Вічна боротьба за свободу і незалежність: чому Україна точно переможе у війні

Століттями імперії гнобили наш народ, намагалися знищити нас і привласнити собі нашу давню історію. Однак ми стоїмо. І це не дивно, адже у наших жилах тече кров найкращих синів та доньок України, які віддавали найдорожче за нашу незалежність.

Варто переглянути Архів визвольної боротьби 1917 – 1921 років: унікальні документи

Лише за останні 100 років в історії нашої країни трапилася колосальна кількість подій, яка доводила, що свобода є нашим найбільшим прагненням. І зараз ми вкотре в цьому перконуємося на тлі російської агресії, яка переросла у повномасштабну війну. У такі складні час варто пригадати історію нашої боротьби та деякі з імен борців за Незалежність – тих, хто надихає нас продовжувати боротися.

Українська революція: поразка, що дала поштовх свідомості

Так вже склалося у нас історично – своє право на існування, свою свободу ми мусимо відстоювати у кровавій боротьбі.

Після ліквідації Гетьманщини, зруйнування останньої Запорізької Січі і закріпачення українців, мрії про державність залишалися лише мріями півтори століття, аж поки не назріла Українська революція.

Насамперед варто відзначити, що Україна стала незалежною не у 1991 році – тоді ми відновили те, що у нас забрали більшовики у боротьбі, в якій ми, на жаль, зазнали поразки.

Про ті події можна говорити чимало, адже усе розвивалося надто динамічно – проголошення автономії, поступки тимчасовому уряду росії, проголошення незалежності, державний переворот, боротьба гетьманату і Директорії, Зимові походи… Однак в України тоді було кілька суттєвих проблем, найбільша із них – відсутність єдності. Протистояння прихильників автономії та самостійників, прихильників Гетьманату та Директорії, непорозуміння УНР та ЗУНР – усе це наслідок відсутності тієї єдності, яка у 2022 році стала рушійною машиною нашої боротьби.

Однак складні часи відкривають світові великих людей. Чого, наприклад, варта постать голови Директорії УНР Симона Петлюри. Його ім’я настільки закарбувалося в історії, що ще зо 2 десятки років не давало спокою росіянам – ті називали всіх націоналістів "петлюрівцями".

Військові Української Народної Республіки / Фото УІНП

Часи Української революції відкрили нам імена багатьох героїв – тих, хто поліг у бою під Крутами, отаманів, очільників козацьких загонів, які активно вели боротьбу проти більшовиків і білогвардійців. Та сьогодні хотілося б згадати генерал-хорунжого Юрка Тютюнника.

Про Зимові походи Армії УНР багато людей знають або бодай чули, а той, хто командував останнім збройним протистоянням у час Української революції, окутаний мороком історії. І не лише тому, що інформація про його походження та родину майже невідома.

Боротися до кінця – чого нас вчить історія Юрка Тютюнника

Восени 1921 року Юрко Тютюнник командував Другим зимовим походом. Під керівництвом  генерал-хорунжого було близько 1 500 військових. Так, похід завершився поразкою. Остаточною. Історики зараз узагалі схильні вважати, що ця операція була приреченою на провал і була актом відчаю.

Юрко Тютюнник / Фото Віртуального музею УНР

Більшість українських військових тоді розстріляли більшовики під містом Базар на Житомирщині. Юрку Тютюннику та ще понад сотні військових вдалося відступити. Пізніше більшовики обманом змусили генерал-хорунжого повернутися до захопленої ними України. Радянська влада намагалася підкорити Тютюнника, з його допомогою дискредитувати націоналістичний рух. До кінця життя Тютюнник залишався вірним своїм ідеям та своїм ідеалам, перебуваючи фактично під ковпаком більшовиків.

Від своїх поглядів не відмовлявся й досі не відмовляюся. Якщо позиції Донцова (Дмитра Донцова – 24 канал) не змінилися, то я до них ставлюся як і раніше — тобто поділяв і поділяю,
– так говорив Тютюнник на допитах 1929 року.

План більшовиків провалився. Свободолюбивий дух генерал-хорунжого був сильнішим. Тому більшовики вирішили розстріляли Юрка Тютюнника. Вирок виконали 30 жовтня 1930 року.

