Як Туреччина провалила євроінтеграцію і чому це важливо для України

На семінарі в УКУ нам допомагав розібратися турецький політолог Дженґіз Актар (Cengiz Aktar), який був безпосереднім учасником процесу турецької євроінтеграції. Матеріали семінару я використав при підготовці цього тексту. Про це пише Валерій Пекар.

До теми Це історичний день: Україна вийшла на фінішну пряму у євроінтеграції

Чому євроінтеграція Туреччини провалилася?

Модерна Туреччина постала на руїнах старої Османської імперії, яка за своєю природою дуже схожа на російську. Курс на модернізацію був жорстко закріплений державою. Для країн на кшталт Туреччини чи України, як зазначав Ярослав Грицак, модернізація, тобто побудова сучасних інституцій, є вестернізацією. Тобто спробою прилаштувати західні інституції, скориставшися чужим ранішим досвідом, не завжди релевантним. 

Стрибок Туреччини до модерну після Першої світової був стрімким, керованим сильною рукою. Модернізаційний вектор перебував під постійним захистом турецької армії.

Туреччина була запрошена до післявоєнних європейських інституцій разом із Грецією як південно-східний фланг Європи в часи Холодної війни. З НАТО все склалося швидко, а з Євросоюзом виявилося набагато складнішим. Туреччина порівняно легко пройшла попередню фазу і вступила у переговорний процес. Протягом 1999 – 2010 років завдяки євроінтеграції у країні відбулися серйозні зміни. Але після того процес зупинився. 

Туреччина – єдиний приклад, коли європейська інтеграція провалилася (формально Туреччина досі залишається країною-кандидатом, але переговори фактично заморожені з 2018 року). Чому так сталося?

Цю історію я би назвав "чотирикутником небажання". Турецькі еліти, турецькі громадяни, європейські еліти та європейські громадяни – всі чотири суб'єкти вирішили, що європейська інтеграція Туреччини не потрібна. 

• Турецькі еліти дійшли висновку, що європейські стандарти будуть їх занадто обмежувати, що вже досягнутий певний рівень розвитку, і цього досить. Відбулося авторитарне відкочування, і це якраз той самий кластер 1, який для нас щойно відкрився. 

• Консервативна частина турецького суспільства стала боятися за збереження ідентичності, там досі сильний ресентимент за втраченою імперією та антизахідні настрої. До того ж чимало людей не вірили, що ЄС реально готовий їх приймати. 

• Європейські еліти відчували роздратування від складного кейсу, до якого були не готові. Після фінансової кризи, міграційної кризи, брекзиту та зростання євроскептицизму Туреччина стала сприйматися як зовсім небажана. 

• Громадяни європейських країн відчували Туреччину як щось велике й дуже чуже, передусім через релігію (Албанія й Боснія невеликі, та й іслам там ліберальніший). Варто зазначити, що Туреччина протягом століть була головним і найсильнішим ворогом Європи, і це відклалося в історичній пам'яті. Отже, сформувалося взаємне небажання, і попри гарні перспективи рух зупинився.

Які перспективи в України?

А тепер у попередньому параграфі замінімо Туреччину на Україну, і ми побачимо такий самий набір загроз. Частина українських еліт реально боїться євроінтеграції: політики переживають за обмеження повноважень і можливості впливати, олігархи бояться неконкурентоспроможності на європейському ринку й ностальгують за російським ринком, де їм добре почувалося. 

Частина європейських еліт боїться складного українського кейсу, нашого розміру й нестандартності, а хтось ще й Москву не хоче дратувати. Частина українських громадян, відчуваючи себе загроженими в час війни, переживає за збереження ідентичності. Частина європейців звично сприймає Україну в категоріях російської / радянської провінції – досить чужою культурно й ціннісно.

Я чотири рази вжив слово "частина", бо є й сильні протилежні настрої. Частина українських еліт мріє про остаточний геополітичний вибір на користь Європи, про величезний спільний відкритий ринок та лідерство, що увійде в історію. 

Про це ж мріє значна частина українських громадян, пов'язуючи з Європою надії на свободу подалі від Москви, на верховенство права й захищену демократію. 

Частина європейських еліт розуміє гостроту питань безпеки континенту, подолання браку інноваційності й ресурсної незалежності; свій особистий успіх дехто напряму пов'язує з успішністю українського кейсу. Значна частина європейців симпатизує Україні, бачить в ній втілення власних цінностей та щит проти загроз.

Отже, питання у співвідношенні всіх цих частин.

Тут варто процитувати Жана Моне, одного з батьків об'єднаної Європи:"«Ми єднаємо не держави, а людей".

Зауважте Вступ України до ЄС прискорюється: коли відкриють нові переговорні кластери

Провал турецького кейсу примусив зробити висновки, тож український кейс має кращі перспективи.

Передусім, Україна має сильне громадянське суспільство, націлене на втілення курсу Євромайдану та Конституції. Щоб процес рухався, необхідна соціальна енергія, і вона є. У нашому випадку 90% підготовчої роботи з євроінтеграції було зроблено недержавними організаціями. 

Варто зазначити ще два аспекти турецького досвіду.

1. Поштовх до реформ часто надходив від турецької армії, однак Реджеп Ердоган змінив її роль у суспільстві, це було однією з причин зупинки реформ. Загалом встановлення цивільного контролю над армією – позитивний процес, і перший приклад Іспанії був успішним. Причина провалу в Туреччині – перехід армії під контроль не суспільства, а уряду, в умовах слабкості громадянського суспільства.

2. Євроінтеграція неможлива без децентралізації і не лише тому, що це одна з умов. У великій країні на кшталт Туреччини чи України неможливо керувати процесами зі столиці.

Отже, висновки.

Турецький кейс дуже важливий для України, бо демонструє, як взаємний потяг до інтеграції може змінитися взаємною відчуженістю, недовірою та небажанням. Ще раз підкреслю: мовиться не про чиєсь окреме рішення, а про поступове взаємне наростання відчуженості й зневіри. Цим процесом можна керувати – і з Києва, і з Брюсселю, і з Москви.