На картонках жарти, цитати з Гаррі Поттера, меми з бобром, Наруто і маленькими чоловічками, які запитують: "Що відбувається?" Але за всією цією традиційною українською іронією стоїть зовсім не смішне запитання: чому під час війни держава вирішує позбутися посадовця, роботу якого суспільство вважає ефективною? Українці вперше за дуже довгий час виходять не з вимогою когось звільнити. Вони виходять із вимогою залишити людину на посаді. Детальніше читайте в ексклюзивній колонці для 24 Каналу.
Це вже не просто історія про Михайла Федорова
Це історія про те, чи може українське суспільство впливати на кадрові рішення під час війни. Про те, якою має бути українська армія. Про конфлікт між технологіями та інерцією, між новою управлінською культурою і системою, яка десятиліттями привчалася не змінюватися.
І зрештою — про те, чому Україна, яка нарешті почала перехоплювати ініціативу, раптом вирішила сама звернути з цієї траєкторії.
Україна — не Росія
Міністра оборони призначає президент. Формально це його повноваження і його відповідальність.
Але президента обирав народ. І народ має право сказати, що думає про рішення президента.
Саме це сьогодні й відбувається.
Ми вже перевіряли, чи працюють мирні протести під час повномасштабного вторгнення. Працюють. Коли влада намагалася поставити НАБУ і САП під контроль генерального прокурора, люди також вийшли з картонками. Президент почув суспільство, і рішення було змінене.
Сьогодні ситуація складніша. Закон можна скасувати іншим законом. Кадрове рішення іноді створює наслідки, які вже неможливо повністю відкотити.
З команди йдуть люди. Руйнуються робочі зв’язки. Зупиняються реформи. Закривається вікно можливостей, яке під час війни може більше не відчинитися.
Але найважливіше — Україна вкотре демонструє, що вона не Росія.
У Росії не можна вийти навіть із порожнім аркушем паперу. В Україні люди під час великої війни виходять у центр своїх міст і відкрито говорять, що не погоджуються з владою.
Катерина Соляр та її картонка / фото – 24 Канал
Це не слабкість держави. Це ознака її здоров’я.
Єдність — це не ситуація, коли всі мовчать і погоджуються. Єдність — це здатність сперечатися, вимагати відповідей, виправляти помилки і при цьому залишатися одним фронтом проти ворога.
Сьогодні українці не розколюють країну. Навпаки, вони демонструють надзвичайну єдність навколо вимоги не зупиняти зміни, які допомагають війську.
Не культ особистості, а запит на результат
Ми не приписуємо Михайлу Федорову здібностей античних богів. Не стверджуємо, що він особисто створив кожен український дрон, розробив кожну ракету і спланував кожну успішну операцію.
Більшість оборонних програм не виникають за один день і не належать одній людині. Над ними роками працюють військові, інженери, виробники, волонтери, попередні команди міністерства, спецслужби та бойові підрозділи.
Але міністр — це людина, яка має створити умови, щоб усі ці напрацювання не залишалися окремими експериментами. Щоб вони отримували фінансування, контракти, масштабування та виходили на поле бою.
Саме це суспільство побачило за пів року роботи Федорова.
Можна дискутувати про авторство окремих реформ. Можна сперечатися, яка програма почалася раніше, хто першим подав ідею і хто розробив конкретну технологію. Але важко сперечатися з тим, що за цей час відбулося різке прискорення.
Було відключено російських військових від Starlink, що послабило їхні можливості у війні дронів. Закупівлі безпілотників за кілька місяців перевищили обсяги попереднього року. Масштабувалися далекобійні удари, FPV на оптоволокні, наземні роботизовані комплекси, дрони-перехоплювачі та дешеві засоби розвідки.
Було продовжено фінансування "Лінії дронів", створено підтримку дроново-штурмових підрозділів, запроваджено передоплату за закупівлі через електронні бали та Brave1 Market.
Міністерство почало проводити великі конкурентні тендери на артилерію і сотні тисяч дронів. Військо вперше централізовано отримало тисячі пікапів, багі та квадроциклів — техніку, на яку до цього щодня збирали волонтери й телеведучі.
Почалася робота над контрактами з визначеними строками служби. Розгорнули програми для виробників ракет і вибухових речовин, Defense AI-центр, механізми використання європейського кредиту для українських оборонних потреб.
Було підписано контракти на літаки Gripen, розпочато закупівлю ракет для Patriot, проведено випробування української балістики.
Можна поставити запитання до кожного пункту. Саме для цього існують журналісти, експерти, парламент і громадянське суспільство.
Але не можна не помітити загального результату: українська оборонна машина почала рухатися швидше.
