"За Україну віддають життя кращі. Але жертвуючи найдорожчим, наші воїни знають, за що вони стоять до останнього подиху".
Так колись сказав Дмитро "Да Вінчі" Коцюбайло і ця фраза, на жаль, стала пророчою для нього самого.
Рік тому, 7 березня 2023 року, командир батальйону "Вовки Да Вінчі" загинув під Бахмутом. Під час обстрілу "Градами" уламок поранив Дмитра і, попри швидку евакуацію, врятувати його, на жаль, не вдалося.
За 10 років, які Росія веде війну проти України, загинули тисячі воїнів та цивільних, дорослих та дітей. І кожна втрата є болем для нашого народу. Та загибель "Да Вінчі" стала спільним горем для всієї країни, адже ми втратили легендарного командира.
Дмитро Коцюбайло 9 років провів на війні та став першим добровольцем, який прижиттєво отримав звання Героя України. Разом зі своїми побратимами під час повномасштабного вторгнення "Да Вінчі" брав участь в обороні Києва, Миколаєва, Херсонщини, у контрнаступі на Харківщині та боях за Бахмут.
Віддати шану військовому у Києві прийшли тисячі українців, серед яких і все вище державне керівництво – президент Зеленський, тодішній Головком ЗСУ Залужний, очільник ГУР МО Буданов та інші.
Без сумніву, Дмитро Коцюбайло став знаковою постаттю в українській історії – у свої 18 років він обрав боротьбу за свободу, захищав Україну на фронті аж до самої загибелі й зараз цю справу під його ім'ям продовжують побратими.
Яким був "Да Вінчі" та чому він став легендарним воїном за життя – читайте у матеріалі 24 Каналу.
Замість навчання – Майдан і фронт
Дмитро Коцюбайло зростав у невеликому селі Задністрянське на Івано-Франківщині, навчався ж у школі в селі Бовшів. Учителі згадують, що Дмитро так гарно малював, що майже завжди отримував призові місця на мистецьких конкурсах, у яких брав участь. У школі тепер лише шкодують, що там залишилось мало малюнків Дмитра, бо після конкурсів їх не повертали.
Талант художника і став причиною того, що через кілька років позивним Дмитра на фронті стане "Да Вінчі". А пізніше вся країна, чуючи цей позивний, у першу чергу думатиме про воїна з Прикарпаття, а тоді вже про італійського митця.
У пізніших інтерв'ю "Да Вінчі" пригадував один епізод з юних років. Усі хлопці у 16 років проходять військово-лікарську комісію та отримують посвідчення про військовий облік, де вказують придатність чи не придатність до військової служби. Хлопець тоді просив свою маму зробити щось для того, аби його визнали не придатним, бо служити в армії тоді 16-річний Дмитро не хотів.
За іронією долі все змінилося через 2 роки / Фото із соцмереж Дмитра Коцюбайла
Та все змінилося через 2 роки. У Києві почалася Революція Гідності. Дмитро, будучи студентом Івано-Франківського будівельного коледжу, вирішив поїхати до столиці. Однак спершу він казав, що радше хоче подивитися що та як там. Але, приїхавши у центр Києва, зрозумів, що потрібен тут. Тому до Івано-Франківська повернувся лише, щоб скласти іспити, а тоді знову на Майдан.
Далі – розстріли у центрі Києва, 3 важкі дні, втеча Януковича і здавалося б, усе. Але ні – росіяни почали агресію проти України. Дмитро після Майдану вже просто не міг залишитися осторонь. Тому коли почалася війна, він вирішив твердо, що піде захищати свою країну та тих, кого любить. Сестри Героя часто пригадують те, що брат завжди захищав їх та горою стояв за рідних. Так трапилось і тоді.
Та Дмитро вважав, що це далось в знаки коріння, адже його прадід воював у складі УПА. Будучи нащадком такого предка, "Да Вінчі" казав, що не міг інакше.
Перший військовий-доброволець – Герой України
Дмитро Коцюбайло після початку російсько-української війни долучився до лав "Правого сектору". Спершу він разом з іншими добровольцями проходив навчання, а опісля вирушив на Донеччину. 18-річний "Да Вінчі" отримав посаду старшого відділення і під його командуванням було 10 людей – що цікаво, усі старші за Дмитра. Та попри юний вік, він мав беззаперечний авторитет – його завзяття, розум, хоробрість та боротьба за ідею викликали захоплення у багатьох, в тому числі й в побратимів.
