Як зараз живе місто, яким були перші дні повномасштабної війни у цьому мегаполісі та як проходила евакуація до Львова – у рамках проєкту СВОЇ журналістам 24 каналу розповів переселенець Владислав Любченко.

Читайте також Все майно – це наші тварини: як екоактивістка Наталія тікала з Маріуполя з 4 котами

Зараз чоловік оселився у Львові. Атмосфера міста та прагнення почати все заново надихнули Владислава разом з друзями з Харкова відкрити власне бістро, де майже всі працівники – такі ж переселенці. Всього 2 місяці наполегливої роботи і затишний заклад "Перший" вже вітав відвідувачів, а невеличка частинка Харкова "зажила" у ближньому центрі Львова.

Водночас у Харкові Владислав Любченко залишив цілий волонтерський хаб, який досі активно функціонує та допомагає людям, які цього потребують.

Розкажіть трішки про себе. Чим займались до повномасштабної війни, яким було ваше життя?

До війни в мене та моєї дружини Аліни був інтернет-магазин. Навіть не магазин, а компанія, яка займалася виробництвом, частково імпортом із Китаю, і продажем домашнього декору – Tarlini Home. У нас було 25 людей у штаті, офіс, шоурум, виробництво – частково у Харкові, частково в інших містах України.


Владислав Любченко на відкритті Tarlini Home у Харкові у 2016 році / Фото з архіву чоловіка

Переважно весь свій час я приділяв розвитку бренду, намагався популяризувати українську продукцію, яку ми самі створювали чи купували у вітчизняних виробників. Але основна частка асортименту – це були бокали з Китаю, стакани і таке інше.

24 лютого, на жаль, ми зупинили роботу, вже ніхто не йшов до офісу. І все зупинилось… Ми почали відновлювати роботу десь із травня, вже відкрили шоурум у Львові.

Наразі ми ще не вийшли на довоєнний рівень продажів. Але вже десь до 65 – 70% підняли. Команда частково переїхала з Харкова: хтось оселився неподалік міста, інші – роз'їхались хто куди, працюють дистанційно. А ще ми запросили на роботу переселенців, які оселились у Львові, та львів’ян, які тут живуть.

Але це вже не той шоурум, що був у Харкові. Та й цілі дещо змінились – ми хочемо показати світу, яка українська продукція якісна і класна. Тому плануємо виходити на ринок Європи і поступово зменшувати кількість китайського посуду, замінивши його нашим, українським.


Посуд від Tarlini Home / Фото Владислава Любченка

Харків з перших днів бомбардують росіяни. Здається, що у місті вже не залишилось вцілілих районів. Пригадуєте ніч на 24 лютого та як дізнались, що росія повномасштабно напала на Україну?

Та, я прокинувся близько 5 ранку. Тоді ще моя дружина (я зараз на етапі розлучення) жила зі мною, вона повернулась зі Стамбула. У мене ще син є, якому 2,5 роки.

І вона каже, що там щось вибухає. Ми в центрі жили. Я вийшов на балкон, дивлюсь, справді десь далеко бахнуло, але думаю: "Та ну, це ж 5 ранку, давай ще трохи поспимо". А дружина: "Вставайте!" І тоді всі почали дзвонити, що все, почалось (війна – 24 канал). Ми сіли в машину і одразу поїхали в сторону Західної України.

Тоді багато людей намагались виїхати з Харкова?

Ні. Чомусь люди спочатку залишались і думали, що декілька днів і все мине, якось та й буде. Тобто все заспокоїться, пройде ця хвиля і все буде гаразд. Ажіотажу тоді не було. Але кожен день ставало тільки гірше, все більше і більше людей виїжджали.

Це дуже складно, адже ви, як і тисячі українців, тільки з набором базових речей їхали фактично в нікуди.

Так… Я виїжджав із Харкова, в мене був запас ходу в 150 кілометрів на авто і 1500 гривень. І це був весь мій капітал.

Я поїхав з дружиною та сином, одразу відвіз їх на кордон, щоб вони виїхали у Туреччину та були в безпеці. А сам з другом зустрівся у Яремче. І перші кілька місяців жив там, навіть звідти нікуди не виїжджав.