Зверніть увагу Другий зимовий похід армії УНР: СБУ показала документи справи Тютюнника

Один проти всіх – феномен ЗУНР

Одразу ж після Листопадового чину 1918 року, Польща почала війну проти Західноукраїнської Народної Республіки. Результат цих бойових дій нам відомий, і він, на жаль, не на нашу користь, однак ця війна є особливим феноменом в нашій історії.

Польща отримувала підтримку з-за кордону – від Франції, Угорщини, Румунії тощо, водночас ЗУНР такої допомоги не мала. Українці за Заході України вели боротьбу спершу без підмоги, згодом з допомогою УНР. Однак й остання не могла похвалитися великою міжнародною підтримкою. 

У нерівних умовах українці вели боротьбу майже 9 місяців. 9 місяців боїв проти армії, яка мала перевагу в живій силі та в техніці. Саме тому подвиг тих, хто боровся, оспівувався у народних піснях, а герої Української Галицької Армії стали шанованими на Заході України.

Командири Української Галицької Армії у Стрию / Фото УІНП

Карпатська Україна – боротьба без шансів, але із сенсом

1939 рік. Світ на порозі Другої світової війни. Німеччина під керівництвом Адольфа Гітлера здійснила аншлюс Австрії, а міжнародна спільнота проявила слабкість й погодила Мюнхенську угоду – буквальний поділ Чехословаччини, за яким Німеччина отримала Судетську область. Водночас Закарпаття та Словаччина здобули автономію. Однак було одне "але" – Угорщина отримала право забрати землі Чехословаччини. Так частина Закарпаття перейшла під керівництво Будапешта. 

Автономний уряд Закарпаття переїхав до Хуста, бо Ужгород, Мукачево та Берегове перейшли Угорщині. Саме в Хусті 15 березня 1939 року була проголошена Карпатська Україна – держава, метою якої було об'єднання всієї країни. Однак це все відбувалося на тлі угорського вторгнення, яке погодив Гітлер.

Уже наступного дня Хуст був окупований. Карпатська Україна фактично існувала день. Що таке Карпатська Україна в контексті світової історії – буквально нічого, насправді. Однак в історії України це ще одна спроба відродити власну державність, ще один доказ прагнення українського народу до свободи.

Головне ім'я в цій історії – Августин Волошин, священник, який відіграв велику роль в українському державотворенні. Саме він був президентом української держави на Закарпатті. Після угорської окупації, президент Карпатської України емігрував до Праги, де займався освітньою діяльністю. Однак у 1945 році його затримали радянські спецслужби й вивезли до СРСР. Після катувань та знущань Августин Волошин помер у Москві.

Августин Волошин / Фото з відкритих джерел

Оборона Карпатської України від вторгнення Угорщини така ж трагічна, як і Другий зимовий похід армії УНР. Відсутність будь-якої підтримки з-за кордону робила сили нерівними. Листи Волошина Гітлеру жодним чином на ситуацію не вплинули.

Військові Карпатської України розуміли, що удача не на їхньому боці. Однак член Генштабу країни Михайло Колодзінський розцінював вірну героїчну загибель оборонців Карпатської України як стимул для молодого покоління продовжувати боротьбу.

Коли вже немає розумного виходу з тяжкого становища, то треба вміти вмерти по-геройськи, щоб така смерть була джерелом сили для молодих поколінь,
– так тоді казав Колодзінський, який згодом таки поліг у бою з угорцями.

Між двох вогнів – боротьба за незалежність у Другій світовій

У серпні 1939 року два найкривавіші тоталітарні режими у Європі – нацистський та комуністичний, поділили Східну Європу на сфери впливу. Пакт Молотова – Ріббентропа фактично відтягнув неминучу війну між Німеччиною та СРСР, яка почалася у 1941 році.

Східна Європа опинилася між двох вогнів. Тому народам, які прагнули здобути свободу, доводилося обирати "менше" зло. Кому як видавалося.

В умовах Другої світової війни прагнення українців на створення власної держави постали ще більш гостро, ніж раніше. Однак цей момент очорнювала радянська, а тепер продовжує російська пропаганда. ОУН та її основних діячів чимало країн не сприймають і звинувачують у співпраці з нацистами. Такий наратив поширили ті, хто спільно з нацистами проводив військовий парад у Бресті – комуністи.

