Вони – незламні: 7 історій українських жінок про материнство в час війни

Якщо і є щось на світі безумовне, то це – материнська любов. В умовах війни вона проявляється ще сильніше, адже кожна матір прагне захистити свою дитину. Однак як бути, якщо ти не можеш цього зробити? Якщо твоя дитина за тисячі кілометрів – у полоні у ворога? Або ж як захистити немовля, якщо ви в найнебезпечнішому місці на Землі – на "Азовсталі"? Більше про відважні історії українських матерів – читайте далі.

Цікаво Куди піти з мамою у Львові: нові місця, які точно вас здивують

Мама з Азовсталі: "Таке материнство я бачила лише у фільмах про війну"

25-річна Анна Зайцева, як і всі, мріяла про щасливу сім'ю й красиве материнство. Однак через Росію усі плани молодої матері були зруйновані. Замість того, щоб насолоджуватися своїм новим станом, жінка могла думати лише про те, як вижити. 65 днів молода мама провела з 3-місячним сином Святославом на "Азовсталі", яку щодня нещадно бомбили росіяни.

Чоловік Анни – колишній військовий, який після народження сина вирішив обрати спокійнішу роботу. Однак, коли російські війська нахабно вдерлися на територію України, Кирило знову взяв до рук зброю. Зараз він перебуває у ворожому полоні.

Анна з сином спустилася в бункер "Азовсталі" 25 лютого. Жінка зізналася, що згодом картала себе через таке рішення.

Я не знала, що "Азовсталь" будуть так обстрілювати. Навіть уявити собі не могла, що там відбуватимуться такі жахіття,
– розповіла жінка.

Анна зі Святославом на "Азовсталі" / Скриншот з відео

Дивіться відео Анни з бункера: 

 

Святослав став наймолодшим мешканцем "Азовсталі", чим підіймав бойовий дух українським військовим. Вони брали малюка на руки й згадували власних дітей. Маленька дитина у такому страшному місці додавала всім мотивації – потрібно боротися заради майбутнього покоління.

Однак Анні було дуже складно. Через стрес у неї зникло молоко. На щастя, українські військові знайшли суміші для немовлят. Спершу жінка розігрівала воду на свічках, а коли ті закінчилися, довелося ризикувати. На вулиці облаштували пічку, тому батько Анни під обстрілами добирався до неї, щоб закип'ятити воду.

 

Помити сина матір не могла, то ж розривала вологі серветки на декілька частин, щоб на довше вистачало. Військові принесли для Святослава перший розмір памперсів, однак ті були дуже маленькі – для новонароджених дітей. Матір знайшла вихід – вона зв'язувала 2 памперси між собою, щоб малюк був сухий і не захворів.

За місяці перебування в бункері маленький Святослав виріс, то ж Анні доводилося креативити з одягом. Жінка розповіла, як підрізала комбінезон сина та одягала на нього свої футболки й светри.

Намагалася зробити так, щоб йому хоч трошки було зручно. Коли я уявляла, як це бути мамою, то ніколи навіть подумати не могла, що мені доведеться бути мамою в таких умовах, під час війни. Я таке лише у фільмах про Другу світову бачила. Це справді сталеве материнство,
– зазначила Анна.

Зараз жінка з сином перебувають за кордоном, однак місяці у "пеклі" не минулося без наслідків. У Святослава помітили проблеми з ніжками через те, що він не міг достатньо ворушитися. То ж малюка записали на плавання. Крім того, матір спостерігає у сина ознаки ПТСР. Коли Святослав чує гучні звуки, то починає плакати й закривати вушка.

Зараз Анна переконана, що її дитина – ідеальна. Попри постійні бомбардування маленький українець був дуже спокійним на "Азовсталі". Саме він надихав свою матір й додав сил, коли гору брав відчай.

 

Мама, яка всю вагітність була у полоні: "Моя дитина мене врятувала"

Військову медикиню Мар'яну Мамонову в Україні знають всі. Адже жінку звільнили з російського полону, коли вона була на 9 місяці вагітності. До українського автобуса Мар'яну вели попід руки, бо вона от-от мала народити.

Про свою вагітність жінка дізналася вже після початку повномасштабної війни. У той час вона була на Маріупольському заводі імені Ілліча й рятувала українських військових.

Було страшно і радісно водночас. Сльози, плач, істерика, безвихідність ситуації. У голові мільярд думок, які летять одна за одною за долі секунди. Страх, який в тобі говорить, що не час. Сумнів у тому, чи виносиш дитину. Печаль, що ти не можеш нікому сказати. Відчай, що не можеш вийти з міста. Але водночас була й несамовита радість, адже я так цього хотіла,
– пригадала Мар'яна.

