Коли Москва каже: "Ми готові до переговорів", це насправді звучить приблизно так: "Ми готові, якщо нам дадуть хороші умови. Віддайте окуповані території. Відмовтеся від територій, які Росія навіть ще не окупувала. Погодьтеся на наші вимоги – і тоді ми готові говорити про мир". Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.

Це не переговорна позиція в нормальному розумінні цього слова. Це спроба зберігати переговорний процес живим, не змінюючи власних цілей. І саме тому я не дуже вірю в ефективність чергових поїздок американських перемовників до Москви.

Віткофф і Кушнер їдуть до Путіна без козирів

Я не дуже вірю у Віткоффа і Кушнера та в їхню здатність про щось домовитися. Але інших у нас немає.

Сам по собі факт, що переговорний процес залишається живим, безумовно, має значення. Проблема в іншому: результативність таких переговорів могла б бути зовсім іншою, якби американські представники приїжджали до Путіна з реальними картами в рукаві.

Тобто, якби за їхніми словами стояла конкретна сила. Потужні санкції. Додаткове озброєння Україні. Можливість більшого залучення Сполучених Штатів. Захист українського неба. Інші рішення, які створювали б для Росії реальну ціну продовження війни.

Тоді Путін міг би поставити на ваги два варіанти – що для нього вигідніше: продовжувати війну чи припиняти її? Але зараз цього немає.

Американські переговорники приїжджають і намагаються тиснути на Росію через призму України. А це, на мою думку, їхня найбільша помилка.

Росія не боїться України як аргументу на переговорах

У Москві Україну зневажають. Вони продовжують вважати нашу державу тимчасовим явищем.

Можна скільки завгодно говорити, наскільки абсурдним є таке сприйняття України. Але для розуміння російської переговорної логіки важливо інше: для Кремля Україна сама по собі не є тим аргументом, який змусить відмовитися від війни.

Саме тому Сполученим Штатам потрібно тиснути на Росію не через Україну, а через власні можливості. Показувати: якщо ви продовжуєте війну, наслідки для вас будуть такими:

  • ми можемо накласти потужні санкції;
  • можемо дати Україні більше озброєння;
  • можемо допомогти захищати українське небо;
  • можемо ухвалити рішення, які суттєво змінять для вас умови цієї війни.

Ось тоді з'являється предмет для переговорів. Бо переговори працюють не тоді, коли одна сторона просто просить іншу поводитися адекватно. Вони працюють тоді, коли відмова від домовленості стає дорожчою за саму домовленість.

З нами говорять жорстко, з Росією – домовляються

Зараз ми бачимо іншу картину. Нас постійно годують або погрозами, або домовленостями. Не бийте по кораблях – тоді ми дамо вам озброєння. Не робіть цього – отримаєте те.

Україну намагаються обмежувати, переконувати, ставити їй умови. А з Росією продовжують домовлятися. З нами треба жорстко розмовляти, а з ними треба домовлятися. Так не працює. Саме тому я дуже скептично ставлюся до чергових візитів Віткоффа і Кушнера.

Якщо переговорник приїжджає до Путіна без жодного козиря, що він має робити? Послухати, що йому вкотре розповість Путін?

Для цього можна відправити практично будь-кого. Ефективність такого переговорного процесу буде дуже низькою.

Навіть "пекельні санкції" можуть стати частиною тієї самої гри

Здавалося б, ситуацію може змінити новий американський санкційний законопроєкт. Але і тут виникає та сама проблема.

Якщо закон дає президенту Сполучених Штатів занадто широкі можливості самому вирішувати, коли і проти кого застосовувати санкції, то це ще не означає, що санкції реально запрацюють.

Саме через це навколо законопроєкту у США триває політична боротьба. Його критики хочуть, щоб санкції були прямої дії. Щоб після ухвалення закону не виникала ще одна перепона у вигляді рішення Дональда Трампа.

Бо можна уявити ситуацію: закон ухвалений. У президента з'являється можливість запровадити серйозні обмеження проти країн, які продовжують економічну співпрацю з Росією.

А далі починається знайома історія: Трамп відтягує рішення, розмовляє, проводить переговори, знову відправляє Віткоффа і Кушнера до Росії. Каже Москві: "Завтра я запроваджу санкції, вам буде дуже погано – чи точно ви цього хочете?" І санкції, які мали стати покаранням за продовження війни, перетворюються на ще один переговорний важіль.

Для Трампа це зрозуміла логіка. Він отримує новий інструмент у власні руки. Для України питання в іншому: чи змінює це поведінку Росії?

Путіну потрібна не чергова погроза

Якби Конгрес ухвалив санкції, які одразу набирають чинності, ситуація була б іншою. Тоді Росія та країни, які допомагають їй економічно, отримали б не попередження про можливі майбутні наслідки. Вони отримали б самі наслідки.

І це принципова різниця. Бо сьогодні західна політика щодо Росії дуже часто застрягає саме між цими двома точками: між можливістю щось зробити і самим рішенням це зробити. Між погрозою санкцій і санкціями. Між обіцянкою посилити Україну і реальним посиленням. Між переговорами з Путіним і створенням умов, за яких Путін буде змушений домовлятися.

Росія готова говорити ще дуже довго. Вона може відправляти своїх представників на зустрічі, приймати американських перемовників, обговорювати пропозиції й повторювати, що нібито прагне миру. Але якщо після відмови Росії від реального компромісу для неї нічого не змінюється, навіщо їй поступатися?

Саме тому головне питання сьогодні не в тому, скільки разів Віткофф і Кушнер ще приїдуть до Путіна. Головне – з чим вони до нього приїдуть. Бо переговори без козирів – це просто розмова.