Націоналісти знали точно, що СРСР не допустить створення Української держави. Не маріонеткової, як УРСР, а справжньої. Цьому доказами були радянсько-українська війна та дії "асвабадітєлєй" на Заході України після вторгнення СРСР до Польщі у вересні 1939 року.

Тому надією тодішньої інтелігенції була Німеччина. Не те, що б всі прагнули співпрацювати з нацистами – тоді були сподівання на те, що вони не перешкоджатимуть створенню Української держави.

30 червня 1941 року, після нападу Німеччини на СРСР, у центрі Львова, на Площі Ринок Ярослав Стецько проголосив Акт відновлення Української держави. Однак нацистам це не сподобалося, тому і Ярослав Стецько, і Степан Бандера опинилися у концтаборі. Комуністам цей факт ніяк не заважав роками звинувачувати націоналістів у колабораціонізмі.

Проголошення Акту відновлення Української держави у Львові / Фото з відкритих джерел

Усі намагання марні – як СРСР намагався придушити прагнення українців до свободи

Український народ століттями демонстрував своє прагнення до свободи – найбільш гостро це проявилося у ХХ столітті, коли більшовики намагалися підкорити нас. Для придушення опору українців, радянський режим використовував репресії, розстріли та Голодомор.

Захопивши Захід України, більшовики зіштовхнулися з колосальним опором місцевого населення. Тому вони знову почали репресії у вигляді масових депортацій до Сибіру. Партизанська боротьба тривала ще 10 років по закінченню Другої світової війни – українці не збиралися так просто здаватися радянській владі.

Воїни Української Повстанської Армії / Фото УІНП

Для того, щоб придушити опір та знищити їхні прагнення до свободи, радянський режим розправлявся з інтелігенцією, Українська греко-католицька церква була ліквідована, а на українських землях фактичну повну монополію отримала РПЦ, яка відновлена за наказом сталіна й співпрацювала з радянською владою.

Однак вбити прагнення волі радянській владі не вдалося – вона закладена в українців генетично. Коли комуністи знищували одних борців за свободу, їм на зміну приходили інші.

Цікаво Карколомна хитрість для СРСР: як УПА "вигризала зубами" незалежність України

Шістдесятники – ті, хто не боявся кинути виклик тоталітаризму

Масовий терор часів сталіна знищив цілу плеяду української інтелігенції – діячів культури та мистецтва. Ця трагедія більше відома нам як "Розстріляне відродження". Однак у 60-х роках минулого століття з'явилося нове покоління свідомих українців – поетів, письменників, художників, режисерів, громадських та політичних діячів. Усіх їх зараз називають шістдесятниками. 

Шістдесятники – це ті, хто кинув виклик тоталітарній системі й почали з нею боротьбу. Це ті, хто зазнав переслідувань за свою позицію. Методи боротьби з новим поколінням інтелігенції у радянського режиму були різними – від заборон видавати твори Ліні Костенко, до у'язнень та таборів. 

Імена шістдесятників широко відомі українцям – В'ячеслав Чорновіл, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Драч, Ліна Костенко, Василь Симоненко, Василь Стус, Алла Горська, Микола Вінграновський і багато інших.

Однак цього року варто більше згадати про Івана Дзюбу, який відійшов у вічність за 2 дні до початку повномасштабного російського вторгнення – 22 лютого. 

Під час прем'єри легендарного фільму режисера Сергія Параджанова "Тіні забутих предків" в кінотеатрі "Україна" 4 вересня 1965 року Іван Дюза взяв слово в обговоренні стрічки одразу після режисера. Та дисидент вирішив говорити зовсім не про фільм, а про тих, кого незаконно арештувала радянська влада. Працівники кінотеатру намагалися всіляко перешкодити Дзюбі завершити його промову, після чого ініціативу підтримали соратники дисидента – В'ячеслав Чорновіл та Василь Стус. 

Того ж року Іван Дзюба написав легендарний памфлет "Інтернаціоналізм чи русифікація?", за який згодом його засудили на 5 років через "антирадянську пропаганду". Однак Дзюбу помилували після його звернення до президії Верховної Ради УРСР.