Жінці було важко через те, що не могла поділитися радісною новиною з коханим. Однак добряче поплакавши вона заспокоїлася і вирішила, що головне – вижити, а все інше буде добре. Зараз Мар'яна щаслива, що дізналася про свою вагітність саме в таких умовах. Адже це додало її новому стану ще більшої важливості.

"Я зрозуміла, що ця дитина не спроста прийшла в моє життя саме так і саме зараз. Вона мене врятувала. Це не ми рятуємо дітей, а вони нас".

Мар'яна вважає, що дитина допомогла їй пережити полон / Фото з фейсбуку жінки

У полоні вагітність для Мар'яни була соломинкою, за яку вона трималася. Жінка пообіцяла своїй ще ненародженій дитині, що не буде плакати. Слова майбутня матір дотримувалася аж до 9-го місяця. Однак коли Мар'яну з колонії в Оленівці забрали в Донецьк й сказали, що там вона буде народжувати, жінка не стрималася.

Лише тоді вона вперше заплакала.

Плакала від того, що у мене не було нічого, у що я б могла одягнути свою дитину після пологів. Ніхто нас не зустріне після виписки, лише російські військові відвезуть нас у невідомому напрямку. Відчувала себе нікчемною, як мама. Я не могла дати своїй дитині нічого, просто нічого,
– зізналася Мар'яна.

Жінка боялася, що росіяни розлучать її з малюком. Подумки вона просила своє немовля ще трошки посидіти у животику, дочекатися обміну… Донька почула благання матері.

"Материнство – це щастя. Це стан, який дає вам друге дихання, бажання боротися, жити, вірити і не здаватися. Саме діти є рушіями нашого життя. Я трималася за свій стан будучи на заводі, в полоні, в тюремних умовах. Я була не сама, в мені жило нове життя, нова надія, віра і безмежна любов".

Усю вагітність Мар'яна перебувала в умовах, які зовсім не призначені для вагітних жінок. Однак інші полонені намагалися їх покращити, ділилися з вагітною своєю їжею. Мар'яна надихала інших жінок. Вони дивилися на неї й думали: "Якщо Мар'яна не здається, то ми тим більше не повинні цього робити".

Мар'яну обміняли 21 вересня, а в ніч на 25 вересня вона народила доньку Анну. Саме Анна допомогла матері пережити страшні події війни. То ж жінка переконана – народжувати потрібно навіть під час війни.

Жінка з чоловіком та маленькою донечкою / Фото з фейсбуку Мар'яни Мамонової

Мама, яка пішла на війну: "Хотіла бути прикладом для сина"

Багато українських матерів, щоб захистити своїх дітей, взяли до рук зброю. За даними Міноборони, кількість жінок-військових у порівнянні з 2014 роком збільшилась у 2,5 раза. Однією з таких матерів-воїнів є Людмила Бец. Жінка ще перед повномасштабним вторгненням записалася у тероборону.

Жінка записалася у тероборону до 24 лютого 2022 року / Фото Людмили

Зараз Людмила пригадує, що 24 лютого була дуже зла на те, що хтось вирішив напасти на її країну. Однак вона знала, що робити. 

Про те, щоб кудись їхати, у мене навіть думок не було. Моєму сину Олексію 11 років. Він вже не маленький. Я хотіла, щоб він брав з мене приклад,
– розповіла жінка.

Рішення записатися в тероборону Людмила схвалила саме тому, що вона матір. Жінка виховує сина сама, тому хотіла, щоб у майбутньому, якщо буде потрібно, Олексій зробив так само, як вона, – став на захист Батьківщини. Загалом багато рішень у житті Людмила схвалювала з огляду на те, що вона матір, оскільки хоче бути прикладом для сина.

Олексій мамою дуже пишається. Коли на День захисника однокласники писали твори про видатних особистостей, хлопчик написав твір свою маму. Адже вона – його героїня.

Понад пів року Людмила провела в "полях". Найбільше тоді хвилювалася не за себе, а за сина. Коли обстрілювали Київ, переживала, бо не могла захистити свою дитину. Однак у правильності свого рішення жінка не сумнівається.

Матір хоче, щоб син нею пишався / Фото Людмили

Олексій вважає свою маму справжнім героєм​ / Фото Людмили

Мама, син якої у полоні: "Соромно перед ним, що я не боролася за країну"

Тетяна Вишняк востаннє чула голос свого 22-річного сина Артема рівно рік тому. Хлопець подзвонив, щоб привітати її з Днем матері. Син Тетяни з 14-років мріяв служити у полку "Азов" і врешті здійснив своє бажання. Юнак був оборонцем "Азовсталі", а сьогодні перебуває в російському полоні. Єдина мрія Тетяни на День матері – знову побачити свого сина.