Не так часто українці бачать очевидний результат діяльності конкретного державного менеджера. Цього разу вони його побачили.
І саме тому сьогодні вийшли на вулиці.
Відставка, якій радіє Росія
Іноді оцінити українське рішення допомагає реакція ворога.
Російські пропагандисти та військові блогери не приховують радості від відставки Федорова. Вони називають його усунення позитивною новиною для російської армії.
Ті самі люди, які роками знецінювали українські технології, у день відставки раптом визнали їхню небезпеку.
Вони прямо говорять про Starlink, про масштабування українських далекобійних дронів, про технологічні зв’язки України із західними компаніями. Росіяни сподіваються, що після Федорова з міністерства підуть реформатори, а оборонна система знову загрузне в бюрократії.
Вони вже побачили перші ознаки цього процесу.
Після рішення про відставку роботу в Міністерстві оборони припинили або вирішили залишити люди, які займалися безпілотниками, зв’язком, аналітикою, закупівлями та технологічними реформами.
Сергій Стерненко заявив, що більше не є радником міністра. Разом із командою він працював над новими тендерними вимогами для FPV-дронів, уніфікацією наземних станцій керування та розвитком інфраструктури для глибоких ударів.
Сергій "Флеш" Бескрестнов також завершив роботу радником і втратив доступ до систем, які допомагали аналізувати дії російських військ і підтримувати виробників.
Павло Єлізаров пояснив свій відхід тим, що прийшов у Сили оборони перемагати, а не імітувати діяльність.
Роман Сініцин, який долучився до реформи державного гарантування якості, написав, що вікно можливостей для докорінних змін у Міністерстві оборони було свідомо закрите.
Це вже не питання однієї посади.
Навіть якщо всі започатковані програми формально продовжаться, реформа — це не лише накази, постанови та бюджетні рядки. Це команда, культура, довіра і політична воля.
Якщо люди, які цілодобово тягнули зміни, повертаються у бойові підрозділи або йдуть із системи, просто сказати, що "все працюватиме далі", недостатньо.
Може працювати. А може поступово повернутися до старої інерції.
Українці не хочуть перевіряти це ціною часу і життів.
Дві армії в одній країні
З оприлюднених заяв вимальовується конфлікт не просто між двома посадовцями. Це конфлікт між двома уявленнями про війну.
Одна модель виходить із того, що Росію можна перемогти лише асиметрично: технологіями, швидкими рішеннями, децентралізацією, сильними командирами нижчої ланки, масовим використанням безпілотників, роботизацією і зниженням вартості ліквідації ворога.
Інша модель значно більше спирається на традиційну військову ієрархію, централізацію, велику кількість людей і систему, де ініціатива часто має пройти довгий ланцюг погоджень.
Україна не може перемогти велику радянську армію, ставши її меншою копією. Це вже майже аксіома цієї війни.
Ми не маємо стільки людей, техніки та ресурсів, скільки має Росія. Наша перевага — швидкість, винахідливість, технології, горизонтальні зв’язки та здатність ухвалювати рішення швидше, ніж противник.
Саме тому так важливо те, що відбувається зараз у Чорному та Азовському морях.
За лічені дні українські безпілотні сили завдали ударів по десятках російських суден.
Росія була змушена обмежувати рух через Керченську протоку та Азово-Донський канал, змінювати експортні маршрути й шукати способи постачання окупованого Криму.
Крим, який Путін перетворював на діамант своєї імперської корони, поступово стає каменем на шиї.
Українські дрони атакують нафтопереробні заводи, бази стратегічної авіації та російську логістику. Морські удари підвищують вартість страхування, ускладнюють перевезення нафти й зерна та змушують власників суден думати, чи варто взагалі заходити в російські порти.
Це і є асиметрична війна.
Україна не будує більший флот, ніж у Росії. Вона створює умови, за яких російський флот не може нормально працювати.
Ми не можемо виставити більше літаків. Але можемо дешевими дронами долітати до баз стратегічної авіації.
Ми не можемо нескінченно відправляти людей у піхоту. Але можемо масштабувати засоби, які знищують ворога без прямого контакту.
Саме за цей напрямок сьогодні виходять люди.
Не за одну людину. За те, щоб Україна не повернулася до війни минулого століття.
"Або я, або він — не стратегія воюючої держави
Президент пояснює кадрове рішення постійним конфліктом між Міністерством оборони та військовим керівництвом.
За його словами, сторони перестали чути одна одну. Федоров хотів будувати систему навколо технологій і цифровізації. Генеральний штаб наполягав на інших потребах і номенклатурі озброєння. Позиції доходили до взаємних звинувачень: військові говорили, що не отримують необхідного для операцій, міністерство відповідало, що ресурси надали, але ними неправильно користуються.
