Не змогла покинути своїх чотирилапих пухнастиків і Наталія Гаєцька. У межах проєкту СВОЇ на 24 каналі вона розповіла про важку евакуацію з п'ятьма котами з Маріуполя, втрату дому та тимчасовий прихисток у Львові.

Важливо До війни були готові, хоч і не вірили в неї, – історія Олександра про евакуацію з Харкова

Екоактивістка до початку повномасштабного вторгнення росії не просто жила у Маріуполі. Вона щиро переймалася його долею, хотіла зробити місто кращим, підтримувала екопроєкти та звісно ж, любила його всім серцем. А ще – понад усе вона мріє повернутися до українського Маріуполя, аби взяти участь у його відбудові після окупації росіян.

Зрештою, саме завдяки знайомим з екоорганізацій Наталії вдалося евакуюватися з оточеного ворогом Маріуполя та приїхати до Львова. Хоч евакуація жінці здавалася неможливою. Згодом, як зізнається сама Наталія, у нагоді став її загартований характер та безліч небайдужих людей.

"Рибки чекають на повернення": яким було життя у Маріуполі до війни

Ще до початку повномасштабного вторгнення Наталія почала цікавитися екоініціативами у Маріуполі. До російської окупації місто було квітуче, велике, сучасне. Багато людей – багато відходів, які потрібно кудись дівати. Тож замість того, аби викидати все просто у смітник, у Маріуполі запропонували сортувати сміття, а виручені кошти спрямовувати на потреби міста.

Ще у березні 2019 року група активістів та небайдужих містян влаштували 4 open-air прибирання у чотирьох районах міста. Після цього Наталія стала головою ініціативної групи Маріуполь Zero Waste – організації, що раніше мала назву "Маріуполь сортує".


Наталія Гаєцька з Маріуполя / Фото 24 каналу

Розкажіть більше про ініціативу Маріуполь Zero Waste. Чим ви займалися?

Наш останній проєкт у Маріуполі був дуже відповідальним і великим. Він мав назву Re Маріуполь – це проєкт про небезпечні відходи у місті. Раніше у Маріуполі практично не було переробників, в основному, заготівельники. Тому ОСББ запровадили проєкт сортування сміття.

Виявилось, що дуже цінно збирати вторсировину всім під'їздом, будинком, ОСББ. Потім це накопичувати й продавати переробнику. Деякі ОСББ за ці гроші робили клумби, закуповували квіти, поліпшували щось у під'їзді, робили ремонт. І це нас так надихнуло.

Ми вирішили встановити у Маріуполі рибок, які будуть не просто контейнером для збору вторсировини, а ще й артфігурою, іміджевим проєктом для міста. Так на трьох пляжах Маріуполя ми встановили 5 таких рибок. Ми дуже побоювались, що туди напхають все, що завгодно. Але ні, десь 90% це були ПЕТ-пляшки, саме те, що було потрібно.

Рибки для збирання ПЕТ-пляшок у Маріуполі / Фото з фейсбуку Маріуполь Zero Waste

Сьогодні ці 5 рибок так і залишилися в окупованому Маріуполі. Вони досі такі, як і були. Настільки ми зробили їх якісними.

Рибки чекають на повернення, ми до них обов'язково повернемось. Чи будемо там жити, чи не будемо. Але приїжджати і брати участь у відродженні Маріуполя ми всі дуже-дуже хочемо.

Як для вас почалася війна?

Війна застала Наталію у Маріуполі. Спершу вона жила на Східному мікрорайоні. Це фактично край міста, який одним з перших і почали обстрілювати окупанти.

Ми жили на 8 поверсі, тому одразу відчули це. Тоді я була зі своєю 84-річною матір'ю, яка ледве ходить, і чотирма котами. З них – троє моїх, а ще одну кицю донька залишила мені, коли поїхала на гастролі – вона в мене професійна балерина. Тобто в мене 4 коти, мати, яка ледве ходить, і батько, який після 2 операцій лежить в лікарні.

Усі мої колеги перебували в Маріуполі, і тільки одна поїхала перед війною у відпустку, але не встигла повернутися. Вона запропонувала переїхати до неї у квартиру на Лівий берег. Тоді у нас вже були безперервні обстріли, неможливо було знайти воду.