У запеклих боях на фронті отримав й поранення – йому в обличчя прилетів уламок снаряда, розірвавши губу та вибивши зуб. Іншим уламком була перебита ключиця та пошкоджені ребра. Не завершивши реабілітацію до кінця, "Да Вінчі" повернувся на фронт до своїх побратимів.
"Да Вінчі" на Донеччині / Фото із соцмереж Дмитра Коцюбайла
У 21 рік Дмитро став наймолодшим командиром 1-ї штурмової роти, знаної як "Вовки Да Вінчі". Тоді він брав участь у битвах за Карлівку, Піски та Савур-Могилу.
У 2018 році поблизу Покровська на Донеччині на життя Дмитра Коцюбайла вчинили замах. Невідомі розстріляли його автомобіль, але "Да Вінчі" дивом не постраждав.
1 грудня 2021 року сталася знакова подія для України та добровольчого корпусу. У Верховній Раді президент Володимир Зеленський присвоїв Дмитру Коцюбайлу звання Героя України та вручив орден "Золота Зірка". Це був винятковий випадок. Уперше це звання за життя отримав боєць добровольчого формування, яке не підпорядковувалося військовому керівництву.
"Да Вінчі" вважав це рішення історичним, адже держава визнала, що нагород гідні й ті, ким вона не керує.
І це не так просто, це історичне рішення, це держава визнала тих, ким вона, фактично, не керує, гідними державних нагород. Чесно, до цього часу ще мені не віриться, що це сталося,
– пояснював після нагородження "Да Вінчі".
Нагородження "Да Вінчі" у Верховній Раді / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
Залужний як батько
Дмитро Коцюбайло та Валерій Залужний познайомилися ще у 2018 році. Генерал тоді був заступником командувача Операції Об'єднаних сил. Майбутній Головнокомандувач ЗСУ фактично був таким собі містком між військовим керівництвом та добровольцями, які йому не підпорядковувалися. Залужний часто навідувався на тилову базу "Вовків Да Вінчі" та був вражений майстерністю бійців.
Пізніше на базі "Вовків" не один раз відбувалися наради керівництва ООС. Не в останню чергу через старання Валерія Залужного.
Валерій Залужний та Дмитро "Да Вінчі" Коцюбайло / Фото із соцмереж воїна
Аліна Михайлова, наречена Дмитра, пізніше пригадувала, що "Да Вінчі" ставився до Залужного як до батька, прислухався до його порад. Мабуть, із цим можна пов'язати рішення про перехід роти у підпорядкування ЗСУ та доукомплектацію й перетворення на батальйон.
Загибель Дмитра Коцюбайла стала й особистою трагедією для тодішнього Головнокомандувача. Залужний, прощаючись із воїном, відзначив його безстрашність та щирість.
Важко підібрати слова. Вони не допоможуть загасити біль втрати. "Да Вінчі" приєднався до нашої військової сім'ї 9 років тому. Зовсім молодий хлопець зі щирими очима, який нічого і ніколи не боявся. Шлях до нашої перемоги – дуже важкий. І ціна цієї перемоги – життя наших воїнів. Дмитро Коцюбайло. "Да Вінчі". Спи спокійно, друже,
– написав Головнокомандувач ЗСУ.
Залужний, Шаптала та Буданов на похороні "Да Вінчі" / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
Життя побратимів – найвища цінність
Коли почалось повномасштабне російське вторгнення, "Да Вінчі" першочергово вивів особовий склад з бази "Вовків" в Авдіївці, адже розумів, що це очевидна ціль для удару. І не помилився. Перший бій рота прийняла у Запорізькій області.
Згодом "Вовки Да Вінчі" вирушили до Києва, аби обороняти столицю, далі – Миколаїв та Криворізький район, до яких вперто просувались росіяни. Та як і під Києвом, так і там ворог отримав відсіч і зупинився.
Навесні 2022 року його підрозділ став частиною ЗСУ і був розширений до батальйону.
Восени 2022 року "Вовки Да Вінчі" під командуванням Коцюбайла разом з іншими підрозділами прорвалися в Балаклію та просувалися до Куп'янська. У своєму останньому інтерв'ю командир з трепетом згадував, як їх зустрічали місцеві.
