Харків, мов Сирія – там бойові дії, все розвалено: історія Владислава про переїзд у Львів

Як зараз живе місто, яким були перші дні повномасштабної війни у цьому мегаполісі та як проходила евакуація до Львова – у рамках проєкту СВОЇ журналістам 24 каналу розповів переселенець Владислав Любченко.

Читайте також Все майно – це наші тварини: як екоактивістка Наталія тікала з Маріуполя з 4 котами

Зараз чоловік оселився у Львові. Атмосфера міста та прагнення почати все заново надихнули Владислава разом з друзями з Харкова відкрити власне бістро, де майже всі працівники – такі ж переселенці. Всього 2 місяці наполегливої роботи і затишний заклад "Перший" вже вітав відвідувачів, а невеличка частинка Харкова "зажила" у ближньому центрі Львова.

Водночас у Харкові Владислав Любченко залишив цілий волонтерський хаб, який досі активно функціонує та допомагає людям, які цього потребують.

"24 лютого все зупинилось": про бізнес і перші дні війни у Харкові

Розкажіть трішки про себе. Чим займались до повномасштабної війни, яким було ваше життя?

До війни в мене та моєї дружини Аліни був інтернет-магазин. Навіть не магазин, а компанія, яка займалася виробництвом, частково імпортом із Китаю, і продажем домашнього декору – Tarlini Home. У нас було 25 людей у штаті, офіс, шоурум, виробництво – частково у Харкові, частково в інших містах України.

Владислав Любченко на відкритті Tarlini Home у Харкові у 2016 році / Фото з архіву чоловіка

Переважно весь свій час я приділяв розвитку бренду, намагався популяризувати українську продукцію, яку ми самі створювали чи купували у вітчизняних виробників. Але основна частка асортименту – це були бокали з Китаю, стакани і таке інше.

24 лютого, на жаль, ми зупинили роботу, вже ніхто не йшов до офісу. І все зупинилось… Ми почали відновлювати роботу десь із травня, вже відкрили шоурум у Львові.

Наразі ми ще не вийшли на довоєнний рівень продажів. Але вже десь до 65 – 70% підняли. Команда частково переїхала з Харкова: хтось оселився неподалік міста, інші – роз'їхались хто куди, працюють дистанційно. А ще ми запросили на роботу переселенців, які оселились у Львові, та львів’ян, які тут живуть.

Але це вже не той шоурум, що був у Харкові. Та й цілі дещо змінились – ми хочемо показати світу, яка українська продукція якісна і класна. Тому плануємо виходити на ринок Європи і поступово зменшувати кількість китайського посуду, замінивши його нашим, українським.

Посуд від Tarlini Home / Фото Владислава Любченка

Харків з перших днів бомбардують росіяни. Здається, що у місті вже не залишилось вцілілих районів. Пригадуєте ніч на 24 лютого та як дізнались, що росія повномасштабно напала на Україну? 

Та, я прокинувся близько 5 ранку. Тоді ще моя дружина (я зараз на етапі розлучення) жила зі мною, вона повернулась зі Стамбула. У мене ще син є, якому 2,5 роки.

І вона каже, що там щось вибухає. Ми в центрі жили. Я вийшов на балкон, дивлюсь, справді десь далеко бахнуло, але думаю: "Та ну, це ж 5 ранку, давай ще трохи поспимо". А дружина: "Вставайте!" І тоді всі почали дзвонити, що все, почалось (війна – 24 канал). Ми сіли в машину і одразу поїхали в сторону Західної України.

"Люди залишались, бо думали, все мине за кілька днів": як проходила евакуація з Харкова

Тоді багато людей намагались виїхати з Харкова? 

Ні. Чомусь люди спочатку залишались і думали, що декілька днів і все мине, якось та й буде. Тобто все заспокоїться, пройде ця хвиля і все буде гаразд. Ажіотажу тоді не було. Але кожен день ставало тільки гірше, все більше і більше людей виїжджали.

Це дуже складно, адже ви, як і тисячі українців, тільки з набором базових речей їхали фактично в нікуди. 

Так… Я виїжджав із Харкова, в мене був запас ходу в 150 кілометрів на авто і 1500 гривень. І це був весь мій капітал.

