1 Він любив життя у найпростішому його прояві: сімейні вечори, прогулянки з донькою та робота кухарем, яка приносила йому задоволення. Був душею компанії – завжди усміхався та жартував. Однак повномасштабне вторгнення Росії повністю змінило життя сім'ї Камінських.
У 2024 році В'ячеслав Камінський долучився до служби в лавах ЗСУ і написав 5 рапортів на переведення до бойової бригади, про що лише згодом розповів дружині Оксані. Вона розуміла, що чоловік не може залишатись осторонь і відчував обов'язок захищати своїх рідних.
Єдине, що залишалось Оксані – чекати повідомлення від чоловіка зі словами: "У мене все добре". Однак настав ранок, коли повідомлення так і не прийшло. 10 травня 2025 року В'ячеслав загинув у Сумській області через удар FPV-дрона.
"Я не хотіла дізнаватись деталі, це вже неважливо, але знаю, що чоловік загинув, щоб ми жили", – каже Оксана. Про похорон, деталі якого неможливо забути, пережиття втрати та доньку, яка вчиться жити без батька – вона розповіла 24 Каналу у рамках проєкту "Життя після втрати".
Дивіться також Його вбили забороненою зброєю: спогади про бійця ГУР "Грача", який брав участь у найскладніших операціях
Його мрією була донька: яким був В’ячеслав для своєї сім'ї?
У 2011 році В'ячеслав та Оксана були на весіллі спільних друзів, але тоді вони не звернули увагу одне на одного. Познайомились вони вже наприкінці того ж року – у грудні, під час вечора у компанії друзів. Після цього їхні стосунки розвивались дуже швидко: через 6 місяців закохані почали жити разом в Івано-Франківську, а ще за пів року В'ячеслав освідчився.
Ми гуляли у сквері у Франківську, кілька кругів намотали. Я ще тоді думала, навіщо ми ходимо знову і знову. І тут він зробив пропозицію. Одружились ми в червні 2013 року,
– розповіла Оксана.
Весілля пари / Фото надані 24 Каналу
В’ячеслав навчався на банківській справі, працював у сфері дистрибуції у різних компаніях, але справу всього життя йому вдалось знайти після 30 років. Нею стала кулінарія.
Оскільки Оксана все життя працює у ресторанній сфері, вона відмовляла чоловіка від роботи кухарем, адже це досить складно. Проте В'ячеслав усе ж вирішив спробувати. Так він став кухарем у мережі "23restorany", зокрема працював у ресторанах "Фабрика" та "Мануфактура" в Івано-Франківську.
Найбільше він любив працювати з м’ясом. У весняно-літній період часто готував шашлики та стейки на грилі.
Однак, як згадує Оксана, найбільшою "справою" всього життя її чоловіка була сім’я. Після одруження вони одразу почали планувати дитину. Жінка зауважила, що В'ячеслав завжди мріяв саме про доньку.
Тому коли він дізнався про вагітність дружини та стать майбутньої дитини, був на сьомому небі від щастя. Донечка Поліна народилась в червні 2014 року.
Він жив сім’єю. Для нього найкращим проведенням часу було просто побути разом,
– наголосила вона.
Оксана та В'ячеслав в очікуванні донечки / Фото надане 24 Каналу
Писав 5 рапортів, щоб перевели у бойову бригаду: що відомо про його службу?
24 лютого 2022 року сім’я Камінських прокинулась від гулу літаків. Оскільки сім’я мешкає у приватному будинку, до них одразу приїхали родичі та друзі В’ячеслава з Києва, звідки він родом.
Після початку повномасштабного вторгнення подружжя продовжувало працювати й ще не знало, що через рік їхнє життя повністю зміниться – у 2023 році В’ячеславу вручили повістку.
Я бачила, що він вже був на межі. Не те щоб шукав, де б йому вручили повістку, але й не ховався. У той момент у нього служив брат і двоє наших друзів. Тому я бачила, що В’ячеславу було некомфортно,
– розповіла Оксана.