У Богуславці вирішили зустрітися з Павлом Розлачем. У неї ми першими заїхали. Люди спочатку навіть не зрозуміли, хто ми такі. В селі був маленький базарчик, на якому перебувало пару десятків людей. Вони, вочевидь, повідомили іншим, що в село увійшла українська армія. І з кожного двору почали виходити люди з прапорами, квітами, у мене весь багажник був у них. Я навіть трохи розчулився від тієї зустрічі,
– пригадував "Да Вінчі".
"Вовки Да Вінчі" у Богуславці: дивіться відео
Далі були бої за Павлівку та Вугледар, а опісля – Бахмут. Побратими пригадують, що найбільшою цінністю для "Да Вінчі" завжди було життя підлеглих. Перед операціями він виступав за ретельне планування, аргументуючи це тим, що будуть втрати, якщо не буде надійного плану. А коли починалися обстріли, то він ішов в укриття останнім – спершу мусив переконатися, що всі побратими у безпеці.
Так трапилося і 7 березня. Росіяни накривали позиції наших військових "Градами", усі переходили в укриття, а "Да Вінчі" ще був на вулиці, дивився, чи ніхто не залишився. У той момент в Дмитра влучив уламок і він ще встиг сказати, що поранений.
Побратими швидко евакуювали командира, але врятувати його життя, на жаль, не вдалося.
Життя на війні й життя війною
Починаючи з 2014 року, більшість свят, таких як день народження, Новий рік, Різдво, Великдень, Дмитро Коцюбайло проводив на фронті. За словами його нареченої Аліни Михайлової, тільки один раз вони зустріли Новий рік у Києві, а зазвичай це було на Донеччині. Уперше та востаннє він зустрів Новий рік з коханою у столиці. І це був 2022 рік.
"Да Вінчі" лише раз за час війни зустрів Новий рік не на фронті / Фото із соцмереж Аліни Михайлової
"Да Вінчі" жив на війні й жив війною, та тільки не в тому розумінні, як може здатися, на перший погляд. Дмитро Коцюбайло був з тих людей, які понад усе вірили у свою справу.
За свою свободу треба боротися. Якщо не хочеш бути в ярмі чи стати рабом, то треба боротися,
– так в одному з інтерв'ю казав "Да Вінчі".
Ці слова фактично були його гаслом. Він рідко бачив рідних і більшість часу протягом 9 років провів у бліндажах та окопах. Та він вірив у перемогу як у те, що буде неминучим, хоч і завжди повторював, що після цього у нас буде ще чимало роботи. А ще він наголошував, що ворога потрібно не боятися, ворога потрібно знищувати.
Зараз дрони є частиною цієї війни, ми збираємо на них, купуємо, бійці застосовують їх для ударів та розвідки, але ще кілька років тому це було чимось новим для нашого війська. "Да Вінчі" був одним із перших, хто почав активно використовувати дрони.
Поруч із Дмитром Коцюбайлом були такі ж ідейні люди, як і він. За роки в АТО та ООС вони набули настільки професійних навичок, що уже під час повномасштабного вторгнення їх просили підсилювати ті чи інші напрямки з урахуванням бойового досвіду. "Вовки Да Вінчі" нищили ворожу техніку біля Києва, зупинили росіян на Херсонщині у напрямку Дніпропетровщини, давали відсіч в районі Гуляйполя, Вугледара та Бахмута.
"Да Вінчі" з побратимами / Фото із соцмереж Дмитра Коцюбайла
Свого часу "Да Вінчі" став чи не одним із перших в Україні, хто отримав офіцерське звання, жодного дня не навчаючись у відповідному закладі з підготовки фахівців. Отримавши звання молодшого лейтенанта та посаду командира батальйону, Дмитро Коцюбайло постійно наголошував, що це величезна відповідальність і він би не міг взяти її на себе, якби не мав того бойового досвіду, який вдалося здобути за роки в АТО та ООС.
Ба більше, навіть ставши командиром, "Да Вінчі" завжди йшов разом із підлеглими на завдання, бо вважав, що так бійці більше вмотивовані. Він повторював своїй коханій, що не може не бути прикладом для інших, тому він мусить бути далі з ними.
"Кохаю назавжди"
Дмитро Коцюбайло, як і кожен, мав плани на майбутнє, кохав, мріяв, але в той же час не міг не думати про перемогу як мету. Історія кохання "Да Вінчі" трагічна, як і тисячі таких в нашій країні.