Я поїхав з дружиною та сином, одразу відвіз їх на кордон, щоб вони виїхали у Туреччину та були в безпеці. А сам з другом зустрівся у Яремче. І перші кілька місяців жив там, навіть звідти нікуди не виїжджав.

Аж потім я приїхав у Львів по волонтерській роботі, взяв автівку, і зупинився: "Ого, тут життя, тут каву можна попити, люди смакують якісь коктейлі на вулиці". І тоді прийшла думка: схоже, треба вже трошки облаштовуватись. Бо ці кілька місяців ми тільки тим і займались, що виконували якісь невирішальні задачі по волонтерству. Подумали, що вже пора, мабуть, і гроші заробляти.

Це війна, вона швидко не закінчиться.

"Це військовий світ, а гроші особливо нічого не варті": яким є Харків зараз

Ви нещодавно були у Харкові. З новин ми бачимо, що місто частково перетворилось на руїни, будівлі зруйновані, вулиці розбиті. А яким ви побачили своє місто? 

Так, я був у Харкові не так давно. Воно як місто-привид.

Настрої харків'ян можна побачити на графіті / Фото Владислава Любченка

А вже на третій день стає "все нормально", ти виходиш з дому і їдеш на авто у справах, не зважаєш, що там щось гупає. В останню ніч, яку ми провели у Харкові, було чутно вибухи. Але ми вже майже не прокидались від цього.

Дуже відчувається, що Львів і Харків різні у всіх цих правилах. Наприклад, у Львові комендантська година є, але ще можна когось побачити на вулицях. А от у Харкові, якщо ти о пів на 23 на вулиці, то навіть можеш спіймати кулю. Це інший світ, такий військовий. На вулиці більше військових машин, ніж цивільних.

Я пам’ятаю, як ми зайшли на "Нову пошту", у центральне відділення. Стоїмо у черзі і заходять два наші військові. Один тримає автомат Калашникова і так, що палець на спусковому гачку. Це не так, що він у когось цілить, а просто так тримає напоготові. Автомат без ременя, тобто він його просто тримає в руках.

Ми їх пропустили без черги, вони забирають посилку, щось жартують між собою: "О, я собі годинник купив". Якраз одному з них ремінь передали, то він прикріпив на автомат. І ніхто вже на це не звертає увагу. Тільки я з другом Євгеном дивились, що вони там роблять. І так там усюди. 

А загалом – у всіх змінились цінності та світогляд. Пам'ятаю, коли ми прийняли рішення вивозити бізнес, я подзвонив другу, який очолював наш волонтерський штаб у Харкові, і сказав: "Слухай, у нас там багато волонтерів, понад 30 людей. Можеш попросити, щоб вони допомогли вивезти товар, запакувати його. Я заплачу за це гроші". А він відповів: "Нам гроші зараз не потрібні, потрібна їжа, паливо, медикаменти. І гроші тут нічого особливо не варті". Потім я все ж знайшов, хто мені допоміг з цим.

До теми До війни були готові, хоч і не вірили в неї, – історія Олександра про евакуацію з Харкова

У всіх дуже змінилося світосприйняття. Така переоцінка дійсності пройшла. 

По будівлях можна побачити, що Харків обстрілюють / Фото Владислава Любченка

Ідеальні дороги, зруйновані будівлі і заміновані райони: що вражає у воєнному Харкові

Хоча дороги… От коли проїхатись по Джерельній (вулиця у Львові – 24 канал), то тут такі ями можна побачити... А в Харкові ми їхали з другом і він розповідав: "Ось тут, коли ми їхали на "ГАЗелі", перед нами гатив "Град". Вирва, все розривалося. Ми розвернулись – ще одна атака "Градом". Виїхали і якось ховались у дворах. Це було зранку десь. А о 13 годині ми проїжджали тією ж дорогою, а там вже була ідеальна траса, комунальники все полагодили".

Настільки все швидко робиться у час війни?

Я сам здивувався (усміхається). Це ж війна, а в Харкові – щось "прилетіло", спочатку військові приїхали на місце, поліція, швидка тощо, а потім раз-два щось залатали і все стало ідеально. Ви б навіть не зрозуміли, де був "приліт". Але тільки по будівлях, вщент зруйнованих, які так швидко не реставруються, можна зрозуміти – місто обстрілювали. А дороги – ідеальні.