Деякий час чоловік працював у навчальних центрах та був інструктором із керування безпілотниками. Однак йому це не подобалось – одного разу він проговорився дружині, що написав вже 5 рапортів на переведення до бойової бригади.
Так, із вересня 2024 року він вже брав участь у боях на Курахівському та Курському напрямках. Останнім місцем служби став 421 окремий батальйон безпілотних систем.
В'ячеслав під час відпустки з сім'єю / Фото надане 24 Каналу
Світ доньки розділився на "до" і "після": як сім'я дізналась про загибель?
Перебуваючи на фронті, чоловік завжди намагався тримати зв’язок з дружиною. Оксана пригадує, що вони кожного дня переписувались з В’ячеславом, коли у нього була така можливість.
Саме тому відсутність повідомлення одного дня викликала у жінки негативні думки.
9 травня я написала чоловіку "добраніч". Прокидаюсь 10 числа зранку і бачу, що він так і не відписав. Цілий день я йому писала, а він не відповідав. Коли я бачила, що й 11 травня повідомлення непрочитані, я розуміла, що щось сталось,
– розповіла Оксана.
Жінка зауважила, що в цей момент підсвідомо вона розуміла: її чоловіка більше немає. Водночас у неї ще залишалась крапля надії.
11 травня, у День матері, Оксана разом із донькою, сестрою та племінницею поїхали до кондитерської на каву та десерти.
Тоді ми зробили фото – останнє, на якому я думаю, що в мене є чоловік,
– сказала Оксана.
Останнє фото, на якому Оксана думає, що В'ячеслав живий / Фото надане 24 Каналу
Саме тоді, у кав’ярні, жінці зателефонували з невідомого номера. Вона підняла слухавку: їй представились, сказали, що мають інформацію щодо її чоловіка та спитали, чи вона зараз вдома, бо повідомлення потрібно передати особисто.
За словами Оксани, після цих слів у неї був шоковий стан. Разом з рідними вона одразу зібралась і поїхала додому, де отримала повідомлення про загибель В’ячеслава.
Пам’ятаю, що я підіймаюсь по сходах, у дверях стоїть сестра. Ми мовчки дивимось одна на одну. Сестра бачить, що я плачу і питає, що там. А я просто махаю головою і кажу, що все,
– згадала жінка.
Після цього жінки пішли на кухню, а в сусідній кімнаті їхні доньки грали в гру на комп’ютері. Тоді Оксана думала лише одне: в цю секунду дочка думає, що у неї ще є тато, а вона зараз мусить підійти й розділити її світ на "до" і "після".
Так і сталось: коли жінка розказала дочці, що батько загинув, дівчинка почала кричати, плакати й кидатись усім навколо. Оксана вийшла з нею на вулицю і дала м’яч, щоб Поліна могла в такий спосіб виплеснути емоції.
Найжахливіший день – похорон: що Оксана досі не може забути?
Оксана дуже добре пам’ятає все, що було на похороні та перед ним. Коли тіло В’ячеслава привезли, вона ходила на впізнання.
За словами жінки, коли вона зайшла до приміщення, тіло чоловіка вже лежало закрите у труні. Коли її відкрили, Оксана відчула кам’яне заціпеніння по всьому тілу і змогла сказати лише: "Так, це мій чоловік". Після цього вона просто вийшла.
15 травня на похорон до В’ячеслава прийшло дуже багато людей, зокрема і його побратими.
"Він лежав, я дивилась на нього і не могла повірити, що більше його ніколи не побачу. Я плакала весь час під час поховання і не могла заспокоїтись. Я прокручувала все наше життя і те, чого в нас вже не буде", – зазначила вона.
Оксана пригадала, що коли всі вже підійшли й попрощались з її чоловіком, настала її черга. Вона підійшла до тіла й поклала руки на груди В’ячеслава. Їй було важко усвідомити, що він холодний, адже жінка постійно мерзла й грілася, притуляючись до коханого.