Аж потім я приїхав у Львів по волонтерській роботі, взяв автівку, і зупинився: "Ого, тут життя, тут каву можна попити, люди смакують якісь коктейлі на вулиці". І тоді прийшла думка: схоже, треба вже трошки облаштовуватись. Бо ці кілька місяців ми тільки тим і займались, що виконували якісь невирішальні задачі по волонтерству. Подумали, що вже пора, мабуть, і гроші заробляти.

Це війна, вона швидко не закінчиться.

"Це військовий світ, а гроші особливо нічого не варті": яким є Харків зараз

Ви нещодавно були у Харкові. З новин ми бачимо, що місто частково перетворилось на руїни, будівлі зруйновані, вулиці розбиті. А яким ви побачили своє місто?

Так, я був у Харкові не так давно. Воно як місто-привид.


Настрої харків'ян можна побачити на графіті / Фото Владислава Любченка

А вже на третій день стає "все нормально", ти виходиш з дому і їдеш на авто у справах, не зважаєш, що там щось гупає. В останню ніч, яку ми провели у Харкові, було чутно вибухи. Але ми вже майже не прокидались від цього.

Дуже відчувається, що Львів і Харків різні у всіх цих правилах. Наприклад, у Львові комендантська година є, але ще можна когось побачити на вулицях. А от у Харкові, якщо ти о пів на 23 на вулиці, то навіть можеш спіймати кулю. Це інший світ, такий військовий. На вулиці більше військових машин, ніж цивільних.

Я пам’ятаю, як ми зайшли на "Нову пошту", у центральне відділення. Стоїмо у черзі і заходять два наші військові. Один тримає автомат Калашникова і так, що палець на спусковому гачку. Це не так, що він у когось цілить, а просто так тримає напоготові. Автомат без ременя, тобто він його просто тримає в руках.

Ми їх пропустили без черги, вони забирають посилку, щось жартують між собою: "О, я собі годинник купив". Якраз одному з них ремінь передали, то він прикріпив на автомат. І ніхто вже на це не звертає увагу. Тільки я з другом Євгеном дивились, що вони там роблять. І так там усюди.

А загалом – у всіх змінились цінності та світогляд. Пам'ятаю, коли ми прийняли рішення вивозити бізнес, я подзвонив другу, який очолював наш волонтерський штаб у Харкові, і сказав: "Слухай, у нас там багато волонтерів, понад 30 людей. Можеш попросити, щоб вони допомогли вивезти товар, запакувати його. Я заплачу за це гроші". А він відповів: "Нам гроші зараз не потрібні, потрібна їжа, паливо, медикаменти. І гроші тут нічого особливо не варті". Потім я все ж знайшов, хто мені допоміг з цим.

До теми До війни були готові, хоч і не вірили в неї, – історія Олександра про евакуацію з Харкова

У всіх дуже змінилося світосприйняття. Така переоцінка дійсності пройшла.


По будівлях можна побачити, що Харків обстрілюють / Фото Владислава Любченка

Хоча дороги… От коли проїхатись по Джерельній (вулиця у Львові – 24 канал), то тут такі ями можна побачити... А в Харкові ми їхали з другом і він розповідав: "Ось тут, коли ми їхали на "ГАЗелі", перед нами гатив "Град". Вирва, все розривалося. Ми розвернулись – ще одна атака "Градом". Виїхали і якось ховались у дворах. Це було зранку десь. А о 13 годині ми проїжджали тією ж дорогою, а там вже була ідеальна траса, комунальники все полагодили".

Настільки все швидко робиться у час війни?

Я сам здивувався (усміхається). Це ж війна, а в Харкові – щось "прилетіло", спочатку військові приїхали на місце, поліція, швидка тощо, а потім раз-два щось залатали і все стало ідеально. Ви б навіть не зрозуміли, де був "приліт". Але тільки по будівлях, вщент зруйнованих, які так швидко не реставруються, можна зрозуміти – місто обстрілювали. А дороги – ідеальні.