Яким є Харків у час війни: дивіться відео

 

Все тому, що у Харкові є асфальтний завод. Тому, мабуть, саме в нашому місті найкращі дороги. А ще, навіть у час війни, у нас клумби висаджують.

Вам вдалось пройтись по рідних районах Харкова? Можливо, побували і на Салтівці, яку, на жаль, всі знають через щоденні бомбардування з боку росії?

Ні, я не був на Салтівці, де найбільші розрухи. Туди не можна. Знаю, що навіть не дозволяли туди їхати, бо багато чого заміновано, можна просто стежкою йти, якийсь гачок зачепиться за спину і все.

А в центрі – так. Там великий будинок стоїть: одна частина моя – вона вціліла, нормальна, а сусідня – каскаду нема, частини будинку фактично нема. Тому з будівлями нічого не роблять. Тільки прибирають уламки. 

І от ти дивишся на фото: Харків, мов Сирія – тут бойові дії, все розвалено, земля така всюди, арматура... А ти стоїш на цій вулиці і не розумієш: "Ну як це раніше могло бути інакше, а зараз – так?"

Харків після обстрілів / Фото Владислава Любченка

Але комунальники прибирають усе, тому нема такого, що там суцільна розруха. Загалом місто чисте, але безлюдне.

Ви вже облаштувались у Львові. Чи знайшли тут місця, які нагадують довоєнний Харків?

Це смішно, але ми їдемо з моїм другом з Сихова у центр, там є заправка, і вона реально як у Харкові: новобудови навколо, заправка, багатосмугова дорога…

"Підтримка містян дуже допомагає": як переселенці відкрили бістро у Львові

Львів і львів'яни надихнули вас почати все знову? Як зародилась ідея відкрити в цьому місті бістро? Адже Львів, особливо центр, переповнений закладами. 

Коли я приїхав до свого друга Михайла в Яремче, ми вранці прокинулись і він каже: "Слухай, давай допомагати Харкову". І я відповів: "Давай, починаємо". Ми підключили Євгена, Олексія і ще багатьох. Якось так працювали і спілкувались разом. І потім, коли я вперше приїхав у Львів, у нас зародилась невеличка ідея щось відкрити тут. Вирішили спочатку кав'ярню.

В один момент я вирішив перевезти з Харкова свій шоурум Tarlini, тому кажу: "Давайте ще кав'ярню створимо тут". Женя одразу підхопив: "У мене є обладнання все, кухня, додамо ще смачну їжу". Міша і Олексій теж долучились... Це такий симбіоз, коли чотири людини, кожен зі своїм досвідом і світоглядом, і кожен вносить своє. Так і виходить заклад, який дійсно відрізняється від всього іншого, бо він просто нічого не копіює, він самобутній.

Але з самого початку не було чіткої ідеї відкривати бістро. Ми приїхали в інший простір, тому відчувається різниця у світосприйнятті. І коли ти створюєш щось з нуля, хоч в нас вже є якийсь досвід, дуже легко зламатись. У тебе вже нічого за спиною нема. Ця підтримка від львів'ян насправді дуже допомагає, бо ти розумієш, що середовище дуже придатне. Тобі легко. Відносно…

Харків'яни з нуля відкрили бістро "Перший" у Львові: і от як все починалось / Фото Владислава Любченка

І от спершу був шоурум з кав'ярнею. А далі якось все понеслось. А зараз ми плануємо вже другий заклад відкривати.

Це такий невеличкий Харків у Львові. Чи додали ви сюди якісь особливі, харківські страви?

Так (сміється). Я би порадив фобо і каву по-харківськи. Тому що це щось особливе.

А чому саме я би порадив їх? Бо я люблю ринок "Барабашово" – це дуже великий, мабуть, найбільший у Європі ринок. Там можна купити все: від шкарпеток до трактора. І там було дуже багато в’єтнамців, які зробили його мікрорайоном, як Сихів. 

На "Барабашово" були кухні, де вони готували це фобо – їхню традиційну страву. А я туди навідувався по роботі, багато разів їздив на ринок. Коли сину ще було 7 місяців, він в колясці, я з дружиною там шукаю нову тканину на кімоно чи ще щось. І ми заїжджали до в’єтнамської точки, їли за 55 гривень те фобо. А запивали все кавою зі згущеним молоком. Це і є для мене кава по-харківськи.

