Чоловічище: як семирічний хлопчик наближає перемогу

Призовників, які під час війни вступили до лав ЗСУ, активно готують до бойових дій. Перші тижні вони проходять навчання та бойові злагодження. Майбутні бійці одного з окремих батальйонів живуть у гуртожитку.

У кімнатах, де жили по двоє студентів, заселилось по 6 – 8 чоловіків. У більших кімнатах, розрахованих на 4 місця, живуть по півтори десятки солдатів. Це якщо пощастило, адже дехто спав і в коридорах.

Радимо прочитати фотограф став волонтером: тут стільки роботи...

Та ось вже п’ятий день на подвір’ї працює група людей у цивільному одязі – це волонтери з місцевої церковної громади. Вони облаштували польову пилораму і майструють для вояків двоярусні ліжка. Серед бородатих чоловіків, чи не на рівні з ними, носить дошки й усіляко допомагає хлопчинка. Коли б я не опинявся поруч – бачив його за роботою. З ранку до вечора. Спочатку у помаранчевих, а зараз майже чорних, великих робочих рукавицях і гарненькій дитячій куртці.

Це, звичайно, щемливо й натхненно, але водночас і неправильно. Неправильно, бо зранку він має бути в школі, вдень – гасати з друзями, а увечері – дивитись мультики й хвалитись шкільними оцінками мамі. А він ось тут, і робить зовсім не дитячі речі.

Хоч мій розпорядок дня повністю розписаний і вільного часу в ньому обмаль, я не зміг придушити в собі журналіста. Не зміг просто пройти повз. Вирішив познайомитись з ним та зробити хоча б коротеньке інтерв’ю. Пишу цей текст у коротких перервах між виконанням своїх обов’язків та вночі, трохи жертвуючи своїм сном. Але сидячи на ліжку, зібраному цим хлопчинкою, його татом та рештою добродіїв. То чи ж можу я скаржитись?

Спочатку я підійшов до малого та просто потис йому руку. Маленьку долоньку у величезній брудній рукавиці. Наступного дня пригостив цукеркою. Щоб підбадьорити, подякувати, а також налагодити контакт. Нарешті сьогодні випала можливість для розмови.

Йому – 7 років. Його звуть Данік. Втім, про себе я вже давно прозвав його Чоловічище. Не чоловічок і не чоловік – Чоловічище! Він живе на іншому кінці міста і щодня приїздить сюди, тому що хоче допомагати татові та бути корисним для нас. Говорю з ним і ледь стримую сльози, згадуючи своїх дівчаток. Хіба має він бути тут? Хіба наші діти мають тікати й ховатись? Хто забрав у них дитинство? Питання риторичні. Та відповіді на них є. Я чув їх від своєї бабусі, від інших літніх людей, дитинство яких забрала та, друга війна, що велась із дуже схожою за ідеологією нечистю. Із нелюдами, що нищать найсвятіше і найдорожче. Що не щадили дітей. Страшна історія повторюється. У якомусь вивернутому, ще більш спотвореному вигляді, адже тепер нащадки переможців самі стали на бік зла.

Мені не хотілось говорити з Даніком на дорослі теми, але й "дитячі" запитання здалися недоречними. Обережно розпитую про родину. У Даніка є сестричка Амалька, їй дев’ять років та братик молодший, Ян, якому лише три. Чоловічище вчиться у другому класі. Хоча, хіба ж то навчання – спочатку дворічний карантин, а тепер ось це…

– Сестричка зараз на навчанні?

– Так, онлайн.

– А ти сам захотів поїхати сюди чи тато покликав?

– Сам. Мені подобається щось робити руками. А тут найбільше подобається працювати шурупокрутом та циркуляркою, – аж оченята заблищали на цих словах.

– А вчитись, що, не подобається?

– Подобається. Просто тут усе нове, цікаве і я допомагаю тату.

– Зі шкільних предметів що найбільше подобається?

- Математика, – не задумуючись і впевнено.

– Краще було ходити до школи чи на дистанційному навчанні?

– У школі є друзі, там краще. Але зараз мій найкращий друг Богдан виїхав з міста, то навіть якби й ходив зараз до школи, з ним не побачився б, – тихенько зітхає та шморгає носом.

– Через війну виїхав?

– Так.

– А твоя родина вирішила залишатись тут, вдома?

– Спочатку наче хотіли їхати, але потім батьки вирішили залишитись. Тепер от тато допомагає, як може. А я з ним. Але завтра почнеться навчання, то я вже не зможу приїхати.

– Ви нам дуже допомагаєте! А тато твій і раніше таким займався – з деревиною працював?

– Ні. Він… забув. – трохи розхвилювався. Можливо, за дні війни, в яких кожна хвилина за вічність, він і справді забув, чим займався тато "ДО". Навіть мені здається, що редакційна робота була десь у минулому житті. Що війна триває вже місяці. Бабусю, як ви пережили ті РОКИ фашистської навали? Як не розучилися сміятися? Волосся стає дибки під шапкою, та мушу спокійно вести розмову далі.

– А чим ти розважаєшся, у що граєш в телефоні?

– Я на комп’ютері граюсь у перегони, а в телефоні у Brawl Stars, – розказує про найкрутіші ігрові картки, що в нього є, з помітним ентузіазмом, потім згадує: Я ще на футбол ходжу, ось скоро буде гра. А ще на шашлик з командою поїдемо.

– А в шутери, стрілялки, граєш?

– Ні, мені таке не подобається.

– Бачив твою фотографію з кулеметом, – показував тато – Хотів би бути солдатом?

– Ні. – Категорично. Я ще на барабанах займаюсь, – знову раптово згадує мій новий знайомий, дипломатично переводячи тему.

– Зіграти щось вже вмієш?

– Та ні, я не так давно почав.

– А ким хочеш бути, як виростеш? Може барабанщиком чи футболістом?

– Не знаю, не хочу загадувати наперед.

На цьому я вирішив завершити нашу розмову. Я ще хотів запитати його думку про нашого президента та лідера русофашистів, але після його слів, у яких було розуміння, що майбутнє для нього не певне, не хотілось відбирати в нього ще якусь частинку дитинства. Хай краще думає про барабани та автоперегони, про математику, про сестричку з братиком, про свого друга, тішиться "новим і цікавим".

Хай не думає про війну, для цього є ми – дорослі. Хай у нього буде дитинство. І майбутнє, в якому він зможе стати, ким завгодно, бо буде вільним у своїх бажаннях і своєму виборі.

Текст і фото: солдат ЗСУ, анонімно.