Жінка зізнається, що захоплюється Артемом й не розуміє, як змогла його таким виховати. Каже, що він виховав себе сам. Вона ж бо лише прищепила йому відчуття справедливості.

Ми з чоловіком вчили історію за Радянського Союзу, а Артем все дізнавався сам. Він навіть на простих прикладах пояснював мені, чому окупація Криму незаконна й чому півострів має бути українським. Моя дитина навчила мене любити свою країну,
– розповіла жінка.

Тетяна з посмішкою згадує, що Артем почав перечити їхнім з чоловіком поглядам лише після 16 років. До того не наважувався, бо вважав себе занадто юним. Він був для них вчителем з патріотичного виховання, який завжди ґрунтовно й спокійно доносив правильну думку. Саме він мотивував батька долучитися до війська після 24 лютого 2022 року.

"Зараз я хочу просити вибачення у своєї дитини за те, що моє покоління свого часу не відстоювало краще майбутнє. Тепер наші діти повинні виправляти наші помилки. Артем казав, що не хоче залишати цю війну для своїх дітей. Він прямо говорив мені, що готовий загинути за Батьківщину. Син завжди знав, що буде повномасштабна війна з Росією, а ми йому тоді не вірили. Я цю дитину так люблю, що навіть слів не маю, аби описати".

Тетяна робить все, щоб повернути сина додому / Фото з архіву Тетяни

Для матері, дитина якої вже рік перебуває у полоні, найскладніше – це слухати історії про катування. Материнське серце розривається від розуміння того, що з сином можуть робити. Однак Тетяна хоче знати все. Вона не може жити у рожевих окулярах.

Жінка робить все, аби її сина обміняли. Вона не пропускає жодну акцію на підтримку полонених захисників "Азовсталі", стукає у всі двері. Тетяна бореться за Артема з усіх сил. Їй дуже важко, адже результату наразі не бачить.

Рекомендуємо Звільнення захисників "Азовсталі" з полону: щемливі кадри розчулили мережу

Коли у Тетяни трапився нервовий зрив, вона зрозуміла, що заради сина повинна взяти себе в руки. Жінка боялася, що Артем повернеться й буде за неї хвилюватися. Тому звернулася до психолога і працює з ним вже майже рік. 

Рік без сина – це рік антидепресантів, сліз і болю. Але попри все Тетяна залишається сильною. Вона не дозволяє собі страждати, коли її дитина у набагато гірших умовах. Матір уявляє, як буде радіти, коли син повернеться додому, збереться з побратимами на шашлики на батьківському подвір'ї. Хлопці будуть голосно сміятися і співати. Ця думка гріє їй душу, і голос жінки одразу стає веселішим.

Матір мріє, щоб її син повернувся з полону / Фото з архіву

Мама військового, що загинув у Маріуполі: "Чекала тіло сина 9 місяців"

Невимовно складно у День матері тим жінкам, діти яких загинули, боронячи нашу Батьківщину від ворога. Серед них – Тетяна – матір оборонця Маріуполя та чемпіона світу з кікбоксингу Максима Кагала з позивним "Пістон". На спортсмена чекало блискуче майбутнє, але він обрав інший шлях. Любов Максима до України була сильнішою за його амбіції. Він воював у складі полку "Азов", а 25 березня 2022 року загинув від авіаудару росіян по "Азовсталі".

Тетяна скромно каже, що син виховав себе сам. Вона ж бо вчила його бути чесним, справедливим та поважати старших. На питання про те, як це бути матір'ю Героя, Тетяна відповідає, що вона звичайна жінка з великим горем.

Матір вважає, що син Максим виховав себе сам / Фото Нацгвардії

На тіло сина матір чекала 9 місяців та 11 днів. Зараз вона пригадує, що саме це очікування додавало їй сили. Тетяна хотіла попрощатися зі своєю дитиною й поховати як годиться. Крім того, жінка була на реабілітації й працювала з психологами. За цей час вона подружилася з сім'ями інших азовців. Тепер вони для неї – рідні.

У день створення "Азову" нам повернули 45 бійців. Це велика радість для усіх. Обміняли і друга нашого сина – Дмитра. Ми дуже довго його чекали, бо обмін тричі відкладали. Дмитро через весь полон проніс шеврон Максима, за який його могли вбити. На щастя, не знайшли,
– розповіла Тетяна.

Жінка навіть приїжджала з Кременчука до Києва на зустріч зі звільненими військовими: "Вони не плачуть, вони... Вони просто живуть далі, жартують. Це незламані воїни. Еліта нації".

Зараз жінка бере участь у різних акціях, забігах, змаганнях на честь сина. Вона вважає, що повинна нести пам'ять про героїзм своєї дитини. Для Тетяни важливо, щоб люди пам'ятали Максима, пам'ятали, яку ціну він заплатив за те, щоб вони жили у вільній Україні.