Щоправда, у нашому бістро "Перший" ми зробили інтерпретацію: там 100% арабіка зі згущеним молоком. А у Харкові – це в’єтнамська кава зі згущеним молоком. Літом на "Барабашово" був ще каркаде. Тому в меню є і цей чай. 

Дізнавайтесь більше про заклад Бістро "Перший" – невеличка історія про Харків у Львові

А загалом "Барабашово" – це просто окремий світ. Там є китайський, в’єтнамський, тайський, афганський ринок.

"Допомагав, коли людям реально не було що їсти": про волонтерство

На жаль, великою ціною, але, мабуть, вперше в історії нашої незалежності українці настільки об'єднані. Всі намагаються гуртуватись, допомагати і підтримувати один одного, бо в цьому – наша сила. Ви це відчули, відкриваючи власну справу, та ще й далеко від дому? 

Я більше це відчув, коли почав займатись волонтерством. Було багато історій. Все відбувалось дуже швидко у перші дні війни, у мене телефон був гарячим від дзвінків. Ми мало спали, постійно були з кимось на зв’язку, постійно треба було кудись їхати.

Ми допомагали в найкритичніші моменти, коли реально людям не було що їсти, коли ти не міг купити щось в магазинах, бо нічого не працювало, або не було продуктів, порожні прилавки.

До прикладу, хтось мені пише: "Тобі потрібен сир?" Звісно, що треба. Я набираю той контактний номер телефону і чоловік каже: "У мене в Харкові на складі 20 тонн продукції – сирки, намазки і таке інше. Потрібен тільки транспорт, щоб забрати". "Та не питання", – відповідаю і одразу думаю, що треба "ГАЗель". І тут знаходиться чоловік, який говорить: "У мене на Салтівці стоїть "ГАЗель", ключі в замку. Можете забрати". Ми знаходимо водія, але потрібна машина. Знаходимо машину, чоловік на Tesla забирає водія на Салтівку, вони приїжджають по ту "ГАЗель" і разом вантажать сирки, які везуть людям. 

Ця "ГАЗель" досі в нас, ми на ній їздимо, ремонтуємо її і не знаємо, хто її власник (сміється). Документи в нас є, але ніхто не дзвонить, щоб її забрати.

Тоді і "Мівіна" віддала нам декілька тонн продукції. McDonald's – котлети, овочі, дуже багато продуктів. З такою підтримкою ми могли допомагати цивільним.

Як волонтерський хаб допомагає харків'янам: дивіться відео

У нас на Tesla приїжджав чоловік забирати і розвозити хліб. Я кажу: "У мене на Салтівці є літні люди, 8 поверх, у їхній дім зараз стріляють. Ти можеш привезти продукти? Вони 4 дні без їжі". І він дзвонить: "Щоб ти все життя був здоровий, ліфта в домі більше нема". А там – 8 поверх, 2 непідйомні ящики продуктів, і 80-річний дідусь, напів лежачий. Але їжу йому доставили.

А про ту "ГАЗель" є ще історія. Я телефонував водію, який нам її віддавав. А він каже: "Я не поїду на Салтівку, бо боюсь". А дівчина-волонтерка Наталя каже: "Я зараз приїду". Вона була готова приїхати, сісти за кермо тієї "ГАЗелі" і приїхати.

У нашому хабі є дві жінки, які з перших днів війни і досі їздять на своїх автівках, досить дорогих. Вони їздять з початку комендантської години і до останніх хвилин. Я просто вражений, коли люди настільки допомагають.

Був ще хлопчина, якому ми одного разу віддали пакунки і він поїхав на Салтівку. Під час поїздки з ним зник зв’язок. Він приїжджає до хабу, а ми йому: "Де ж ти подівся? У тебе не було зв’язку". А він такий: "Там в мене щось попало".

Хлопці одразу побігли дивитись, а в нього куля потрапила – через лобове скло, через телефон, через підголів'я і багажник. Просто вийшла з багажника. Поки він стояв, думав, що робити, хтось вистрілив у його авто. Він кинув продукцію, поїхав. А потім каже: "Дайте мені новий телефон, бронежилет і я буду їздити далі". І їздить досі.

Телефон волонтера пробила куля / Фото Владислава Любченка

"Тут пекло, повернуся завтра": мужні історії волонтерів у Харкові

Фактично я був логістом у хабі.