У воюючій країні конфлікт між Міністерством оборони та Генеральним штабом справді є неприпустимим.
Але чи означає це, що потрібно звільнити саме того, хто намагається змінити систему?
І чи не є сам конфлікт доказом того, наскільки система опирається змінам?
Федоров заявив, що ініціативи міністерства блокувалися, а Головнокомандувач фактично поставив ультиматум: або він, або міністр.
Якщо це відповідає дійсності, то йдеться вже не просто про складні робочі відносини.
Здатність двох керівників взаємодіяти — важлива. Але головне питання полягає не в тому, чи приємно їм перебувати за одним столом. Головне — яка модель дає Україні більше шансів зберегти людей і перемогти.
Президент сказав, що, по-хорошому, у такій ситуації потрібно було б змінювати обох, але одночасно він цього зробити не може. Тому змінили Федорова.
Але саме ця логіка й викликає найбільше запитань.
Виходить, що сторона, яка чинить опір новим підходам, залишається. А людина, яка ці підходи просуває, йде.
Це не розв'язання конфлікту. Це визначення переможця в ньому.
І якщо перемогла інерція, то суспільство має право про це знати.
Мобілізація і перекладання відповідальності
Одним із аргументів на користь зміни міністра називають те, що Федоров не провів реформу мобілізації і не подолав бусифікацію.
Але тут потрібно чесно визначити, хто саме відповідає за проблему.
ТЦК перебувають у системі Сухопутних військ, Генерального штабу та Головнокомандувача. Затримувати громадян повинна поліція, а не військовослужбовці ТЦК без відповідного наряду.
Якщо поліція роками не виконувала належним чином свою частину роботи, дивно очікувати, що проблему можна вирішити лише зміною керівника Міністерства оборони.
Особливо парадоксально це виглядає на тлі ймовірного призначення міністром оборони керівника МВС.
Якщо Ігор Клименко не зміг подолати бусифікацію з боку поліції, то яким чином він має подолати її вже на чолі Міністерства оборони?
Проблема мобілізації не вирішується простим пересаджуванням посадовців між кабінетами.
Люди не хочуть іти до війська не тому, що недостатньо добре працюють автобуси ТЦК. Вони бачать важку сухопутну війну без визначених строків служби, несправедливість, різну якість командування і відсутність зрозумілої перспективи.
Потрібні контракти з чіткими строками. Потрібна підготовка. Потрібне нормальне ставлення до військових. Потрібні сильні командири та справедливі правила.
І потрібна технологічна армія, яка не компенсує кожну нестачу техніки новими людськими життями.
Саме над цим і мала працювати реформа.
Президент в інформаційному вакуумі
Михайло Федоров сказав важливу річ: коли до президента приходить дев’яносто відсотків людей з однаковою позицією і переконує, що з міністром неможливо працювати, зрозуміло, як формується рішення.
Але це означає, що проблема може бути не лише в конфлікті посадовців. Проблема може бути в інформаційному середовищі навколо президента. Хто має до нього доступ? Чию думку він чує? Яких військових допускають до розмови, а які можуть висловитися лише через своїх рідних, побратимів або людей з картонками?
Федоров публічно заговорив про інформаційну кампанію проти нього, про медіаресурси, які системно пов'язували його з усіма негативними випадками роботи ТЦК, про політичні групи, що можуть купувати великі інформаційні майданчики й використовувати їх проти міністра оборони під час війни.
Одночасно з цим у медіа з’явилися повідомлення, що прихильникам Федорова нібито платили за публічну підтримку.
Гроші, очевидно, пройшли повз десятки тисяч людей, які дивилися його брифінг у прямому ефірі, повз військових, волонтерів, інженерів і мешканців українських міст, які вийшли на площі.
Найпростіше пояснення суспільного невдоволення полягає не в проплаченій кампанії. Люди побачили результат. І не зрозуміли, чому за цей результат карають.
Чесність, якої давно не було
Можливо, найбільш незвичним у цій історії був сам фінальний звіт Федорова.
Українські посадовці зазвичай виходять і розповідають, які вони молодці. Перераховують досягнення, дякують команді та уникають складних запитань.
Федоров говорив не лише про те, що вдалося. Він говорив про те, чого не зробили. Про те, хто і чому блокував рішення. Про конфлікти, корупцію, медійні атаки, помсту, догани командирам і системний опір реформам.
Він подякував Сирському за операції 2022 року, але водночас заявив, що нинішній етап війни потребує іншого керівництва й інших підходів.
Можна не погоджуватися з кожною його оцінкою. Але така відвертість для української влади стала майже сенсацією.
Чесність завжди створює ризики. Вона руйнує зручні пояснення і змушує називати проблеми своїми іменами. Можливо, саме тому вона так сильно відгукнулася суспільству.