І так сталося, що просто дивом знайшовся таксист, який наважився приїхати на Східний мікрорайон. Тоді ніхто не знав, що далі буде ще гірше, вважалося, що це вже були найстрашніші часи. Все, що я взяла з собою, це мінімум речей. В основному це те, що було на мені. Навіть не встигла ноутбук взяти.

Я взяла цих чотирьох тварин і свою матір. Нам дуже пощастило, що таксист їхав якраз через той район, де лежав у лікарні мій батько. Ми підхопили і його.


Наталія з котами в окупованому Маріуполі / Фото надані 24 каналу

Наталія разом з родиною прожила на Лівому березі з 1 березня до 15 березня. Цьогоріч березень, як на зло, був дуже холодним. Температура на вулиці опускалася до -10 градусів. Квартири без газу та електрики швидко охололи, тож люди грілися, як могли.

Що ви робили ці довгі 2 тижні? Як виживали?

Тоді падав сніг, було дуже холодно. Але декому сніг допоміг, тому що люди збирали цей сніг, топили і пили як воду. Взагалі це дуже велика проблема для великих міст, коли немає води. Якщо централізоване постачання припиняється, місто одразу опиняється в такій ситуації, що просто нема нічого.

Я займалась тим, що годувала батьків, ходила за дровами, спілкувалась з сусідами, знайомилась з людьми, яких я бачила вперше у своєму житті. Тобто робила все для того, щоб виживати. Ми робили одне багаття на увесь під'їзд, і по черзі щось там готували. Двічі на день.

Згодом у приміщенні охололо вже ближче до нуля, ми спали повністю вдягнені.

Ви намагалися виїхати з міста?

Я навіть не сподівалась, що в мене вийде виїхати. Бо люди виїжджали на своїх авто, а в мене його немає. Коли я змогла вийти на зв'язок з донькою, вона сказала, що нікого не пропускають. В Маріуполь не може проїхати жоден гумконвой: ні завезти щось, ні забрати людей. Нікого не пропускають.

Однак сусідка Наталії одна з багатьох розуміла, що треба будь-яким шляхом виїжджати, навіть ризикуючи.

Я зрозуміла, що залишатись так само небезпечно, як і їхати по відкритій дорозі. Над нами тоді вже постійно літала ворожа авіація. І вони постійно скидали бомби. І ці бомби кожного дня були ближче, ближче і ближче.

Але я сказала, що в мене така "богодільня"… Батьки, тварини. Сусідка питає: "Скільки?" Відповідаю: "4". Вона каже: "Боже"… А в неї теж киця, п'ята.


Котів Наталія нізащо б не кинула / Фото надані 24 каналу

У день від'їзду було дуже складно, тому що треба було зробити написи. на авто. Люди, які виїжджали з гарячих точок, не знали, що вигадати, щоб їх не розстріляли в дорозі. Хтось прив'язував білі ганчірочки, хтось писав якісь написи.

Я практично всю ніч чорним лаком для нігтів, який знайшла вдома в колеги, малювала на папері напис "діти". Бо більш нічого не знайшла.

Однак, як згодом стало очевидно, російським військовим байдуже на будь-які надписи та таблички. Підтвердженням цього є десятки світлин з розстріляними автомобілями, на яких були таблички "діти". Це підтвердила і Наталія.

Як потім виявилось, російським військовим було повністю наплювати на всякі таблички. Якщо вони захотіли, вони просто розстрілювали. І тому тим, хто виїхав, пощастило.


росіяни обстрілювали навіть автомобілі з дітьми / Фото "Радіо Свобода"

Переносок у мене було тільки 2. Уявіть, 2 переноски на 5 котів. Кіт сусідки теж породистий, домашній. І теж був дуже наляканий. Я його спіймала, ми його запхали до переноски разом з моїми котами. І, в принципі, все майно – це були наші тварини.

У дорозі вони провели понад добу. Хоча у мирний час дорога з Маріуполя до Запоріжжя машиною займала декілька годин. Для Наталії ця дорога здавалася вічністю. Вони їхали величезною, довгою колоною.