Яким є Харків у час війни: дивіться відео

Все тому, що у Харкові є асфальтний завод. Тому, мабуть, саме в нашому місті найкращі дороги. А ще, навіть у час війни, у нас клумби висаджують.

Вам вдалось пройтись по рідних районах Харкова? Можливо, побували і на Салтівці, яку, на жаль, всі знають через щоденні бомбардування з боку росії?

Ні, я не був на Салтівці, де найбільші розрухи. Туди не можна. Знаю, що навіть не дозволяли туди їхати, бо багато чого заміновано, можна просто стежкою йти, якийсь гачок зачепиться за спину і все.

А в центрі – так. Там великий будинок стоїть: одна частина моя – вона вціліла, нормальна, а сусідня – каскаду нема, частини будинку фактично нема. Тому з будівлями нічого не роблять. Тільки прибирають уламки.

І от ти дивишся на фото: Харків, мов Сирія – тут бойові дії, все розвалено, земля така всюди, арматура... А ти стоїш на цій вулиці і не розумієш: "Ну як це раніше могло бути інакше, а зараз – так?"


Харків після обстрілів / Фото Владислава Любченка

Але комунальники прибирають усе, тому нема такого, що там суцільна розруха. Загалом місто чисте, але безлюдне.

Ви вже облаштувались у Львові. Чи знайшли тут місця, які нагадують довоєнний Харків?

Це смішно, але ми їдемо з моїм другом з Сихова у центр, там є заправка, і вона реально як у Харкові: новобудови навколо, заправка, багатосмугова дорога…

Львів і львів'яни надихнули вас почати все знову? Як зародилась ідея відкрити в цьому місті бістро? Адже Львів, особливо центр, переповнений закладами.

Коли я приїхав до свого друга Михайла в Яремче, ми вранці прокинулись і він каже: "Слухай, давай допомагати Харкову". І я відповів: "Давай, починаємо". Ми підключили Євгена, Олексія і ще багатьох. Якось так працювали і спілкувались разом. І потім, коли я вперше приїхав у Львів, у нас зародилась невеличка ідея щось відкрити тут. Вирішили спочатку кав'ярню.

В один момент я вирішив перевезти з Харкова свій шоурум Tarlini, тому кажу: "Давайте ще кав'ярню створимо тут". Женя одразу підхопив: "У мене є обладнання все, кухня, додамо ще смачну їжу". Міша і Олексій теж долучились... Це такий симбіоз, коли чотири людини, кожен зі своїм досвідом і світоглядом, і кожен вносить своє. Так і виходить заклад, який дійсно відрізняється від всього іншого, бо він просто нічого не копіює, він самобутній.

Але з самого початку не було чіткої ідеї відкривати бістро. Ми приїхали в інший простір, тому відчувається різниця у світосприйнятті. І коли ти створюєш щось з нуля, хоч в нас вже є якийсь досвід, дуже легко зламатись. У тебе вже нічого за спиною нема. Ця підтримка від львів'ян насправді дуже допомагає, бо ти розумієш, що середовище дуже придатне. Тобі легко. Відносно…


Харків'яни з нуля відкрили бістро "Перший" у Львові: і от як все починалось / Фото Владислава Любченка

І от спершу був шоурум з кав'ярнею. А далі якось все понеслось. А зараз ми плануємо вже другий заклад відкривати.

Це такий невеличкий Харків у Львові. Чи додали ви сюди якісь особливі, харківські страви?

Так (сміється). Я би порадив фобо і каву по-харківськи. Тому що це щось особливе.

А чому саме я би порадив їх? Бо я люблю ринок "Барабашово" – це дуже великий, мабуть, найбільший у Європі ринок. Там можна купити все: від шкарпеток до трактора. І там було дуже багато в’єтнамців, які зробили його мікрорайоном, як Сихів.

На "Барабашово" були кухні, де вони готували це фобо – їхню традиційну страву. А я туди навідувався по роботі, багато разів їздив на ринок. Коли сину ще було 7 місяців, він в колясці, я з дружиною там шукаю нову тканину на кімоно чи ще щось. І ми заїжджали до в’єтнамської точки, їли за 55 гривень те фобо. А запивали все кавою зі згущеним молоком. Це і є для мене кава по-харківськи.