Усім зрозуміло, що нинішня Українська держава – далеко не та, якої ми хочемо, тобто вона не в тому стані, як нам хочеться. Але іншої ми сьогодні не маємо. Від нас усіх залежить зробити її кращою; від політичних сил – зміцнити її тими інститутами і атрибутами, яких їй бракує, довести до кінця процес убезпечення від спроб реанімації імперського Союзу,
– так у своїй праці Дзюба писав про УРСР.

Іван Дзюба / Фото Видавничого дому "Києво-Могилянська академія"

Українці не змогли віддати осатнню шану великому дисиденту, оскільки на день похорону Івана Дзюби припав початок повномасштабного вторгнення росії. Та ми ще можемо віддати шану людині, яка боролася з тоталітаризмом за українську державу – побудувати ту країну, про яку мріяв він та всі борці за свободу, адже Іван Дзюба та всі шістдесятники стали тими, хто відновив національну свідомість українців, нагадали їм про прагнення до свободи, яке закладене в нас. 

Більше про тих, хто не боявся кинути виклик тоталітаризму у фільмі "Обличчя Незалежності": дивіться відео

 

росія після розпаду СРСР прагнула втримати імперію

Зараз яскраво спостерігається відмова росії сприймати той факт, що СРСР уже не існує –кремль усіма силами намагається відновити свою тоталітарну імерію. Та вони намагаються це робити вже понад 3 десятки років.

Від розпаду СРСР нам активно вбивали в голову наратив про "братні народи". росія намагалася створити "єдиний культурний простір", у якому й домінувала. Ми зустрічали Новий рік під "галубой аганьок", куди росіяни запрошували українських артистів для утвердження цього наративу. На наших екранах було засилля росіян, які вдавали прихильність до української культури, висміюючи її. Чого варті лише мюзикли, які ми так полюбляли? Вони укріплювали комплекс меншовартості українців – мюзикли були переповнені стереотипами про нас і так званою "шароварщиною".

Українські артисти писали музику російською, тому що нас переконали у тому, що україномовна музика не може бути популярною. Українські режисери створювали фільми російською, бо нам вбили в голову те, що наша мова лише підходить для комедій, а для чогось серйозного – ні. 

Нас намагалися переконати в тому, що наше майбутнє разом з росією. Те саме москва провернула з білоруссю. Та тут є одна суттєва відмінність – у нас це не спрацювало. Чому? Усе дуже просто – у нас завжди існували ті, хто розбивав міфи про росію та викривав її справжнє обличчя, навіть тоді, коли це було "не модно".

На початку 90-х письменник Євген Гуцало присвятив себе публіцистичній діяльності й написав серію статей, які після його смерті вийшли єдиною книгою під назвою "Ментальність орди". Критики у той час здебільшого негативно оцінювали працю Гуцала, мовляв, його робота "сіє ворожнечу" й очорнює "братній народ". Однак статті були популярними – від розпаду СРСР минуло не так багато часу і чимало українців з власного досвіду розуміли речі, про які йшла мова.

Дружина Гуцала – письменниця та журналістка Леся Воронина у коментарі для 24 каналу пригадала, як реагували друзі її чоловіка на його працю. Колеги та товариші питали, чи не боїться він писати такі речі. Статті Гуцала були популярними, але через велику кількість прихильників "дружби" з росією, їх сильно критикували. Однак для написання циклу статтей Євген Гуцало доклав чимало зусиль і проводив багато часу в архівах, вивчають історичні документи.

Найбільша вартість цієї книжки була і є в тому, що Євген Пилипович висловлював не просто власні думки та спостереження. Його книжка базована на свідченнях самих російських істориків, воєначальників, письменників-класиків – палких прихильників російського імперіалізму, які заперечували саме право українського народу на існування. Московія вкрала у нас не лише історію, оголосивши себе прямою спадкоємицею Давньоруської держави, а й привласнила собі назву Русь, і вже у ХІХ столітті почала називати себе "Великою росією",
– наголосила Леся Воронина.