Моє життя після загибелі сина розділилося на "до" і "після". Я досі не вірю, що його немає. Мені здається, що відчиняться двері, він зайде і скаже: "Мамо, сюрприз!". Головою я розумію, що сюрпризу не буде, а душею і серцем ніколи не прийму цього,
– розповіла матір загиблого.

Зараз Тетяна тримається завдяки побратимам Максима. Вона надихається тим, що воїни пройшли через пекло, але не занепали духом. Це додає їй сил жити далі.

Ми ж дякуємо Тетяні за її сина. Вічна пам'ять Герою Максиму Кагалу.

Тетяна взяла участь у забігу в пам'ять про сина / Фото Асоціації родин захисників "Азовсталі"

До теми "Ілюшка, це ти": мама почула голос сина, який з дружиною повернувся з полону – емоційне відео

Мама, яка вивезла маленьких дітей за кордон: "Рішення було швидке"

24 лютого тисячі українських жінок схвалили надважливе рішення у своєму житті. Вони залишили дім, роботу та коханих чоловіків, щоб вивезти у безпечне місце своїх дітей. Серед них є українська співачка Alyosha. Чоловік виконавиці – соліст гурту "Антитіла" Тарас Тополя – став зі зброєю у руках на захист Батьківщини.

Матір виїхала з країни, щоб вберегти дітей / Фото з інстаграму Тараса Тополі

Коли чуєш вибухи, передусім, думаєш за безпеку життів усіх членів своєї сім'ї. Покинути країну – це було дуже швидке й конкретне рішення. Бо, як мама, я не хочу зламаної психіки своїм дітям. Щоб уберегти дітей – я зробила все, що могла. І роблю це й досі,
– розповіла співачка.

То ж Alyosha вже понад рік живе з донькою і двома синами у США. Вона переконана, що батьки несуть відповідальність за життя, здоров'я та психічний стан своїх дітей. Матір хоче, щоб її діти зростали у любові та спокої. Жінкам, які опинилися в такій самій ситуації, співачка бажає сили та витримки. Вона з власного досвіду знає, як важко бути відірваною від дому та родини.

"Нехай вас зігріває думка: де би українець не був – він українець, він член великої сім'ї з незламним духом. Наше завдання, жінок та мам, зберегти наше майбутнє покоління. Діти будуть будувати європейську країну: розвинену, розумну, потужну. Країну, у якій є незламна любов, незламні цінності", – наголосила Alyosha.

Alyosha з синами / Фото співачки

Пологи під вибухи: розповідь акушерки про те, як народжували українські жінки

З величезним викликом на початку війни зіткнулися вагітні жінки. Пологи – процес сам по собі важкий, хвилюючий і навіть лякаючий. Якщо додати до цього ракетні обстріли, загрозу оточення міста й страх невідомості, то все стає в рази важче.

Про те, як народжувалися у перші дні повномасштабної війни маленькі українці, добре знає акушерка Чернігівського пологового будинку Віра Целик. Майже 50 днів лікарка допомагала жінкам народжувати у бомбосховищах й відпрацювала свою найдовшу зміну у житті. За це вона отримала нагороду від президента Володимира Зеленського.

Віра – також матір. Коли російські війська були за кілька кілометрів від Чернігова, жінка зрозуміла, що повинна залишатися на роботі й допомагати пацієнткам, адже пологи не чекають кращих часів.

Акушерці досі важко згадувати про той період. Радість народження дитини у матерів не була такою, як раніше. Від цього у лікарки з багаторічним досвідом стискалося серце. Їй було невимовно жаль молодих матерів, які народжували в таких умовах. У їхніх очах Віра бачила страх. Акушерка намагалася підтримати своїх пацієнток добрих словом, адже вони для неї були як доньки.

Володимир Зеленський нагородив Віру Целик / Фото Міноборони

Неодноразово медикам доводилося ризикувати, щоб переміщати породіль з лікарні у бомбосховище, приносити ліки, воду, їжу.

Коли народжувалася дитинка, вона плакала так, що не було чуто звуків вибухів з вулиці. Це надавало мені стимул для подальшої роботи. Мене переповнювало відчуття гордості, що навіть в таких умовах народжуються нові українці,
– пригадала лікарка.

Віра – є прикладом незламної жінки, яка навіть в умовах обстрілів та прямої загрози життю продовжує виконувати свою роботу з материнською турботою про інших.

Переживання матері під час війни не зрозуміє ніхто. Ми дякуємо нашим матерям за те, що вони у нас є. За те, що виховують героїв, хоч і не визнають свого вкладу. За те, що борються за нас до останнього. За те, що віддають усе, що мають. За те, що зберігають нам життя від тисячі куль. Ми вас любимо, ми вами пишаємось!