовірно, на порядку денному рано чи пізно могла постати можливість більш тісної співпраці Анкари та Брюсселя.

Але європерспективи Туреччини опинилися під великою загрозою після реакції Реджепа Ердогана на невдалий військовий переворот. У державі віднині існує велика загроза демократії, правам людини: відбуваються масові арешти, від Президента лунають пропозиції поновити смертну кару, вводиться цензура.

Як реагуватимуть європейські політики на такі дії, чому Туреччина, довго декларуючи західний вектор розвитку, так легко від нього відмовилась та чого від Брюсселя хоче отримати Реджеп Ердоган, 24 Канал дізнавався в експерта Ради зовнішньої політики "Українська призма" Надії Коваль.

Про наполегливе прагнення Туреччини бути в євроспільноті

Перш за все, це політично-світоглядне питання. Сучасна Турецька республіка була заснована у 1923 році як держава з чіткою прозахідною, секулярною, модернізаційною орієнтацією. В умовах Холодної війни, ця позиція посилилась: Туреччина не лише стала ключовою державою на південно-східному фланзі НАТО (член з 1952 року), а й практично одразу почала брати участь у євроінтеграційних процесах, підписавши угоду про асоціацію у 1963 році.

Про те, чому Туреччина не стала членом ЄС

Формальну заявку на вступ було подано у 1987 році, і тодішній прем’єр Тургут Озал мав на неї великі надії, оскільки провів ліберальні реформи, ініціював спроби примирення з Грецією, поширював наратив про європейську приналежність Туреччини тощо. Однак Європейська комісія відмовила. Перш за все – через конфлікт з Грецією і окупацію Північного Кіпру (з 1974 року), хоча посилалася і на внутрішні проблеми Туреччини. Греція у 1980-1990 роках докладала максимум зусиль для гальмування євроінтеграції Туреччини. Країна стала кандидатом на вступ до ЄС тільки після того, як Греція на Хельсінкському саміті у 1999 році зняла своє багаторічне вето.

Однак після початку переговорів про вступ, по-перше, швидко виявилося, що за вето Греції "ховалися" інші країни-члени ЄС скептично налаштовані до подальшого розширення ЄС загалом і щодо членства Туреччини зокрема. По-друге, провал плану Кофі Аннана (Генерального секретаря ООН) щодо об’єднання Кіпру, після якого грецька частина Кіпру все ж стала повноцінним членом ЄС із 2004 року, створив додаткову площину конфлікту, яка суттєво вплинула на переговори. По-третє, процес приєднання до ЄС вимагав глибоких реформ у самій Туреччині.

Про те, чи був Ердоган проєвропейським лідером

Якщо на початку переговорів щодо членства Туреччина Ердоган була активним, а підтримка ідеї євроінтеграції в турецькому суспільстві сягала 70%, брак прогресу в переговорах, їх періодичне блокування призвели до розчарування і в елітах, і в суспільстві. Туреччина відійшла від проєвропейського курсу на користь розбудови ідеї регіонального лідерства, яке часом називають політикою неоосманізму. Відносини з ЄС пригальмувалися, нові розділи переговорів про членство не відкривалися, режим поступово набував все більш авторитарних рис.

Деяке потепління у стосунках з ЄС вимушено відбулося наприкінці 2015 року після ряду провалів у регіональній політиці Ердогана-Давутоглу, а з боку ЄС – бажання вирішити проблему біженців, результатом чого стала угода березня 2016 року. За нею, Туреччина, виконавши ряд вимог з реформування та отримавши фінансування ЄС, втілювала механізм обмеження і переселення, натомість ЄС зобов’язався відкрити кілька розділів переговорів про членство та надати безвізовий режим.

Наразі членство в ЄС не є пріоритетом для Ердогана.

Про те, як на відносини Брюсселю та Анкари вплине невдалий переворот

За однією із досі невиконаних умов березневої угоди, держави ЄС вимагали від Туреччини, щоб та змінила свої надто жорсткі закони щодо боротьби із тероризмом. Це, судячи з розмаху кампанії помсти і масових зачисток після перевороту, не виглядає реальним. Усе більш сумнівним є те, що після кривавої спроби перевороту і надзвичайно жорсткої реакції Ердогана, ЄС все ж надасть Туреччині обіцяну лібералізацію візового режиму чи активізує переговори щодо членства. Заява комісара Гана про те, що списки на зачистку вочевидь були підготовані заздалегідь, а також риторика інших лідерів ЄС вказує на загострення і конфронтацію.