Командирка медевакуації Легіону "Свобода Росії" назвала єдиний спосіб повалити Путіна

У нас склалася дивна ситуація: озброєний спротив опинився десь на далекому маргінесі, а в центрі уваги сидять люди з вічними гаслами "за все хороше проти всього поганого". Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Я воюю вже три роки як командирка медевакуації Легіону "Свобода Росії", а вся ця безпорадна опозиційна метушня триває п'ять років. І весь цей час на форумах звучить одне й те саме: "Путін – негідник, росіян гноблять, бідна Україна стоїть, і коли вона переможе – режим упаде, а ми повернемося". Скільки можна повторювати цю мантру? Я відкрито закликаю до збройного опору. Лише партизанський терор і сила зброї здатні повалити диктатуру. До всіх, до кого можна було апелювати словами, вже давно звернулися. Час слів минув.

Урок столітньої давнини: чому білі програли більшовикам

Варто згадати історію, яка нічому не вчить прихильників круглих столів. Рівно сто років тому піддані Російської імперії після чергової військової поразки остаточно усвідомили: царська влада та імперські замашки ведуть до прірви. Людям набридло гинути в загарбницьких війнах, живучи в злиднях. Сталася закономірна революція. Десятки партій – меншовики, есери, кадети, анархісти – навперебій пропонували програми оновлення держави.

Але владу захопили більшовики, і зовсім не більшістю голосів. Вони перемогли, бо володіли однією навичкою краще за інших: вони вміли топити конкурентів у крові й просто вирізали опонентів. Єдині, кого вони боялися, – це білий рух, бо ті мали армію й давали бойову відсіч. Проте в білих не було єдиної ідеології. Замість спільної мети вони безкінечно й непримиренно гризлися між собою. Білі ганебно програли, а більшовицьке ярмо затягнулося на 74 роки.

Еміграція, яка культурно розчиняється в нуль

Я багато років прожила в Парижі й одного разу познайомилася з літнім французом Олів'є Кузнєцовим. На моє запитання про прізвище він байдуже відповів, що його предки приїхали колись чи то з царської Росії, чи то з України, чи то з Білорусі. Минуло століття – і вся та еміграція культурно розчинилася в нуль. У які школи ходять ваші діти в Європі? Якою мовою вони спілкуються? Чи говоритимуть російською? Не говоритимуть. Вони програли тоді, і ми гарантовано програємо сьогодні, якщо й далі витрачатимемо роки на балачки на форумах.

Війна – це суцільний креатив: перемагає лише той, хто першим пропонує нестандартні рішення. Нам потрібні кардинальні кроки, нові формати, сміливість відкрито підтримувати збройне повстання й не боятися непопулярних думок. Зіткнення ідей – єдине, що здатне дати прорив.

Путінський "дзен" і річка з трупів

Уся політика Путіна – від Беслана й до сьогодні – побудована на вичікуванні. У нього є улюблений "дзен": сидіти на березі річки й чекати, поки пропливе труп ворога. Він завжди вичікує, поки ситуація складеться на його користь. Тільки зараз цією річкою пливе стільки трупів, що води не видно: там пливуть українські військові, вбиті жінки й діти, а поруч у ще більшій кількості – російські солдати. 

А Путін усе чекає трупа української державності. Цього не станеться ніколи. Україна стояла, стоїть і вистоїть. Але будь-яке припинення вогню без залізобетонних гарантій безпеки буде безглуздим. Якщо просто припинити стріляти, через пів року підростуть діти, які сьогодні в Росії крокують літерою Z. Вони підуть на нову війну так само, як зараз гинуть за Кремль діти з окупованого Криму. Час грає проти нас.

Чим конкретно можна допомогти Легіону просто зараз

Гарантії безпеки має дати вільна Росія, але поки що вона існує лише в наших фантазіях. Потрібні реальні дії. По-перше, волонтерство, на якому тримається український фронт. По-друге, міжнародний лобізм: на Заході війна ризикує перетворитися на "голодну Африку", до якої світ звикає й байдужіє. Наше завдання – не давати світу втомитися від України. По-третє, пряма участь у збройній боротьбі, за яку мої побратими щодня платять життями.

Я розумію, що не кожен готовий іти на фронт. Але дієво допомогти Легіону можна іншими справами. Нам конче потрібні рекрутингові та інформаційні центри в Європі, щоб заповнювати вакуум і розповідати правду про нашу боротьбу. Нам потрібні транзитні хаби для добровольців із Росії, які місяцями проходять перевірки в Європі: їм треба десь жити й харчуватися. Нам украй необхідні програми реабілітації поранених ветеранів – як фізичної та психічної, так і соціальної адаптації.

І найгостріша потреба – фінансова підтримка на автівки, дрони та системи РЕБ. Для моєї команди евакуації це питання виживання: кожен виїзд – це мінус одна машина. Кілька мільйонів нам точно не завадило б просто зараз. У мене є довгий список нагальних потреб, і кожна копійка там рятує життя бійців.