Треба було на "ГАЗелі" забрати продукти з овочебази, яка їх віддавала. Я попросив волонтера, щоб забрав їх. А він тоді щось не міг знайти вхід, ще й зв’язок був поганий і переривався. І я чую якісь вибухи на фоні. І мовчання… Я кажу: "Ну що там, Саша?" А у відповідь: "Та тут пекло, я завтра сюди повернусь, бо щось дуже гатять, не хочу тут залишатись". І наступного дня він приїхав туди ж, завантажив усе. І я думаю: "Боже, що у них в голові?"

А взагалі я зараз все це розказую з усмішкою, але насправді було дуже важко. Ось ці перші дні мій номер телефону був, здається, у всіх. Не знаю, хто мені ще не телефонував за цей час. 

Ми за місяць зробили за системою великий новий бізнес. Бо в нашому хабі були: кол-центр, CRM-система, комплектування, водії, логістика, постачання продуктів, і все це було зроблене так, що все це досі працює. А по-друге, на піку, коли було дуже багато продуктів, ми розвозили харчі на 1500 людей на день.

Владислав Любченко створив волонтерський хаб у Харкові, який працює і досі / Фото Владислава Любченка

Десь у травні ми думали: "А як воно взагалі ще все працює?" Бо ми вже менше часу почали приділяти волонтерству. Лише шукали гуманітарку, думали, як її завезти до Львова та доправити у Харків. А там люди самі змінювались, робили ротації, віддавали завдання. Це організм, який працює.

Потім я почав більше допомагати військовим, купувати машини. Зараз волонтери дуже допомагають їм.

Українські військові отримали допомогу від харківського хабу / Фото Владислава Любченка

Я тому почав займатись волонтерством. Бо ти тоді розумієш, що можеш допомогти. Воно все закінчиться і вже будемо якось тоді повертатись до життя.

"Повертатися до Харкова зараз нема сенсу, потрібен мінімум рік"

Під час візиту в Харків ви не думали про те, щоб залишитись? 

Навіть коли ми вже сюди перевезли весь товар, почали відчиняти шоурум, ми з Євгеном (Євгеном Власюком, другом і партнером по бізнесу – 24 канал) поїхали в Харків. Я до останнього думав, що ми приїдемо, побачимо, що там все добре і повернемось додому, почнемо щось будувати чи відбудовувати. Ходили чутки, що Харків повертається до життя, там можна працювати, всі туди повертаються. Але коли ми туди приїхали, побачили, що ні, Львів і Харків – це дуже і дуже різні міста.

У той момент ми зрозуміли, що нема сенсу зараз повертатись до Харкова. І ще рік, навіть якщо все сьогодні закінчується – ще довгий період воно буде в такому вигляді. Розмінування, відбудова…

Читайте також Страх не за себе, а за дитину, – історія молодих батьків про виїзд з окупованого Херсона

"За що триматись, за 4 стіни?": чому українцям варто їхати з гарячих точок

Дуже багато людей не хочуть покидати свої домівки навіть у гарячих точках, адже бояться їхати в незнайоме місто, бояться починати все з нуля. Ви вже це пережили. Що б могли порадити таким українцям? 

Набагато гірше залишатись.

Дуже багато людей бояться, бо куди ж їхати. Але я скажу: багато є притулків, шкіл, багато добрих людей в Україні, які приймуть тебе. Набагато гірше сидіти там і чекати, коли щось лупне так, що просто не зможеш виїхати.

Це показав Маріуполь, коли місто захопили і тепер "фільтраційні" табори діють, людей відправляють в росію. А який сенс? За що триматись? За якісь 4 стіни, квартиру? Життя важливіше.

Наостанок – досить банальне, однак важливе питання. Що ви б хотіли зробити після перемоги України? 

Я думаю, після війни я запланую життя хоча б на рік вперед, щоб можна було розуміти, куди далі рухатись.

Владислав, як і всі українці, не сумнівається: Україна переможе у цій війні та очистить свої землі від ворога. Тоді й захочеться робити довгострокові плани та своєю працею відбудовувати державу. А щоб наблизити цей день – борімося кожен на своїх фронтах: волонтерському, інформаційному чи економічному. Адже саме в цій особливій єдності – наша сила!