Як нам здавалося, на кожному кроці стояли російські блокпости. Моя супутниця навіть одразу не зрозуміла, що це все росіяни. Ми навіть не знали, що росіяни взяли собі оцю моду вдягати білі стрічки. Я здогадалась просто, тому що я встигла почути про літери Z, V та О. Всі ці літери ми зустрічали.

Нам зустрічалися блокпости з так званими "днрівцями", всі вони перевіряли документи, дехто дивися машину. Нам пощастило, нас дуже не перевіряли. Вони дивилися через віконце, а в нас там ці переноски з котами, і я кажу: "Ми – зоозахисники, вивозимо тварин. І вони не хотіли зв'язуватись з нами. Але документи всі дивились".

Потім нам почали траплятися кадирівці, чи ще хтось тієї національності. Були такі, які і російською мовою не могли двох слів зв'язати. Говорили з дуже сильним акцентом, вони чи з гір, чи звідки приїхали. Й одразу пішли воювати в Україну.

Мені здавалося, просто кожні пів години ми зупинялися. Чекали, потім смикалися, зупинялись, чекали. І через це дуже багато витрачали пального. Ми вже доїжджали на останньому літрі. Місцями доводилося їхати в об'їзд. Від колони не можна було відійти навіть в туалет. Ми відчиняли двері, біля цих дверей ходили до туалету, швиденько застрибували до машини і вже там одягались.

Доїхати того дня до Запоріжжя Наталія так і не змогла – почалася комендантська година. Окупанти навідріз відмовилися пропускати їх далі. Вони опинилися посеред дороги, вночі, майже без пального та з температурою -10 на вулиці. На щастя, хоча б мобільний зв'язок був. Тож Наталія змогла зв'язатися зі своїми львівськими колегами, які підказували їй дорогу до найближчого населеного пункту. Так вони заїхали в село, де їх зустрів голова і розмістив у медпункті.

Ми там переночували, сидячи на стільцях. І зранку нам допомогли знайти хоч якесь пальне. Потім вже нам залишалося доїхати до Запоріжжя. Молилися всю дорогу. І перед цим, проїжджаючи полем, бачили зруйновані села, повністю випалені луки, схили, все було чорне.


Наталія згадує евакуацію з Маріуполя / Фото 24 каналу

Зрештою після довгої дороги Наталії нарешті вдалося дістатися Запоріжжя. Але пробула вона там недовго – за 2 дні з батьками та котами поїхала до Львова.

Мене покликали колеги. Вони просто золоті люди, у нас така, знаєте, дуже стійка спільнота. Тому що наші цінності – це чисте довкілля, всі ми починали і нам з цією діяльністю було дуже непросто. Тому ця загартованість нам сталася в нагоді.

І мої колеги координували всю нашу дорогу. Саме вони мені сказали, коли я змогла вийти на зв'язок, щоб їхати до Львова. Вони тримали для нас квартиру, поки не знайдемо постійне житло. І я поїхала туди, куди мене покликали. Так ми жили – 4 кицьки, двоє батьків. І потім до мене доєдналася ще моя подруга з сином, теж з Донеччини.

Котик Наталії вже у Львові
Котик Наталії на новому місці у Львові / Фото надані 24 каналу

Чи не єдиною розрадою у Львові для Наталії став розсадник. Вона давно мріяла влаштувати щось подібне у Маріуполі. Тож коли дізналася, що такий проєкт працює у Львові, одразу ж взяла адресу.

Мені так сподобалось, що воно не просто екологічно, а ще й дуже естетично. І якась така енергетика, яка тягне сюди, щоби просто прийти чимось позайматися.

Розсадник – це екопростір міського садівництва і городництва / Фото з фейсбуку розсадника

Що ви робили у розсаднику?

Саджали рослини, збирали врожай і спілкувались. Таким чином долучилася, наскільки це можливо, до того, що тут відбувається.

"Після пережитого потрібне заземлення": як розсадник у Львові допомагає переселенцям

24 канал також поспілкувався зі співкоординаторкою простору "Розсадник" Анжелікою Зозулею. Вона розповіла, що завдяки унікальному екопростору у Львові вдається проводити велику кількість просвітницьких заходів не тільки на екотематику, але також на інші соціально-актуальні теми.