Євген Гуцало / Фото з відкритих джерел

У першій редакції "Ментальності орди" вийшло 10 статей Євгена Гуцала, у другому виданні, яке упорядковувала Леся Воронина – 12. Назва кожної з статтей красномовна – "Буслаєвщина, або ж не вздовж, а впоперек каменя", "Раби рабів, або ж "какую россию мы потеряли", "Всяка хурда-мурда, або ж Чи Стамбул — столиця росії?" тощо. Письменник присвятив не один рік свого життя для того щоб довести українцям – за маскою "старшого брата" ховається монстр.

За словами Євгена Гуцала, російська "велич" виглядала так: "Силою агресії, силою зброї, силою патологічної брутальності і патологічного розбою нам постійно нав'язували культ російського народу, нав'язували цивілізацію брехні, пияцтва, ненависті до праці, нав'язували цивілізацію безгосподарності, хаосу, безперспективності, цивілізацію мародерства". Сьогодні, врешті, в цьому переконався весь світ,
– підкреслила Леся Воронина.

Минають роки і ми переконуємося в тому, наскільки Євген Гуцало був правий – він ще тоді побачив у росіянах те, що більшість із нас побачили лише після 24 лютого.

Такі люди, як Євген Гуцало зробили величезний внесок в унеможливлення перетворення України в сучасну білорусь. У нашій країні були ті, хто не давав пропаганді поглинути нас. Попри всі намагання росіян, праця Євгена Гуцала здобула свою нову популярність, особливо після 2014 року. Тобто українці підсвідомо розуміли ті речі, про які говорив Гуцало, хоч пропаганда намагалася змінити нашу свідомість. Перед лицем агресії з глибин нашого розуму повернулося розуміння того, ким росіяни є насправді.

Наша перемога неминуча

Ми вже 9 рік боремося з російською агресією не лише фізично. Триває боротба на культурному та інформаційному фронтах. Однак останні пів року ми живемо в абсолютно новій реальності.

Українці довели, що є незламним народом. Ми вистояли попри всі спроби знищити нас, нашу історію та пам'ять. Попри всі невдачі у боротьбі за свободу, ми знову й знову відстоюємо її. Однак цього разу це зовсім інша боротьба.

У наших артеріях тече кров Юрія Тютюнника, Августина Волошина, Ярослава Стецька, Івана Дзюби, Євгена Гуцала та всіх тих борців за нашу свободу, для одних лише перелічування імен котрих потрібен не один день. 

У чому суттєва різниця між минулим і сьогоденням? Тоді ми не мали міжнародної підтримки. Тепер у нас вона є – світ постачає нам найкращі зразки свого озброєння, хоча ще в лютому особливо не вірив у наші успіхи.

Тоді ми не мали єдності. Тепер вона є. Так, єдність річ крихка і є завжди ті, хто намагається її зруйнувати. Однак тут найдоречнішими будуть слова дисидента, політика та кандидата в президенти України на виборах 1991 року В'ячеслава Чорновола:

Немає в нас бандерівців та москалів, східних і західних. Всі ми – народ України.

І головне – у нас є своя держава. У нас є те, про що так мріяло не одне покоління українців. Так, наша країна не ідеальна, нам потрібно ще чимало реформ та змін. Однак вона наша. Тому ми маємо за що боротися.

Перемога за нами, бо ми маємо за що боротися і знаємо, що ми відстоюємо / Фото з телеграму Володимира Зеленського

Нові часи породжують нових героїв. Сотні тисяч чоловіків та жінок зараз боронять Україну на фронті. Рятувальники щодня борються з наслідками російських терактів та рятують людей з-під завалів. Лікарі щодня рятують життя військових та цивільних. Волонтери роблять колосальну роботу, купуючи для ЗСУ все, що можливо – від тактичної медицини до безпілотників та супутників.

Десь у довжелезному списку тих, хто робить все для нашої перемоги, не на останньому місці й журналісти, які на інформаційному фронті борються з пропагандою та ворожими вкидами.

У нас є все для того, щоб перемогти. Наші історичні невдачі – це програні битви, але не війна. Вона ж може мати лише один фінал, і це – перемога.

Слава Україні і слава її Героям! І світла пам'ять всім тим, хто віддав своє життя за свободу нашої держави!