За сім років у владі Федоров не будував публічної політичної кар'єри, не формував власної партії і не демонстрував президентських амбіцій. Він працював там, куди його направляли: цифровізація, "Дія", оборонні технології.
Тому історія про те, що він раптом став політично небезпечним, звучить значно менш переконливо, ніж версія про конфлікт реформатора із системою.
Протест не проти держави — він за сильнішу державу
Російська пропаганда намагається представити українські протести як хаос і слабкість.
Насправді це те, чого Росія найбільше боїться.
Громадяни воюючої країни можуть публічно критикувати президента. Військові можуть говорити про проблеми. Журналісти можуть зачитувати позиції різних сторін. Люди можуть збиратися на площах і вимагати зберегти реформу.
І після цього вони продовжують донатити, працювати, підтримувати військо і протистояти Росії.
Українські протести не заперечують необхідності єдності. Вони заперечують розуміння єдності як мовчазного підпорядкування. Люди з картонками не вимагають зруйнувати державу. Вони вимагають, щоб держава не руйнувала те, що працює. Вони вийшли не лише за Федорова. Як сказав він сам, люди вийшли за себе.
За надію, яка з'явилася, коли Україна почала перехоплювати ініціативу у війні дронів.
За армію, де технології замінюють людей там, де це можливо.
За командирів, які можуть ухвалювати рішення, а не чекати на нескінченні погодження.
За контракти з визначеними строками служби.
За систему, в якій чесна доповідь не завершується доганою, а правильне рішення не потрібно проводити всупереч усім.
За країну, в якій справедливість не залежить від прізвища, посади або близькості до керівництва.
Ще не пізно виправити
Остаточного рішення щодо нового міністра оборони поки немає. Голосування відкладається. Кандидатура Ігоря Клименка не має достатньої підтримки.
Президент говорить, що Федоров залишиться в команді, хоча його майбутній статус не визначений.
Самому Федорову пропонували стати радником. Він відмовився, пояснивши, що не шукає посади і не розуміє, як із позиції радника змінювати систему.
І це також важливо.
Залишити людину "десь у команді" — не означає зберегти реформу. Радник без повноважень, бюджету і можливості ухвалювати рішення — це не компроміс. Це спосіб створити видимість, що нічого не втрачено.
Проблема не вирішиться й простим поверненням Федорова, якщо не будуть визначені повноваження, відповідальність і правила взаємодії між Міністерством оборони та військовим керівництвом.
Не можна знову посадити двох людей за один стіл і сподіватися, що цього разу вони якось домовляться.
Потрібне рішення на рівні системи.
Хто визначає оборонну політику? Хто відповідає за закупівлі? Хто формує модель армії? Які рішення є компетенцією цивільного міністра, а які — Головнокомандувача? Як не допустити блокування реформ? Як оцінюється ефективність військового керівництва? Хто і за якими критеріями звітує перед президентом та суспільством?
Без відповідей на ці запитання будь-яка кадрова комбінація буде лише відкладеним конфліктом.
Але ще не пізно його розв'язати.
Українці вийшли на вулиці до того, як було поставлено остаточну крапку. Вони не чекають, доки рішення стане незворотним.
Це не тиск натовпу на державу. Це механізм демократії, заради якої ми, власне, й ведемо цю війну.
Україна буде стояти
Сьогодні весь світ говорить про українську технологічну війну. Про дрони, які долітають до російських НПЗ та аеродромів. Про морські безпілотники, які змінюють баланс сил у Чорному морі. Про штучний інтелект, роботизовані комплекси та нову модель оборони.
Президент України їздить світом, домовляється про Drone Deal і переконує партнерів інвестувати в українські технології.
І саме в цей момент країна ризикує звільнити команду, яка відповідала за масштабування цих технологій, цифровізацію, зв’язок, закупівлі та ефективність.
Це справді дуже дивний вибір.
Люди завжди будуть потрібні у війні. Саме тому їх потрібно берегти.
Одна модель армії шукає способи зберегти військових за допомогою технологій. Інша звикла насамперед шукати способи, як використати наявний людський ресурс.
Україні потрібно поєднати військовий досвід із технологічною швидкістю. Не знищити один світ на користь іншого, а змусити їх працювати разом.
Але баланс не може означати відмову від майбутнього заради зручності минулого.
Ми вже заплатили надто високу ціну, щоб знову повертатися до малої радянської армії, яка воює з великою радянською армією.
Українці сьогодні вийшли з картонками, щоб цього не допустити. І їх варто почути. Тому що Україна буде стояти.
Але для цього вона має не лише витримувати удари ворога. Вона повинна мати мужність виправляти власні помилки.