7 березня Аліні Михайловій, нареченій воїна та бойовій медикині батальйону, по рації повідомили, що у них є поранений і чомусь в дівчини з'явилося відчуття, що мова йде саме про "Да Вінчі". І відчуття не підвело, побратими привезли його. Описати, що відчуває людина в такі моменти, майже неможливо. Вона була серед тих, хто надавав першу допомогу і намагався врятувати життя командиру.
Далі – дорога до госпіталю в Краматорськ. У лікарні ще 40 хвилин боролися за життя "Да Вінчі", але, на жаль, врятувати його не вдалося. Медики не могли наважитися сказати Аліні про це, але потім один з лікарів усе ж сказав: "Ми зробили все, що могли".
Світ в один день перестав бути таким, як був до. 6 років кохання, щастя, пригод, хвилювань раптово обірвалися. Далі – важкі дні усвідомлення та прощання. Спершу – на рідній Івано-Франківщині, а потім у Києві.
На Майдані розпочалася боротьба Дмитра Коцюбайла. На Майдані його й провели в останню путь. Поховали Героя України на Аскольдовій могилі.
Похорон Дмитра "Да Вінчі" Коцюбайла / Фото Валентини Поліщук, 24 Канал
Опісля похорону Аліна Михайлова опублікувала щемливий допис, відзначивши, що вона намагалася забрати його з війни, але змогла стати для нього опорою та підтримкою.
Для "Да Вінчі" все його життя було на війні. Там воно і завершилось. І з цієї війни я не змогла забрати його. Попри це мені пощастило стати для нього опорою, підтримкою, іноді страшним нервотрьопом, але й великим шаленим коханням, в якому я ніколи не мала сумніву. Для мене велика гордість знати цю велику людину дійсно краще за всіх в цьому світі. Не тільки як командира "Да Вінчі", але і як того самого мого Діму. Я кохаю тебе. Назавжди,
– написала Аліна Михайлова.
Залужний на похороні "Да Вінчі" став на коліно перед мамою та нареченою Коцюбайла / Фото "Вечірній Київ"
"Да Вінчі" – особистість та уособлення цінностей
Хто ж такий "Да Вінчі" для українців? Він уже давно більше, ніж особистість, ніж Дмитро Коцюбайло з Прикарпаття, який колись міг стати художником, але замість пензля взяв у руки автомат і пішов захищати рідну країну. Більше, ніж командир, який разом із бійцями йде в штурм, а під час обстрілів останнім іде в укриття.
Історія "Да Вінчі" показова для нас, приклад для українців та уособлення наших ідеалів. Дмитро Коцюбайло ніколи не вважав себе героєм і навіть отримуючи нагороду у Верховній Раді, думав найперше про легітимізацію всіх добровольців, а не про те, що відзнаку отримав він. "Да Вінчі" вирізнявся мужністю та хоробрістю й водночас скромністю.
За словами президента Володимира Зеленського, за час повномасштабної війни загинула понад 31 тисяча українських воїнів. У період АТО та ООС – щонайменше 4 400 наших воїнів. Тобто найменша цифра полеглих Героїв, про яку ми можемо говорити за 10 років війни – понад 35 тисяч. На жаль, ніхто з нас не може знати усіх поіменно. Ми пам'ятаємо наших рідних, близьких, сусідів, знайомих, колег, друзів, але не можемо запам'ятати десятки тисяч імен.
У такому випадку нам потрібні ті, про кого знають усі, аби вони були уособленням всіх полеглих. Одним із таких став Дмитро Коцюбайло – боєць, розум та наполегливість якого вражали командування, командир, якого поважали воїни, син, яким завжди пишаються батьки, громадянин, якому не байдуже на свою країну.
Дмитро "Да Вінчі" Коцюбайло / Фото із соцмереж воїна
Історія не знає умовного способу, але ми знаємо, що втратили людину, котра робила все для своєї країни й була готова робити це і надалі. Але зараз його приклад має надихати інших мати таку ж любов до рідних, до побратимів, до країни.
Наша держава не обирала війну, але кожен із нас обирав та обирає, як діяти. "Да Вінчі" був серед тих, хто обрав боротьбу, бо був переконаний, що за свободу потрібно битися. І факт залишається незмінним – лише завдяки таким же хоробрим людям 2 роки тому вистояли Київ, Харків, Чернігів, Суми, були звільнені Херсон, Ізюм, Балаклія, Куп'янськ, Лиман. І тільки завдяки таким людям наша країна продовжує боротися.