Суть не у питаннях світової торгівлі, а логіці багатополярного світу та формуванні власної зони впливу. Нумо розбиратися разом. Про це заявив Ігор Тишкевич, інформує 24 Канал.

До теми Економічні погляди Трампа – як у 18 столітті: хто під найбільшою загрозою

Тло для американської зовнішньої політики

Для початку тезово повторю рамки, в яких сьогодні діє американська зовнішня політика.

1. Ключовим суперником на геополітичному полі США сприймають Китай. Лише Китай. При цьому обидві держави на сьогодні взаємозалежні – вони є ключовими торговими партнерами:

  • є сфери, де американська економіка не обійдеться без китайських поставок;
  • є напрями, де китайським виробникам неможливо буде розвиватися без імпорту зі США.

2. Йде трансформація світової економіки. З одного боку різко зростає значущість володіння знаннями і технологіями, з іншого – є необхідність у створенні нової виробничої бази (на новому технологічному рівні). У рамках цього процесу держави світу діляться на 3 групи:

  • ядро ​​(мають технології та виробничу базу),
  • напівпериферія (культура виробництва на чужих технологіях),
  • периферія – все інше.

Причому для периферії варіантів розвитку не залишається – навіть варіант продажу "дешевої робочої сили" перестає бути механізмом економічного ривка.

3. Перелічені вище процеси ведуть до трансформації світової політичної системи. Точніше, її деконструкції. Тут є кілька варіантів поведінки. Для геополітичних лідерів (або претендентів на лідерство) вибір складається із двох опцій:

  • або намагатися акумулювати ресурси, оптимізувати витрати, не звертаючи увагу на обмеження старої системи, а найчастіше цілеспрямовано руйнуючи їх;
  • або, навпаки, максимально довго використовувати можливості старої системи для свого посилення, не створюючи при цьому зайвих точок напруженості щодо інших держав.

Китай поки що обирає другу модель поведінки. А ось США давно обрали першу (згадайте вихід з Афганістану, зміну механізмів науково-технічної співпраці навіть із найближчими союзниками, стимулювання створення регіональних коаліцій замість своєї присутності). Просто при Трампі вибір став очевидним та публічним.

При цьому обидва претенденти на світове лідерство (або майбутні полюси світу) активно формують (або намагаються сформувати) свою зону впливу, не вступаючи поки що в пряму конфронтацію один з одним. Принаймні військову. Знову нелогічна теза? Так.

З погляду перерахованих вище трьох вступних оцінимо тарифні війни Трампа.

Логіка тарифних війн

Перше, що впадає в око при оцінці тарифів – дві категорії країн, щодо яких мита не такі великі. Це економічно слабкі держави (периферія, якій у Вашингтоні відводять роль сировинної бази) і країни Південної Америки. Останнє важливе, оскільки США намагаються на новому витку відродити доктрину "Америка для американців" чи доктрину Монро. Тобто посилення своїх позицій "в обох Америках" поєднане з певним політичним ізоляціонізмом щодо решти світу.

У цю логіку, до речі, укладається попередній тиск на Мексику та Канаду (які не згадуються у новому списку). Мексика – потенційний регіональний лідер, який може створити конкуренцію США щодо розширення впливу на Латинську Америку. Канада – загроза політиці ізоляціонізму та конкурент у гонитві за технологіями. Трампу потрібні "слухняні" Америки.

Друге – досить високі тарифи щодо держав, які вважають партнерами США. Насамперед це країни ЄС. Тут логічно, адже для США вкрай не вигідне перетворення ЄС на ще один геополітичний полюс. Складальний цех, технологічно зав'язаний на США – прошу дуже. Конкурент у політиці та технологіях – категорично ні.

Європі відводиться роль "напівпериферії". Нові мита покликані стимулювати перенесення низки європейських виробництв (насамперед технологічних) до США, залишаючи державам ЄС витрати на підтримку регіональної стабільності.

До цієї групи держав можна зарахувати Японію, Південну Корею, Швейцарію, Малайзію, Індонезію, Індію. Підхід аналогічний – спроба перетягнути технологічні виробництва "в обмін" на зникаючу "парасольку безпеки".

Мита щодо Тайваню можна назвати швидше стимулом до евакуації технологічних виробництв на територію США (як це робить TPMC). Вашингтон, звичайно, продовжує говорити про захист острова. Але з огляду на те, що серед місцевої спільноти немає консенсусу в питаннях незалежності і є впливові партії, які виступають за возз'єднання з КНР, єдиний механізм "захисту від Китаю" – окупація. Це не підходить, отже, треба стимулювати процес перенесення технологій і виробництв на свою територію.

Читайте також Перша світова тарифна війна: як нові мита Трампа струсонуть світ і чому це шанс для України

Третє – держави, які залишаються ключовими партнерами США для забезпечення присутності у ключових регіонах. Це Велика Британія, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. А також можливі партнери Вашингтона.