Щоправда, у нашому бістро "Перший" ми зробили інтерпретацію: там 100% арабіка зі згущеним молоком. А у Харкові – це в’єтнамська кава зі згущеним молоком. Літом на "Барабашово" був ще каркаде. Тому в меню є і цей чай.

Дізнавайтесь більше про заклад Бістро "Перший" – невеличка історія про Харків у Львові

А загалом "Барабашово" – це просто окремий світ. Там є китайський, в’єтнамський, тайський, афганський ринок.

На жаль, великою ціною, але, мабуть, вперше в історії нашої незалежності українці настільки об'єднані. Всі намагаються гуртуватись, допомагати і підтримувати один одного, бо в цьому – наша сила. Ви це відчули, відкриваючи власну справу, та ще й далеко від дому?

Я більше це відчув, коли почав займатись волонтерством. Було багато історій. Все відбувалось дуже швидко у перші дні війни, у мене телефон був гарячим від дзвінків. Ми мало спали, постійно були з кимось на зв’язку, постійно треба було кудись їхати.

Ми допомагали в найкритичніші моменти, коли реально людям не було що їсти, коли ти не міг купити щось в магазинах, бо нічого не працювало, або не було продуктів, порожні прилавки.

До прикладу, хтось мені пише: "Тобі потрібен сир?" Звісно, що треба. Я набираю той контактний номер телефону і чоловік каже: "У мене в Харкові на складі 20 тонн продукції – сирки, намазки і таке інше. Потрібен тільки транспорт, щоб забрати". "Та не питання", – відповідаю і одразу думаю, що треба "ГАЗель". І тут знаходиться чоловік, який говорить: "У мене на Салтівці стоїть "ГАЗель", ключі в замку. Можете забрати". Ми знаходимо водія, але потрібна машина. Знаходимо машину, чоловік на Tesla забирає водія на Салтівку, вони приїжджають по ту "ГАЗель" і разом вантажать сирки, які везуть людям.

Ця "ГАЗель" досі в нас, ми на ній їздимо, ремонтуємо її і не знаємо, хто її власник (сміється). Документи в нас є, але ніхто не дзвонить, щоб її забрати.

Тоді і "Мівіна" віддала нам декілька тонн продукції. McDonald's – котлети, овочі, дуже багато продуктів. З такою підтримкою ми могли допомагати цивільним.

Як волонтерський хаб допомагає харків'янам: дивіться відео

У нас на Tesla приїжджав чоловік забирати і розвозити хліб. Я кажу: "У мене на Салтівці є літні люди, 8 поверх, у їхній дім зараз стріляють. Ти можеш привезти продукти? Вони 4 дні без їжі". І він дзвонить: "Щоб ти все життя був здоровий, ліфта в домі більше нема". А там – 8 поверх, 2 непідйомні ящики продуктів, і 80-річний дідусь, напів лежачий. Але їжу йому доставили.

А про ту "ГАЗель" є ще історія. Я телефонував водію, який нам її віддавав. А він каже: "Я не поїду на Салтівку, бо боюсь". А дівчина-волонтерка Наталя каже: "Я зараз приїду". Вона була готова приїхати, сісти за кермо тієї "ГАЗелі" і приїхати.

У нашому хабі є дві жінки, які з перших днів війни і досі їздять на своїх автівках, досить дорогих. Вони їздять з початку комендантської години і до останніх хвилин. Я просто вражений, коли люди настільки допомагають.

Був ще хлопчина, якому ми одного разу віддали пакунки і він поїхав на Салтівку. Під час поїздки з ним зник зв’язок. Він приїжджає до хабу, а ми йому: "Де ж ти подівся? У тебе не було зв’язку". А він такий: "Там в мене щось попало".

Хлопці одразу побігли дивитись, а в нього куля потрапила – через лобове скло, через телефон, через підголів'я і багажник. Просто вийшла з багажника. Поки він стояв, думав, що робити, хтось вистрілив у його авто. Він кинув продукцію, поїхав. А потім каже: "Дайте мені новий телефон, бронежилет і я буду їздити далі". І їздить досі.