На цьому моменті була така крапка. На кладовищі я стояла збоку і слухала глухі удари землі по його труні, коли люди кидали по грудці. Я зараз говорю і чую ці удари,
– розповіла жінка.
Після похорону друзі сім’ї організували вечір прощання. Подруга Оксани зібрала різноманітні фото і відео з В’ячеславом і показала їх на проєкторі. Того вечора близькі та знайомі і плакали, і сміялись, згадуючи, яким був В’ячеслав.
Оксана на могилі чоловіка / Фото надане 24 Каналу
Донька хотіла привезти камінчик з моря татові на могилу: як дитина вчиться жити без батька?
В’ячеслав мав чудові стосунки з донькою. Жінка радіє, що майже 11 років Поліна була поруч з таким батьком.
Поки В’ячеслав служив, дівчинці було дуже важко. Вона саме ввійшла в підлітковий вік, а чоловік не встигав за її змінами – щоразу, коли повертався додому у відпустку, бачив, як донечка дорослішає, а поведінка її змінюється.
"Для нього це був дуже болючий момент. Він розумів, що пропускає частину її життя. Йому було важко адаптуватись до спілкування з нею. Мало пройти кілька днів, щоб він знову навчився з нею говорити", – зазначила Оксана.
Жінка пригадує, що перед похороном вона порадилась з психологом щодо того, чи варто, щоб на ньому була присутня донька. Оксана вирішила розповісти усі деталі процесії Поліні й спитала, чи хоче вона там бути.
Психолог також порадив Оксані, щоб на похороні біля доньки поруч завжди був "стабільний" дорослий. Однак на самому похороні Поліни не було – дівчинка перебувала поруч і лише один раз на трішки зайшла на кладовище.
Періодами буває, що вона гостро реагує на згадки про батька, але це буває рідше. Вона згадує про нього з любов’ю. В розмові з нею ми можемо згадати, яким він був, куди ми їздили. Коли ми були на морі, вона знайшла камінець і сказала, що хоче привезти його на могилу,
– пригадала жінка.
Поліна разом з батьком / Фото надані 24 Каналу
Коли Оксана дізналась про смерть чоловіка, написала про це в робочий чат і додала своєрідну "інструкцію". Жінка пояснила колегам, що її можна обійняти й побути поруч, але не варто казати, що все буде добре і що вона сильна.
Перші пів року я могла розплакатись у будь-який момент. Я це робила, не приховуючи. Це посприяло тому, що зараз я в адекватному стані. Я дозволяла собі горювати,
– наголосила вона.
Жінка поділилась, що є людиною дії. Тому не пішла у відпустку і не переставала працювати, як би боляче не було.
Також Оксані дуже допомагає біг, завдяки якому вона скидає напругу та стрес. Спочатку вона змушувала себе виходити на пробіжки, адже після них їй ставало легше. Лише через пів року вона відчула щире бажання це зробити.
Оскільки жінка намагалась якомога швидше повернутись у "звичайне" життя, наприкінці осені минулого року в неї почались панічні атаки, які вона обговорювала з психологом.
Ми дійшли до того, що я дуже хотіла йти вперед, а мені потрібно було ще трішки прожити цей стан. Тому я дала собі час для проживання (горя, – 24 Канал),
– зазначила Оксана.
Жінка підсумувала, що усі, хто переживає втрату, не мають боятись озвучувати оточенню, як саме їх правильно підтримати та взаємодіяти з ними. Також, на її думку, людям із таким болем важливо знайти для себе заняття, яке буде їх розвантажувати емоційно.
Найголовніше – дослухатись до себе і проживати біль так, як хочеться. Після втрати В’ячеслава Оксана докладає зусилля, щоб подобатись собі – почала носити сукні, робити укладки й замовила для себе фотосесію. Адже це також ті речі, які їй допомагають не відкладати життя на потім.
Оксана старається зажди нагадувати собі, що її чоловік загинув заради того, щоб вона жила. Тому найкраще, що може зробити жінка для пам’яті В’ячеслава – жити самій і показувати приклад донечці Поліні.