Мита щодо КНР йдуть "окремою графою". З одного боку, це початок торгівельної війни між країнами. З іншого – запрошення Сі Цзіньпіна до діалогу на умовах Трампа. Я не здивуюся, якщо після американо-китайського саміту, значну їх частину можуть переглянути.

Росія, "вісь зла" та потенційні партнери – дивовижна щедрість Трампа

Почати варто з низьких мит для Туреччини, Єгипту, ОАЕ та інших держав. У разі оптимізації своєї присутності у низці регіонів, Вашингтону потрібні "противаги" – держави, здатні стримувати посилення інших. Туреччина та Єгипет – це Близький Схід. Точніше, Туреччина – це ще й Чорноморський регіон, Центральна Азія (противага Росії та КНР). ОАЕ – країни Перської затоки. Ну і питання необхідності існування території обміну технологіями, якою Емірати де-факто вже є.

Росія та Іран – дещо інша логіка. Вашингтон не сприймає Москву як потенційного претендента на світове лідерство. Та й у Кремлі це розуміють. Натомість Росія важлива для США як партнер контролю за Арктикою, джерело ресурсів і партнер зі стримування одночасно КНР та ЄС. Іран – приблизно той самий функціонал щодо КНР та Туреччини у Центральній Азії. Але лише у разі укладання нової "ядерної угоди". До речі, у процес переговорів як посередник активно хоче увійти Москва.

Що це означає для нас

Тарифна війна Трампа (точніше війна за економічні ресурси, до яких належать і технології, виробництво та логістика) в умовах робочої системи міжнародних відносин закінчилася б не розпочавшись. Але коли світова система де-факто вже зруйнована, кожна з держав намагатиметься шукати свої механізми виходу із ситуації.

Тобто частина партнерів наполягатиме на дзеркальній відповіді, а частина намагатиметься домовитися, йдучи на деякі поступки. Це, до речі, несе ризики, зокрема цілісності ЄС.

Та в будь-якому випадку, навіть посіявши хаос, Вашингтону вдасться сформувати певну подобу зони свого домінування. У неї увійдуть обидві Америки та низка європейських країн. Так само як це призведе і до зміцнення зони впливу КНР – Пекін використовує ситуацію для демонстрації своєї політики як адекватної та передбачуваної альтернативи фонтану ідей від нової американської адміністрації.

Для Європейського Союзу це виклик. ЄС змушений буде вирішувати відразу кілька завдань, що тривалий час відкладаються.

1. Своєї позиції на світовій арені. Тобто реалізації підходу до автономізації європейської політики.

2. Але успіх першого пункту без трансформації системи прийняття рішень на рівні Союзу неможливий – група держав, яка виробляє політику через консенсус, не може демонструвати швидку реакцію на зовнішні виклики. Тобто ЄС стикається з необхідністю розглянути як мінімум відкладену 8 – 9 років тому ідею "Європи різних швидкостей".

3. Не допустити створення "внутрішніх коаліцій", які були б провідниками інтересів претендентів на глобальне лідерство. Або зводити до мінімуму вплив подібних "союзів" на загальноєвропейську політику. Мовиться як про проєкт "Тримор'я" (як проєкції американських інтересів), так і про вісь Румунія – Угорщина – Сербія, що вибудовується Китаєм. А також формування Туреччиною своєї зони впливу в Чорноморському регіоні (як мінімум до трансформації політики щодо Туреччини).

4. Перегляд програм співпраці з ключовими партнерами поза США. Мовиться про країни Близького Сходу, Туреччину, Єгипет, Японію, Південну Корею та Індію.

5. Вироблення власних (відв'язаних від позиції США) політик реагування на виникнення та посилення нових міжнародних коаліцій. Наприклад, БРІКС.

Таким чином, Україна опиняється у точці, де сходяться одразу кілька зон нестабільності. А саме:

  • пошук Вашингтоном підходів до Росії щодо стримування КНР;
  • формування регіональних європейських коаліцій та зон співробітництва: зона турецького впливу, осі, що вибудовуються КНР, проєкт "Тримор'я";
  • загальний перегляд підходів до внутрішньої та зовнішньої політики країнами ЄС;
  • формування сірої зони між сферами впливу КНР та США.

При цьому Україна поки що розглядається оточенням Трампа як країна периферії, тобто джерело ресурсів, яке може виконувати певну роль противаги Росії. Непривабливий, з погляду майбутнього, функціонал. Але якщо подивитися на написане вище, то регіональна система безпеки, система міжнародної співпраці – фактично зруйновані. США не є архітектором нової.

Є відразу кілька потенційних центрів сили та процесів формування нових систем. Мовиться про регіональні спілки, позиції Туреччини, "Старої Європи" і тієї ж Польщі як драйвера проєкту "Тримор'я". Тобто за наявності активної, раціональної та в міру цинічної політики Україна має шанс вибудувати систему власної співпраці в регіоні. Це дає шанс у майбутньому залишити зону "периферії" світової системи. На жаль, але часу на це у нас не так багато – максимум 5 – 6 років.