Телефон волонтера пробила куля / Фото Владислава Любченка

Фактично я був логістом у хабі.

Треба було на "ГАЗелі" забрати продукти з овочебази, яка їх віддавала. Я попросив волонтера, щоб забрав їх. А він тоді щось не міг знайти вхід, ще й зв’язок був поганий і переривався. І я чую якісь вибухи на фоні. І мовчання… Я кажу: "Ну що там, Саша?" А у відповідь: "Та тут пекло, я завтра сюди повернусь, бо щось дуже гатять, не хочу тут залишатись". І наступного дня він приїхав туди ж, завантажив усе. І я думаю: "Боже, що у них в голові?"

А взагалі я зараз все це розказую з усмішкою, але насправді було дуже важко. Ось ці перші дні мій номер телефону був, здається, у всіх. Не знаю, хто мені ще не телефонував за цей час.

Ми за місяць зробили за системою великий новий бізнес. Бо в нашому хабі були: кол-центр, CRM-система, комплектування, водії, логістика, постачання продуктів, і все це було зроблене так, що все це досі працює. А по-друге, на піку, коли було дуже багато продуктів, ми розвозили харчі на 1500 людей на день.


Владислав Любченко створив волонтерський хаб у Харкові, який працює і досі / Фото Владислава Любченка

Десь у травні ми думали: "А як воно взагалі ще все працює?" Бо ми вже менше часу почали приділяти волонтерству. Лише шукали гуманітарку, думали, як її завезти до Львова та доправити у Харків. А там люди самі змінювались, робили ротації, віддавали завдання. Це організм, який працює.

Потім я почав більше допомагати військовим, купувати машини. Зараз волонтери дуже допомагають їм.


Українські військові отримали допомогу від харківського хабу / Фото Владислава Любченка

Я тому почав займатись волонтерством. Бо ти тоді розумієш, що можеш допомогти. Воно все закінчиться і вже будемо якось тоді повертатись до життя.

Під час візиту в Харків ви не думали про те, щоб залишитись?

Навіть коли ми вже сюди перевезли весь товар, почали відчиняти шоурум, ми з Євгеном (Євгеном Власюком, другом і партнером по бізнесу – 24 канал) поїхали в Харків. Я до останнього думав, що ми приїдемо, побачимо, що там все добре і повернемось додому, почнемо щось будувати чи відбудовувати. Ходили чутки, що Харків повертається до життя, там можна працювати, всі туди повертаються. Але коли ми туди приїхали, побачили, що ні, Львів і Харків – це дуже і дуже різні міста.

У той момент ми зрозуміли, що нема сенсу зараз повертатись до Харкова. І ще рік, навіть якщо все сьогодні закінчується – ще довгий період воно буде в такому вигляді. Розмінування, відбудова…

Читайте також Страх не за себе, а за дитину, – історія молодих батьків про виїзд з окупованого Херсона

Дуже багато людей не хочуть покидати свої домівки навіть у гарячих точках, адже бояться їхати в незнайоме місто, бояться починати все з нуля. Ви вже це пережили. Що б могли порадити таким українцям?

Набагато гірше залишатись.

Дуже багато людей бояться, бо куди ж їхати. Але я скажу: багато є притулків, шкіл, багато добрих людей в Україні, які приймуть тебе. Набагато гірше сидіти там і чекати, коли щось лупне так, що просто не зможеш виїхати.

Це показав Маріуполь, коли місто захопили і тепер "фільтраційні" табори діють, людей відправляють в росію. А який сенс? За що триматись? За якісь 4 стіни, квартиру? Життя важливіше.

Наостанок – досить банальне, однак важливе питання. Що ви б хотіли зробити після перемоги України?

Я думаю, після війни я запланую життя хоча б на рік вперед, щоб можна було розуміти, куди далі рухатись.

Владислав, як і всі українці, не сумнівається: Україна переможе у цій війні та очистить свої землі від ворога. Тоді й захочеться робити довгострокові плани та своєю працею відбудовувати державу. А щоб наблизити цей день – борімося кожен на своїх фронтах: волонтерському, інформаційному чи економічному. Адже саме в цій особливій єдності – наша сила!