Співкоординаторка простору
Співкоординаторка простору "Розсадник" Анжеліка Зозуля / Фото 24 каналу

Як війна вплинула на розсадник?

Загалом була дуже складна ситуація на початку активних бойових дій, в лютому нашій команді здавалося, що все, що пов'язано з екопроєктами, є не на часі. Але потім ми зрозуміли, що гуманітарні ініціативи – вони також дуже виснажливі, що велика кількість людей прибуває до Львова і шукає відпочинку, заземлення, відновлення, потребує якогось моменту для того, щоби переосмислити все, що відбулося.

І ми подумали, що чому б не використати цей простір і те, що дає нам природа для відновлення психоемоційного стану. Люди до нас можуть приходити і працювати фізично, долучаючись до догляду за грядками, спостерігаючи за рослинами, вирощуючи щось,
– зазначила Анжеліка.

За словами Анжеліки, є декілька категорій вимушених переселенців, які приходять до розсадника. Серед них:

  • Батьки з дітьми – для них це дуже енергетичне, сильне місце, де вони можуть відволіктися. Особливо це потрібно людям, які певний час проживали або зараз проживають у прихистках. Вони наголошують на тому, що дуже часто втрачається кордон між приватним простором. І перебуваючи у розсаднику, у парковій зоні, в межах такого простору, коли ніхто на тебе не тисне, не вказує, що потрібно робити, маєш можливість відволікатися і насолоджуватися чимось приємним.
  • Люди, які раніше займалися і були пов'язані з рослинами – ті, хто, наприклад, мали присадибні ділянки, або дачі, і втратили можливість працювати на землі.

"До прикладу, у нас була жінка з-під Запоріжжя, у неї була колекція з більш ніж 800 видів різноманітних троянд, і в неї просто серце розривалося, вона кожен раз, коли приходила до нас, плакала, згадувала про свій садочок. Але водночас дякувала нам за те, що ми даємо їй можливість попрацювати тут, на землі, і відчути контакт з природою, якого їй так бракувало", – пригадала співкоординаторкою простору "Розсадник".

Наталія зізналася, що дуже хотіла б повернутися до українського Маріуполя. Однак Маріуполь – не єдиний її дім. Ще раніше російські загарбники відібрали в неї Донецьк, в якому вона прожила 18 років.

Спочатку в мене відібрали Донецьк, ми всі його дуже любили. Я жила в Донецьку відтоді, як стала студенткою, потім одружилася. Дитина в мене народилася вже в Маріуполі. Ці 2 міста для мене – рідні. Мені дуже хотілося б повернутись. Але якщо оцінювати тверезо, то я розумію, що психологічно мені буде тяжко жити в місті, яке так близько розташоване до російського кордону, навіть якщо воно буде звільнене.

Хотілось би приїхати, але не можу загадувати наперед. Дуже сумую за морем, тому до моря повернемось ми обов'язково. Я буду приїжджати, повертатись, і в будь-якому разі, де б я не була, я хочу долучатись до відродження Маріуполя.

А зможу я там жити чи ні – це ми ще подивимось, як буде все розвиватися, що відбудеться. Я не думаю, що це буде ближче майбутнє, але все-таки маємо сподівання.

Наталія – не перша героїня наших інтерв'ю, яка переживає про те, як буде жити після деокупації рідного міста. російська армія завдала нашому народу занадто великого болю, ґвалтуючи, катуючи та вбиваючи тисячі українців в їхніх будинках, на полі бою та навіть просто на вулиці.

На жаль, українська земля назавжди буде просякнута кров'ю кращих дочок та синів України, які стали на її захист. Червоною вона буде і від крові звичайних українців, які не встигли, або не мали можливості евакуюватися та на собі відчули, що таке "братня любов" росії.

Однак ми впевнені, що їхні жертви не будуть марними й ті, хто вцілів, буде гідний цього. Ми обов'язково відбудуємо наші міста та села, дороги, школи, будинки. Бо ми, на відміну від росіян, вміємо створювати, а не нищити та калічити.